Богдана Матіяш : розмови з Богом : вірші : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Без автора (джерело: Ивано-ФранковскИнфо информационный портал Ивано-Франковска)

Не так поезії у класичному розумінні, як те, що зазначено в назві: справжні тобі розмови з Тим-кого-не-видно-бо-він-скрізь. Тихі – і що принципово й доконечно – радісно-сонячні медитації, роздуми про все і трохи більше: “може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся / ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався”.

Матіяш – один із найоригінальніших голосів свого покоління, й такого щедрого на непересічних поетів. Схожим чином могли б промовляти Франциск чи Тереза Авільська, якби жили нині і розумілися на віршуванні. Слухати це варто для внутрішньої ... [ Показати всю рецензію ] гігієни, але й тому, що це взагалі хороший індикатор культури, коли книги поезій ще й слухають. Після цього варто переходити до “Твоїх улюблених псів та інших звірів” – продовження про чи не найкраще, що спромігся створити Той.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Буквоїд)

Господи тихо усіх нас візьми

в небо своє голубе і пропаще.

Тарас Федюк



Поети, як найбільш драматичні істоти сього світу, можуть собі це дозволити, - і мовчати, коли всі говорять, і говорити, коли всі вже, нарешті, надійно змовкли: «... сьогодні я можу з тобою мовчати я можу з тобою думати ти повільно / слухатимеш мої думки ти дуже тихо берегтимеш усі ці розсипані уламки літер і слів / бачиш немає нічого тільки ти світ і дерева жодного руху жодного відступу / ні вперед ні назад бо врешті і їх немає як немає тут і тепер як немає там і вчора» («12 (45)»). Їм вільно провадити всі ці неспішні ... [ Показати всю рецензію ] розмови з Богом, адже це їм, і виключно їм, - доступно торкатися вічности, говорити про неї, зупиняти рух водоспадів і запалювати нові зірки у нещасному темному небі. Про це писав Маллярме; цим тяжко хворів Рембо; про це володів знанням, хоча й не писав про подібне, Т.Шевченко. На щастя, і в наші дикі ринкові часи, - поезія все ще живе, не щезає і навіть удосконалюється, - принаймні, в творчості небагатьох найбільш нещасливих, найбільш талановитих.

Вірші Богдани Матіяш, приміром, настільки густі, що для більшости сучасних читачів залишаються неприступними навіть за умови деякого попереднього читацького досвіду. Рядки цієї поетки хочеться порівнювати хіба що з вишивкою. Я нічого не знаю про її творчу лябораторію, але чомусь виникає аналогія саме з вишивкою. Десь так їх треба й читати, - повільно, неспішно, смакуючи поодинокі слова та їх комбінації; так, як розглядають артефакти німого мистецтва, присутність поруч із яким чогось на кшталт голосу все б зіпсувала. Графіка Іздрика лише увиразнює малюнок віршів, апелюючи до орґанів зору та водночас пояснюючи той факт, що відсутність розділових знаків нічого тут не вирішує та, поготів, не псує. Реалізм у мистецтві вже неможливий, це зрозуміло. Втім, Іздрик на цій тезі наголошує з особливою маніякальною мистецькою наполегливістю, дарма, що він схожий у цих малюнках не тільки на себе, але й на кількох інших мистців із нашого спільного европейського досвіду. Символи та алеґорії Іздрика аж надто прості й доступні: вони апелюють до поетичного матеріялу, до читацького сумління та, врешті-решт, до самого Бога. А як ви хотіли, мова бо про мистецтво, і промови Бо - також про мистецтво, хоча іноді читачеві кортітиме бачити у цих віршах із видовженими рядками не що інше як неканонічні молитви; сповіді без присутности духівника; любовні листи, заклеєні до непідписаних конвертів та інші сумнівні жанри лірики. І все це, насправді, десь так і є, але голос поетки аж надто спокійний і врівноважений. Можливо, вона жартує? Але ні, читачу, тут усе автентичне, - і біль, і надії, і навіть мрії. Крізь шпарини свідомости струменить споконвічний жіночий відчай: «чого ж ти ще хочеш я вже була для тебе усім чим хотів землею й ребром адама» («10 (32)»); «і тоді так тихо спочатку всередині так що чуєш тільки ти мій Боже / починаю сміятися і тоді так тонко дзвенять сріблом дзвіночки / і тоді так спокійно схиляю голову тобі на плече / мій Господи / так за тобою скучила» («11 (40)»); «ти просто розповіси мені свій світ Боже як я тобі розповідаю про себе / не вміючи добирати слів і не допасовуючи літер одну до одної найчастіше / розказуючи тобі свій світ подумки як він і був у мені сотворений» («12 (45)»).

Маю майже упевненість, що чоловікові так неможливо писати. Він у кожному разі зіб´ється на природніший баритон. Це не є, мабуть, жодною демаркаційною лінією та, поготів, не є жодною лінією фронту. Просто Богові від самого початку саме так і було цікавіше. І от він, нарешті, дожив до поезії, яку поетка просто видихає в самотній простір великого сучасного міста. Але в місті немає її адресата. Вона вдається до мобільного зв´язку, але він виявляється недоступним. Тоді вона пише електронного листа, але відповіди немає декілька тижнів, декілька років. І вже після всіх цих невдалих спроб вона починає розмову з Богом, хоча Бог у тому не потребує, - він і так забезпечений подібного кшталту новинами, - на багато тисячоліть уперед. Натомість усі ці чуттєві подробиці, текстові марґіналії та почуттєві примітки неймовірно густого тексту виявляються потрібними нам, звичайним, самотнім, живим, невротичним, загроженим людям: «як немовлята торкаються руками повітря води і неба як зачіпають долоньками / мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би / обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят / вчитися ходити тримаючися за твою руку спотикатися волочити по землі черевичками / коли ти ідеш трохи швидше ніж я навчилася переставляти ноги коли вони / ще нетривкі і коли ти прискорюєш крок я висну на твоїй руці я майже лечу» («13 (48)»).

Якщо в тебе надто насичений день, настільки перевантажений, що ти не встигаєш помітити брунькування бузку під балконом, значить, ти вже приплив, дружочок. Тоді тобі точно потрібні «розмови з Богом». Треба вчинити паузу. Потрібно, як сказав Уельбек, зупинитися. Це зовсім не означає, що ти будеш врятований, прощений або щось у такому дусі. Нічого подібного. Ти лише отримуєш шанс напружитися по-справжньому та отримати суто людське задоволення. Спробуй лише почути цю нечутну розмову, зіткану з побутових безглуздих тканин, але напоєних реальною кров´ю мистецького вислову. Маєш відчути красу й небезпеку, заховані у алеґоріях, - як на перший погляд, зовсім нескладних і не складнопідрядних. Просто почуйся знову живою людиною. Перехворій свою «ломку», вертайсь до живих джерел: «мені здається що я особливо виразно бачу найдрібніші краплини води найлегші / усмішки найтонше биття пульсу під шкірою найправдивіший смуток біль і радість / знаю найбільше щастя чому ти так притьмом відходиш коли мені хочеться / прийти до тебе й розповісти усе що бачу чому ти не хочеш моєї радості і куди ти / відходиш коли я мандруючи світом бачу так багато чужого болю чому Боже» («14 (49)»). А більш ти нічого нам не боргуєш, - ані Іздрикові, ані Бо (Богдані), ані Бо (котові Богдани), ані, і це зрозуміло, - мені. Ти - вільний у своєму щоденному безумі, але ти також вільний, а значить, спроможний долучитися до цієї розмови: «і чому моя туга співає так гостро як калинова сопілка а ця тиша така густа / й прохолодна як зворотній бік листя і як твої долоні мій Господи я не знаю / чому ти мовчиш чому просто говориш мені засинай дитино іще не осінь» («14 (49)»).

Про те, що майбутнє належить виключно поетам, уже давно сповістив Генрі Міллер у есеї про Артюра Рембо. Тобто, це, все-таки, не найгірший жереб із-поміж інших. Поетам вільно сягати дивних відчуттів комфорту й інтимности навіть тоді, коли йдеться, здавалося б, про найпростіші побутові ситуації: «добре що ми ніколи не одні ти ж це ж про це знаєш правда / навіть якщо ми просто думаємо навіть якщо просто дивимося / одні на одних навіть якщо просто дихаємо одні одним на руки / коли дуже холодно і коли тепло і якщо просто засинаємо / в своїх містах пам´ятаючи про тих хто в дорозі тих хто далеко» («35 (102)»). «розмови з Богом» Б.Матіяш, напевно, виглядають не надто звично, - навіть як на наші еклектичні та неперебірливі часи, навіть для читача зі стійким імунітетом до будь-яких літературних експериментів, зокрема, і в царині синтаксису. Ці довгі рядки, що переносять думку, як потік несе воду, перестрибуючи з каменю на камінь; ці думки, що починаються на Жилянській, і губляться десь у районі Хрещатика. Іноді навіть виникає спокуса потрактувати ці тексти за прозу; втім, одразу притлумлюєш це бажання, розуміючи, що для прози тут забагато урочистого патосу; для прози тут занадто багато поезії, позаяк це розмови не з кимось, а з Богом. Утім, як на наші часи, треба мати поняття й про алеґоризм поетичного мовлення; всім нам буває потрібно поговорити із Богом, - і ми говоримо: іноді подумки, часом - уголос, але це зовсім не означає, що розмовляємо саме із Богом. І хто такий Бог? - Дух? Син? Чи, все-таки, Батько? З ким конкретно бажаємо говорити, і хто направду відповідає на наші звертання чи пак молитви? Врешті, це не конче мають бути молитви; Богові можна й анекдот розповісти, і поскаржитись, і поділитися радістю. З Богом можна говорити про все на світі. Але чи говоримо? Все залежить від того, чи ми боїмося його, чи, все-таки, любимо... А це вже серйозне питання етики; і ситуація непроста, - ніби мить духовної ініціяції, суттю якої завше буває цілком усвідомлений вибір. Вибір не конче поміж життям і смертю, - бувають і простіші побутові ситуації, етичний зміст яких виглядає не менш вагомо. Пересічна людина апелює до Бога в хвилини слабкости, в безкінечно-видовжені години нутряної самотности, від якої немає жодного порятунку. Втім, можливо, рятунок віднайдеться в слові, адже, й слово спочатку було у Бога. Сьогодні цим словом, витонченим і рафінованим, володіє Б.Матіяш, щоразу відшуковуючи себе в непролазних хащах сучасної цивілізаційної дикости й щедро ділячись віднайденими дарами з усіма бажаючими: «мені стає сумно десь серед дня коли майже нікого немає поруч / мені стає аж настільки сумно що я заплющую очі і відвертаюся / хоча від кого я можу відвернутися із заплющеними очима / крім самої себе скажи мені а ще стає справді тихо аж так що я чую / запах рослин запах мокрих стебел і води що повільно стікає з листків» («36 (104)»).

Говорити - це, безперечно, дар, а не лише властивість. Власне, у цьому і полягає наше майбутнє. Звідси й природній страх, який зовсім природньо й без зайвої пози висловлює ліричний суб´єкт поезії Богдани Матіяш: «Господи так міцно боюся перестати тебе чути перестати тобі дякувати / перестати тебе потребувати тобі радіти тобі дивуватися дуже міцно боюся / тебе втратити не відпускай моєї руки з твоєї просто прошу тебе / не залишай мене саму жодної миті бо ж ти бачиш що крім тебе в мене / так насправді нікого більше немає всі відійшли і земля така делікатна / така досконала на дотик всі до одного мій Боже» («39 (109)»). А найкоротший вірш цієї збірки містить лише два рядки, в одному з яких суцільні крапки-умовчання, а в іншому звучить ось таке зізнання, не конче, до речі, жіноче: «скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди» («30 (92)»). Зрозумілий і, водночас, дуже складний рядок. Надто болючий. Без поверхневої афектації і саме тому - страшний у своєму супокої, що приховує рану. Таких рядків у збірці чимало. Є також рядки, які вже зовсім неможливо коментувати. Занадто вони інтимні. Але їх можна почути. І, можливо, саме вони вивищують ліричного суб´єкта, наближаючи майже впритул до Бога: «дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому / не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго її ведеш / і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов / просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав її руку з моєї / і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось говорячи / може вона вперше сказала добре що ти вже тут ти ж знаєш я так / міцно сумувала за тобою мій Господи може вона ще встигла / поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене обійняти» («33 (98)»). Подібні рядки, попри їх відчутний сум, несуть у собі благодатну легкість, тиху сподівану радість. Можливо, так стається тому, що їх авторка направду-таки відчуває присутність Бога, з яким у неї аж настільки прості та довірливі стосунки? Напевно, таке узаємнення (зокрема, за посередництва віршів) не для всіх є доступним. Адже, біль унутрішній, білий та бездоганний, - іспит не для слабкодухих. Ця книга позначена мужністю та стоїцизмом. Спокійна упевненість у тихій і світлій своїй любові, - окрема ознака голосу цієї поетки. У процесі взаємнення з цією поезією стає зрозуміло, що ми присутні при заснуванні чогось, на кшталт нової для української лірики поетикальної традиції; і при цьому мені спадає на думку Езра Луміс Павнд. А ще пригадався Моріс Бляншо та загадкова фраза з його пронизливого роману «Очікування. Забуття»: «Зроби так, аби я могла говорити з тобою». Ця репліка так і повисла в романі риторичною хмаркою-лейтмотивом. І, цілком логічно, що після марного очікування невдовзі виникає привид забуття. Щось на кшталт психологічної чорної діри, - із цим до психоаналітика звертатися немає сенсу. Відтак, складно переоцінити цей дар, - можливість і бажання говорити.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Бондар (джерело: Український журнал, 2008, ч. 5)

До останньої поетичної збірки Богдани Матіяш «розмови з Богом» скептичний та іронічний читач не може не ставитися без перестороги. Аж надто патетична і несучасна її назва. Однак усі можливі упередження одразу ж зникають, щойно відкриєш її на будь-якій сторінці і прочитаєш якийсь із її фрагментів. «розмови з Богом» – по-справжньому пронизлива, відверта і – головне – переконлива спроба писання метафізичної поезії у зовсім, здавалося б, непоетичний і неметафізичний час.

Однак такі книжки мають одну велику проблему – вони довго пробиваються до уважного і вдумливого читача. Втім, це не завадить «розмовам ... [ Показати всю рецензію ] з Богом» із плином часу стати культовою книгою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги «Великий міст» або «Діти трепети» Василя Герасим’юка. Світоглядова подібність книги Матіяш до живих класиків української поезії – очевидна.

Матіяш нарочито немодна, але навдивовижу природна й актуальна. Як повсякчас будуть актуальними «Псалми Давидові». Саме їх, либонь, тримала поетка у підкірці, пишучи цю книгу. Поетка не боїться ставити «остаточні», головні питання, що цілковито йде врозріз із модними тенденціями сучукрліту. Адже цей – якщо можна так висловитися – монологічний діалог молодої жінки з Богом є свідченням появи нової релігійності. Саме ця збірка встановлює принципово новий ліричний зв’язок з людини з Богом, позбавлений демонстративності і крикливості.

Це немовби розмова з рівним, тим кого любиш, а не кого боїшся і кому служиш. Розмова з добрим Богом, тим Богом, який «всюди є і все наповняє». Це взагалі долання небачених раніше для української літератури невидимих бар’єрів, яка весь час або ставала з Богом на прю, або заперечувала його, або сліпо славила, або просто не брала до уваги.

Поетці властивий також і сумнів, і певна іронічність. «скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди» Богдана Матіяш прикликала собі на допомогу багату традицію європейської метафізичної поезії. Можливо, «розмови з Богом» це також своєрідний діалог іх багатою на «розмови з Богом» духовної поезії поляків Яна Твардовського і Вацлава Ошайці.
Однак беззастережно назвати цю книгу поетичною сповіддю язик не повернеться. По-перше і по-останнє, «розмови з Богом» – тонка поетична робота: філігранні метафори, яскраві візії, драйв і якийсь внутрішній неспокій і незадоволення. Лірика Матіяш як і кожна справжня поезія народжується з незадоволення, а виростає у якусь несподівану і незбагненну ніжність. Пісок, розсипаний по червоній обкладинці цієї довершеної книги, Юрком Іздриком, який виступив у ролі ілюстратора збірки, цьому зайве свідчення. Пісок – втілена ніжність нашого світу, створеного добрим Богом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Mediaport)

Ми з вами вже неодноразово переконувались, що персонажі творів сучасної української літератури перебувають у складних і заплутаних взаєминах із церквою. Можна сказати, що духовний герой сучукрліту уникає посередництва в пошуках шляхів до спілкування з Богом. Він не любить традиційних форм релігійності, обрядовірства і опіума для народу, йдучи своїм шляхом. Як правило, кудись наліво. Однак потреба в текстах релігійної тематики все-таки присутня, інакше б такої уваги не викликала поява збірки поезії, лірична героїня якої розв’язує проблему богоспілкування просто – вона з Ним розмовляє…


З легкої ... [ Показати всю рецензію ] руки Костянтина Москальця «Розмови з Богом» Богдани Матіяш майже відразу стали вважатися «найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року». Справді талановиті й художньо вивершені, тексти збірки вирізняються на тлі сучасної української поезії. Не завдяки формальним особливостям – на сьогодні більшою рідкістю є добротна рима, аніж верлібри без знаків пунктуації. Як на мене, така форма ускладнює читання і сприйняття, однак можливо, в мене просто когнітивний дисонанс, як у ліричної героїні:

може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що таке часто буває але я … майже не знаю як говорити з грабом і чи він мене чує чи досить просто про щось його запитувати (с. 7)

Існує думка, що така поезія призначена перш за все до читання вголос і тексти Богдани Матіяш – не письмо, а слово, причому слово не просто авторське, а інспіроване безпосередньо Богом. «Вони із тієї вселенської хвилі, з якої все на світі походить, і на котру Богдана зуміла налаштуватися», – пише про вірші Матіяш Оксана Луцишина.

Думка про поета як транслятора божественних ідей далеко не нова, але, якщо доповнити відомий анекдот про те, що коли ти говориш з Богом – це молитва, а коли Бог з тобою – це шизофренія, надрукована розмова з Богом – це вже література, до якої можна підходити з критеріями, що зазвичай висуваються до художнього твору.

Безумовно, в інтимних і щирих поезіях Богдани Матіяш кожен може знайти щось суголосне власним почуттям і переживанням. Проте основних мотивів не так багато, і це робить тексти дещо одноманітними. Найперше, звісно, впадає в очі мотив «замкнутих вуст» – героїня прагне говорити з Богом, але не знає, як це зробити:

ти бачиш як мені складно говорити з Богом я знаю його так
багато років а втім мені не вдається навіть називати його на ім’я (с. 13)

У цьому комунікаційному тупіку виражається засаднича ідея апофатичного богослов’я про те, що Бога неможливо осягнути і висловити словами Його сутність, а зойк «якими словами» наповнює всі релігійні тексти від початків християнства.

Героїня Матіяш відчуває брак слів і в іншому випадку – при спілкуванні з людьми, навіть найближчими:

певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені не докоряє (с. 13)

розкажи мені Господи чому насправді найтяжче любити тих хто поруч
чому мені не вдається приходити до них так ось просто як скажімо
до тебе Боже переважно я або роблю для них замало добрих речей
або роблю їх невчасно або запізно або взагалі нічого не встигаю (с. 18)

Про труднощі порозуміння з грабами та іншими представниками флори ви вже читали вище. Резюме часом буває невтішне:

може навіть ліпше навчи мене з ними мовчати… і знаєш Боже з людьми також навчи мовчати (с. 8),

хоча переважно героїня почуває себе гармонійною складовою довколишнього світу:

швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так красиво цвістимуть
…
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе тихим малим ірисом (с. 61)

Ідея Господньої всюдисутності досить рельєфно виявляється в намаганнях героїні знайти Його скрізь: у спогляданні рослин, людей, у найбуденніших речах. Останнє вдається їй настільки добре, що я б назвала феномен Бога у текстах Богдани Матіяш «Господом до вечірнього чаю»:

може зрештою я забуваю що ти просив
приготувати нам бодай же скромну вечерю (с. 9)

Алюзія «багато покликаних та мало вибраних» виявляється в неготовності героїні адекватно прийняти «запрошеного на вечерю» Бога:

коли я опівночі нарешті згадала що ти маєш прийти до мене коли почула
твої кроки на порозі хоча скажи мені скільки ти там стояв мене чекаючи
й навіть не озиваючися коли я обняла тебе Господи ховаючи обличчя
мокре від сліз тобі на грудях коли я просила бодай же сьогодні
нехай не буде чуда чому ти завжди для мене мусиш робити чуда
чому в мене не виходить як у нормальних людей тебе дочекатися
чому врешті ти щодня так багато даєш мені чому Господи (с. 10)

Але всепрощаючий Бог не тільки не ображається на таке ставлення, а навіть… миє посуд після вечері. Добрий Бог, котрий не любить консервовані персики і любить довгоногих фламінго і водить людину, як дитину, за ручку і приколихує на грудях перед сном («як немовлята вчаться ходити за руку проводить пальцями по чолі Бога засинає на грудях», с. 30) асоціюється, перш за все, з Богом Отцем, сильним і спроможним захистити. Показаний в іншому аспекті Бог, який сумує і плаче, є своєрідною інтерпретацією образу скорботного Ісуса (для слов’янської ментальності завжди була характерною тенденція звернутися в першу чергу до людської природи Христа, показати Його страждання і всю глибину кенозису – самоприниження Бога):

я обертаюся рівно настільки швидко щоб подивитися як гірко ти плачеш
як затуляєш обличчя рукавами як кладеш голову на руки
…
може поділися зі мною своїми смутками бо я не можу дивитися як ти плачеш
і може давай віддам тобі свої дрібні радості може ти з них сміятимешся (с. 56)

Таким чином, Господь постає в текстах збірки досить-таки олюдненим, емоційно нестабільним і «кухонним»:

плачуть засмучені і покривджені ти що пильнуєш наші смутки і радості сам тоді
так гірко плачеш мій Господи що ми робитимемо цей вечір коли тобі сумно Боже
може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся
ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався (с. 53)

Лише іноді ритми поезії стають більш «тяжкими» і авторка виходить за межі «флористично-чайної» тематики:

залишіть мене саму просто залишіть мене з моїм померлим тілом наодинці
я хочу на нього надивитися я хочу побачити як ти Господи вдихнеш у нього життя
…
залиште мене натрохи я теж заплющу очі я теж затулю голову зраненими лапами
я теж слухатиму як мені з-під серця витікає кров бура кров старого кошлатого ведмедя (с. 35)

Використовувана мелодика псалмів закономірно провокує появу нетипового для збірки Матіяш образу Бога – сильного Бога у Його славі:

а ти так довго чогось чекає мій Господи доки паростки кленів обернуться
в могутні дерева доки води річок потечуть до своїх струмків доки прийде гора до гори
і прірви зімкнуться мов ніколи їх не було мій Боже може тоді говоритимеш може тоді
але вже чи ж до мене чи ж стане мене так надовго чекати чи ще почую голосу твого Боже (с. 26)

Але, віднесений у далеку перспективу, цей прихід Господа, який мав би розв’язати комунікативну проблему (ну й решту питань, які з’ясуються на Страшному суді J), лишає ліричну героїню в очікуванні, пошуку і самотності – про це свідчить найкоротший і, можливо, найщиріший вірш збірки:

скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди (с. 50).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Найда (джерело: Интернет-газета "Путь")

Розмов удвох не буває. Так чи інакше всі людські бесіди відбуваються в присутності іншої сторони – Бога. Прості побутові розмови у щоденному плануванні дня часто стають цікавішими за якісь прочитані або написані тексти. Ці думки стала підґрунтям нової книги молодої поетки з Києва Богдани Матіяш.

«Розмови з Богом» критики назвали «найгучнішим поетичним виданням минулого року».

І навіть письменники (народ надзвичайно амбітний і ревнивий) появу книги сприйняли дуже прихильно.

Презентація другої книжки Богдани Матіяш (перша має назву «Непроявлені знімки») з успіхом пройшла у Львові на Форумі ... [ Показати всю рецензію ] видавців, потім у Братиславі, Варшаві, Ужгороді, Києві. Нарешті черга надійшла й до сходу України. 27 лютого авторка, а також модератор заходу Сергій Жадан презентували «Розмови з Богом» у Харківській муніципальній галереї.

Отож, про що ця книга? На що вказує її назва? Чи можна «Розмови з Богом» (авторський варіант написання заголовку – «розмови з Богом») назвати релігійною поезією? І чи поезія це взагалі?

Відповіді на ці питання є дуже суперечливими й неоднозначними. Я сприймаю цю книгу як досвід щоденного спілкування з Богом, як відчуття героїнею Його присутності в щонайменших побутових ситуаціях. Причому Він постає як цілком жива істота, яка може обійняти за плечі, витерти сльози, поцілувати в чоло, запитати, чому п’єш так багато кави, і навіть помити посуд. Ясна річ, дії ці символічні, тому не треба буквально розуміти, що Господь миє посуд. Тридцять дев’ять текстів книги є авторською візією перебування Бога в житті конкретної людини, себто самої поетки, віддзеркаленням духовних переживань, особистих переконань і навдивовижу щирих, близьких стосунків між Ним та авторкою.

Деякі рецензенти, говорячи про книгу «Розмови з Богом», вживають поняття «нова релігійність», яке вже років п’ять-сім активно курсує в літературному просторі. На це Богдана висловлює таку думку:

– Цей термін експлуатували вже настільки широко, що на письменників, які говорять про Бога або про якісь свої релігійні переживання, навішують ярлик «нової релігійності», глибоко не копаючи. І він нібито все пояснює, хоча насправді мені не зрозуміло, що він має пояснювати.

Чи можна книгу з такою промовистою назвою найменувати збіркою молитов?

На презентації книжки у Варшаві до Богдани Матіяш підійшов священик і сказав:

– Знаєте, я це читаю ввечері як молитви.

Дивно авторці було чути такі слова від священика, але й водночас дуже вдячно. Однак, хоча в «Розмовах з Богом» і наявні біблійні алюзії, проте ідентифікувати, а тим паче використовувати тексти як молитви, думаю, не варто. Адресатом, до якого звернена авторська мова, далеко не завжди виступає Господь. Ось, наприклад, двадцять шостий текст «понад листя кульбаб, понад квіти мальв… тебе любитиму» є звертанням до людини. До того ж, Богдана Матіяш стверджує, що вона не писалась як книжка молитов.

Однією із родзинок твору є відсутність пунктуаційних знаків і великих літер, за винятком слів «Бог» і «Господь». Тому виникає враження, що есейний потік авторської думки наче безперервний процес дихання людини. Таке порівняння належить не Богдані, а Іллі Рісєнбергу, харківському поетові, котрий був присутній на презентації. Сама ж авторка пояснює відсутність певних графічних позначок дуже філософічно:

– Це, напевно, мусить якось розпізнатися. Всі знають заповідь любити ближнього, як себе самого. Інша заповідь передбачає любов до Бога. Насправді, ніхто не знає, що таке любов до Бога. Можна уявити любов до того, кого ти знаєш, кого ти бачиш. А тут (при написанні книги. – Г.Н.) було таке відчуття, що навчитися любити того, кого не знаєш, можна тоді, коли ти вмієш любити того, хто поруч. Необхідно бути просто уважним.

Комусь книга Богдани Матіяш «Розмови з Богом» може подобатися, комусь – ні. Для когось авторські думки будуть суголосними власному внутрішньому світу, а хтось вважатиме приватний релігійний досвід авторки зовсім чужим для себе. Хтось вважатиме «Розмови» молитвами, а хтось буде переконувати, що в книжці Богдани Матіяш більше від буддизму, ніж від християнства (і таке закидали критики!). Але будь-якого читача книга змусить подумати про тих, «що сумують і тих що радіють тих що вмирають і тих що народжуються тих що дають і тих що приймають…», а декого, може, підштовхне звернутися до Бога приблизно із такими словами, як звертається до Нього Богдана: «Господи так міцно боюся перестати тебе чути перестати тобі дякувати перестати тебе потребувати тобі радіти тобі дивуватися дуже міцно боюся тебе втратити не відпускай моєї руки з твоєї просто прошу тебе не залишай мене саму жодної миті бо ж ти бачиш що крім тебе в мене так насправді нікого більше немає…».

«Розмови з Богом» чистять душу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: Артвертеп)

Зв’язок людини з Богом – одна з традиційних тем в літературі. Найбагатша в цьому плані давня українська література, яка просякнута світлом християнських тем та мотивів. Та зі зміною cвітоглядних систем, ціннісних орієнтирів людства та конкретного індивіда зокрема, ця тема також загубилася в морі літературних текстів. І книжка Богдани Матіяш тут, якоюсь мірою, відроджує призабуте літературою й письменниками, а саме: людина і Творець, їхня взаємодія, і, що найважливіше – спілкування. “Розмови з Богом” - проста й водночас відверта назва відразу насторожує реципієнта, бо де тільки не говорять (пишуть) ... [ Показати всю рецензію ] про Бога: на вулицях, по телевізору, в Інтернеті, газетах, журналах, транспорті. І кожен говорить про свого Бога, постулати своєї релігії чи секти, cповідуючи яку, можна досягти раю, нірвани, визволення, спасіння тощо. В текстах Богдани нема ніякого нав’язування, готових відповідей на екзистенційні та філософські питання, ба більше, в її текстах є Творець, але конкретного його імені не названо. Лише з окремих уривків у віршах (схожих на біблійні) можна припустити, що йдеться про християнську релігію - “і трава що росте і трава що бачить твоє обличчя і лілії яких ти одягаєш пишніше ніж соломона” (c. 29). Спілкування, розмова з Богом називається одним простим словом – молитва. Всього поетеса опублікувала 39 молитов. Їм притаманна безпунктуаційність, дієслівність, неримованість. За формою - це прозові уривки, свідомість, де психічні стани роздвоюються на тут-буття (зовнішнє) й буття в якомусь осібному, внутрішньому вимірі існування, яке приховане від усіх. Де “Я” наче намагається жити через комунікацію із Богом, його творінням (природою, тваринами, деревами):

Може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що так
Часто буває але я майже не знаю чужих імен не знаю як говорити з грабом
і чи він чує чи досить просто про щось його запитувати чи треба пригорнутися
всім тілом аби озвався не знаю як говорити зі зрубаними буками
спиляними й покинутими соснами без вершечків верхівки (c. 7).

Безпунктуаційність - певна гра з читачем, де той сам повинен розставити акценти та віднайти смислові відтінки в тексті. Але навіть така читацька "робота" не дала б остаточної гарантії, що це ті пунктуаційні знаки, які авторка сама розставила у текстах. Отже, саме зміст є ключовим для розуміння її поезій. Й, насамперед, потрібно зауважити, що для ліричного суб’єкта (героїні) Бог – це непросто якась метафізична істота, що згори керує всіма, або грізний, недоступний нікому й нічийому пізнанню Творець, а друг, мабуть, найрідніша у світі душа : 1. “слухай Господи давай коли зійде сніг ми часто ходитимемо разом на прогулянки” (c. 22); 2. “і тоді так тихо спочатку всередині так що чуєш тільки ти мій Боже починаю сміятися і тоді так тонко дзвенять сріблом дзвіночки і тоді так спокійно схиляю голову тобі на плече мій Господи” (c. 28); 3. “як гірко мій Боже ти плачеш як дуже швидко б’ється твоє серце як гостро ранять тобі чоло зморшки” (c. 56). Звичайно, можлива й протилежна позиція, яка виключає будь-яке ім’я Бога, будь-яку його ознаку, що споріднює його з людиною і усім людським, що й демонструється в її поезії. І тут рецензентові можна було б закинути, мовляв, це метафора, образ, вигадана митцем дійсність, де він вільний від усталених канонів творення художньої тканини. Але от як тоді пояснити максимальну наближеність авторської (християнської) позиції і ліричного суб’єкта? В самих текстах вони дуже споріднені. І ця виявляється у інтимних, навіть інтимно-сповідальних стосунках “Я” з Богом. Вивіряти Всевишньому всі свої проблеми, турботи чи не свідчить це про міцний зв’язок скріплений вірою й певним благоговінням перед Творцем, а також про дещо наївний погляд на світ:
"як немовлята торкаються руками повітря і неба як зачіпають долоньками
мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би
обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят" (с. 30).
Може лише такою щирістю діяти на свідомість (серця) людей, бо сучасна культура перенасичена всякою попсою на кшталт: секс, алкоголь, розпущеність, модні шоу. В такому вирі життя будь-хто може загубитися та втратити рештки розуму, індивідуальності, свободи. Книжка Богдани Матіяш прориває це коло штучних й ілюзорних цінностей, закликаючи повернутися до першоджерел, нагадати сучасній людині, що у неї є душа, яка також потребує їжі. А ще більше потребує спілкування, яке не складається з стандартних фраз, ситуацій, де потрібно надягати маску чи говорити механічні слова й виконувати такі самі дії. Спілкуваня з Богом, за Б. Матіяш, - це процес співтворчості двох особистостей, активний та неперервний процес самовдосконалення духу, осягнення себе у вимірі вічності. Людина з Богом лише вчиться ходити, лише вчиться вірити наперекір навалі пустопорожнім символам сучасності. І коли вона звернеться своїм поглядом углиб віків, торкнеться найбільшої таємниці, можливо, лише тоді отримає відповіді на свої складні буттєві питання. А поки залишається говорити й говорити з Богданою Матіяш та її Всевишнім.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Нестерова (джерело: Сумно.ком)

Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.

Ю. Андрухович

Такий вид інтимності, який демонструє Богдана Матіяш у своїй поетичній збірці «розмови з Богом», не дуже властивий сучасній молодій українській поезії, але має давню традицію в літературі. Лірична героїня звіряється Богові із найглибших своїх переживань, і часом відчуваєш себе трохи мулько - людині важко прийняти настільки вповні іншого. Цілий світ постає за тими розмовами, красивий і болісний, часом тужливий, часом сповнений тихої радості. Єдине незмінне - віра. Єдине, чого не знайдемо - самозамилування.

Від самозакоханого розглядання ... [ Показати всю рецензію ] себе поетку убезпечує, певно, вищезгадана традиція: «топос скромності» у цьому бароковому світі ніхто не відміняв. Богдана Матіяш взяла його як неодмінний нюанс до щирої бесіди із Господом. Мабуть, це той мінімум утвердженого, до якого входить ще хіба символіка: риби, оливки, вино, води, ворон... Далі із битого шляху авторка ступає на непевні піски щирості, ризикуючи виявитись пафосною чи солодкавою, надто побутовою, дріб'язковою, врешті, непереконливою.

Ця книжка сповнена того найглибшого зворушення, яке викликає зіткнення із чудом. Це - чудо живого серця, яке вміє себе вимовити. Іноді це й правда якісь дуже приватні переживання, як наприклад у вірші «дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому не пояснюючи». Але це ані пошуки співчуття, ані недоречні докори у несправедливості. Цей текст може бути прикладом дуже чистого болю, так як «коли ти запитуєш чого мені найбільше хочеться я стенаю плечима» - взірець прозорої літеплої радості, а «сьогодні я вчуся тебе слухати» - ніжного кохання. Так само інші поезії, переповідаючи напозір буденні ситуації (включно із нічною вечерею із Господом, перетворенням на жінку із обітнутими руками й дослуханням до розпукування бруньок) втягують читача у глибші шари - настільки, наскільки ми дамо себе втягнути.

А причини для спротиву знайти не важко. Крім уже зазначених «приватності» і порушенння комунікативного комфорту (надто відверто, так не прийнято!), це ще й драстична «фамільярність» із Господом. Лірична героїня не тільки ділить із Ним рибу, але й сподівається, що Він митиме за нею посуд і казатиме, скільки кави їй варто пити, називає «Богом довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків». Це може бути означено як дитяча безпосередність («він говорить що завжди називатиме мене дитиною навіть коли мені буде за вісімдесят») або просто любов. Та сама, яка становить суть цієї книжки. І не варто її писати із великої літери, принаймні в тексті про «розмови з Богом» богдани матіяш (так, із одним словом із заглавної, - вся книжка).

Значно менше ризикувала авторка, коли звірялась у тому, що «не знає, як говорити із грабом», що шкіра обличчя «стає схожа на благеньке осіннє листя на втомлену соснову кору», що «так небезпечно після дощу підставляти руки гілкам дерев» - неважко підшукати алюзій до антропоморфізації тілесності (важче не відповісти луною «росте Антонич, і росте трава») . Ще легше - сприйняти як красиву метафору, зрештою, якщо Богдана Матіяш не повважала за потрібне не тільки заримувати свої рефлексії, а й навіть розбити верлібри на коротші періоди, то мусить прагматичному читачеві перепасти хоч щось «поетичного» від цієї книжки:)!

Так багато літер, такі довгі рядкі без розділових знаків - ці вірші неможливо вивчити напам'ять. Та й чи вірші то взагалі? То залежить. Від вихідних переконань, упередженості, готовності прийняти нове. Але це - коштовні тексти. Це - теж залежить. Він того самого.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Міщук (джерело: Смолоскип України, № 11, 2007)

Дивно, як люди можуть забути смак справжньої розмови, приправленої ароматом кави або просто начиненої «вершками» щирості. Натомість все більше замінюють її напівфабрикатами Інтернет-спілкування, фаст-фудом телефонних переговорів. «Хліба й видовищ», виявляється, більш, ніж достатньо, тож на те, щоб просто слухати, ні в кого не вистачає часу.

Поки хелловінівського вечора дехто шукав забави на темному святкуванні американського карнавалу, «Смолоскип» влаштував на своєму горищі розмови з Богом. Це не був спіритичний сеанс або протест проти іноземного свята. Дійство, що відбувалося цього разу в «смолоскипівській ... [ Показати всю рецензію ] піднебесній», навіть навряд чи можна назвати презентацією книги в звичному розумінні. Жодних пафосних промов, урочистих представлень чи феєричних шоу. Мінімум для читання вголос – максимум для прочитання мовч­ки, «про себе» і про себе – кожного тобто. Саме такий формат найкраще па­сував для знайомства літературної меншини Києва з новою книгою Богдани Матіяш «Розмови з Богом».

Презентації не вийшло хоча б тому, що вона вже відбулася на львівському форумі, її не було, бо, за словами авторки, цей захід не має на меті, аби репрезентувати чи рекламувати книгу. Богдана зібрала гостей, щоб розказати «чому книга сталася і як вона ставалася». Врешті складалося враження, ніби її початковим наміром було запросити, аби просто порозмовляти: промовляти до Бога й через нього – до себе самої – до кожного – до кожного бога – до бога кожного з нас… Чи навіть просто вимовляти слова – замовляти тишу – зачаровувати її слухачів.

Не випадково, поряд із своїм стільцем поставила ще один для співрозмовника, який так і не з’явився, але ж сама казала, що «те, чого немає – не значить, що його не є». Часто й справді забуваємо про те, чого не бачимо. Пам’ять повсякчас намагаємося вкласти в зримі форми буквосполучень. Книга «Розмови з Богом» – не Писання, що нагадує нам про обов’язок бути вдячними, а її читання в «Смолоскипі» – не обряд богослужіння. Можливо, письмо в даному випадку є способом побачити невидиме, а може, – спроба навіть показати, що воно теж має здатність промовляти через наші вчинки. Принаймні, мотивуючи вибір назви книги, Богдана обмовилася, що вона свідомо взяла до її складу прийменник «з», адже зверталася не до одного адресата – «в усіх розмовах є не тільки люди».

Діалог з уявним, можливо, залишився б якоюсь колективною фантазією, якби він був чужий для досвіду інших. Звичайно, не всі звертаються до Бога, ще менше з ним розмовляють, але чи не кожного дня всі прислуховуємося до своїх бажань і потреб – ведемо діалог із собою й навколишнім світом. Але про ці бесіди ніхто не знає, тим паче не кожен має сміливість про них розповісти. Як зізналася авторка, після прочитання книги її друзі не були щедрими на коментарі – мовляв, про такі інтимні речі не говорять. Але «інтимності, які випадають, є не завж­ди гарні, вони можуть і ранити», тому інколи хочеться не співати про особисте, не складати вірші, а просто про нього розповідати, за адресата маючи всіх і нікого. Врешті, кожен читач має право власного простору для спілкування зі своїми «світами».

Власне прочитання «Розмови з Богом» у зримі форми втілив Ю. Іздрик, якого можна вважати співавтором задуму, що за його участі творився ще й малюнками. Не дивно, що цьому митцеві поро­зумін­ня з мальованими ангелами вда­лося знайти спільну мову й з книгою Богдани.

Не менш красномовною є обкладинка книги, яку, за словами Б. Матіяш, вона довго підбирала, щоб та зображувала метафору вдячності. Хотілося огорнути книгу подякою, яка була б чимось досить буденним і вічним, як пісок. Так і зробила. Тож чи можна було після такого рішення скаржитися на плутанину з нумерацією під час верстки книги – пісок стирає сліди пам’яті, записуючи їх у борхесівську книгу Вічності.

Про книги не тільки говорять, з ними теж розмовляють. Щось подібне переживали присутні на «розмовах» у видавництві «Смолоскип», де не могло бути перешкод на шляху для побудови сучасної «вавілонської вежі порозуміння».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Терен (джерело: Україна молода)

Книжку киянки Богдани Ма­тіяш «розмови з Богом» анонсували як найгучніше, найсенсаційніше (за Костем Москальцем) поетичне видання минулого року. Що ж такого неможливого утнула молода поетка, авторка поетичної книжки «Непроявлені знімки», літературний критик і редактор, чиє ім’я можна відшукати на багатьох книжках видавництва «Критика»? Немає в її збірці ні цитування Святого Письма, ні протесту проти несправедливості світобудови. Вся справа у сповідальності, відвертості. І йдеться не про відвертість інстинктів, яка сьогодні заполонила нашу літературу, а про відвертість глибинну. Недарма ж один польський ... [ Показати всю рецензію ] священик сказав Матіяш, що її книжки подібні до вечірньої молитви.


Говорити так, як говориться

«Якби я повинна була відповісти, чи це релігійна поезія, чи не релігійна, мусила би на хвилину стати літературознавцем, почати роздумувати над тим, який стосунок має ця книжка до традиції барокових пісень, кантів, — сказала Богдана на харківській презентації. — Але мені цього не хочеться робити. Є таке поняття, яке років п’ять курсує простором літератури, — нова релігійність. Мені здається, цей термін експлуатували настільки широко, що на письменників, які десь написали про Бога або свої релігійні переживання, навішують обов’язково такий ярлик. Я навіть не знала, чи це взагалі поезія. Просто людина має говорити так, як їй говориться. Я запитувала приятелів, якою є моя книжка із літературного погляду, і мені не говорили ні про літературне, ні про релігійне. Казали, це твоє інтимне».
Для перечитування

Розмовляла із Всевишнім Богдана близько року. Весь цей час вона більше нічого не писала. Запевнила, що до такої «мисленнєвої, медитативної лірики» її не спонукали жодні житейські проблеми. Був такий вдячний і світлий час. Коли з’явилося відчуття, що тексти мають вийти книжкою, писати поетка перестала. З написаного обрала третину, доповнивши його графікою Юрка Іздрика (ці роботи Іздрик теж називає своєю версією розмови з Богом) і розсипаним піском на обкладинці. З часом Матіяш збагнула, що ця книжка важлива їй тим досвідом, думками, які вже в минулому. «Це книжка для перечитування. По тому ще нічого не писалося, — зізнається Богдана. — Настає період, коли ти готуєшся до якоїсь іншої мови — накопичуєш образи. Але навіть якщо у моєму житті не станеться більше ніяких книжок, за цю мені буде дуже вдячно».
Жити дякуючи

Читаючи неримовані, позбавлені пунктуації вірші Матіяш, розумієш, що розмова двох має ще одного співрозмовника, який любить усіх, навіть «довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків». «Розмови з Богом» можна назвати дієслівною поезією. Тут важать і слова «пісок», «дерево», «дощ», але більше — «говорити», «мовчати», «слухати», «запитувати», «забувати», «любити». А ще — ДЯКУВАТИ. Матіяш нагадує кожному про те, що часом ми забуваємо робити у вечірніх молитвах.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альбіна Маляр (джерело: Друг читача)

Розмови — справа інтимна. Особливо коли йдеться про розмови з чимось більшим (кимсь вищим), ніж інша людська істота. Наприклад, про розмови з Богом. Та іноді знаходяться люди, здатні такі розмови винести перед людські очі та презентувати всьому світові.
Власне, так і зробила Богдана Матіяш у своїй другій книзі, яка вийшла друком у Видавництві Старого Лева.
Що ж, спробуємо дати характеристику матерії досить трансцендентній — занотованому спілкуванню з вищими силами.
І почнемо з аспекту більш ніж матеріального — оформлення цих розмов у книгу. Зручний формат видання, приємний (і корисний!) для ... [ Показати всю рецензію ] ока кремовий папір, багатозначні світлини Олександра Новіцького та ще більш багатозначні ілюстрації, виконані власноруч Юрком Іздриком, є досить гармонійним доповненням до текстів Богдани Матіяш.
Якщо ж ідеться про власне тексти, то у них звертає на себе увагу передовсім нумерація. Спочатку вони називаються (як і годиться порядним уривкам із розмов) «1» та «2». А от уже з третього вірша починаються дивні уточнення: «3 (4)». Останній же, тридцять дев’ятий вірш позначається як «39 (109)». Цікаво: чому решта сімдесят поезій, натяк на існування яких є досить прозорим, перед очі читача не потрапили? Невже вони навіть більш особисті, ніж представлені у книзі?
Щоправда, це не єдине питання, яке хочеться поставити авторці. В якому, власне, жанрі пише Богдана? Чи вірші це взагалі? Асоціації виникли хіба що з «Листям трави» Волта Вітмена. Тільки от читати було значно цікавіше.
Ні-ні, це зовсім не «наїзд” на метра. Просто здається мені, що Бог у кожного свій, тому й розмови з ним близькі й зрозумілі кожному. Звісно, теми цих розмов у кожного свої. Та авторці вдалося зачепити саме ті, які дотичні якщо не кожному на світі, то особисто мені — точно. Погодьтеся, мало знайдеться серед нас людей, які б не відчували час від часу своєї самотності та відірваності від світу, своєї окремішності разом із повним зануренням у цей світ.
Та повернемося до з’ясування, чи вірші пише авторка. Для мене особисто — це вірші. Тим більше, що останнім часом вимагати чогось від форми — безглуздо. Всі канони зруйновано і перебудовано кожним на власний смак. То чому б не називати віршами те, що написане від душі і для душі?
А ще ці тексти схожі на п’єсу, написану автором (і одночасно виконавцем) для одного єдиного глядача. І автору не важить на тому, хто ще зрозуміє текст. Написаний він не для всіх, а для себе та ще одного – саме того єдиного слухача-читача-глядача.
Звісно, таке бачення тексту, таке його тлумачення — дуже особисте. Та саме тим і прекрасні «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, що кожен зможе зрозуміти їх по-своєму, знайти в них себе, побачити щось таке, чого сам давно не міг висловити, але відчував на глибинному рівні. Бо, як не крути, а кожен із нас розмовляє з Господом. І кожного з нас він чує далеко не завжди, чи принаймні не так, як ми цього хочемо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Луцишина (джерело: Дзеркало тижня, 19 квітня 2008)

Життя повниться пошуками Бога.

А тому давня заповідь «шукайте і знайдете» щоразу справджується виявами життєвої синхронності, котру мусиш-таки брати поважно, бо вона знову і знову нагадує про себе. Так замикається наш досконалий кругообіг, так усі ми відшукуємо одне одного, і так ми позбавляємося нашого страху перед випадковостями. Отець Антоній Сурожський писав, що мусимо говорити не лише про віру людини в Бо­га, але і віру Бога в людину. Бо кожен із нас для Бога — неповторний, ні з чим не порівнянний, єдиний, а Бог — це те, що кожного із нас викликає до буття.

«Чи ти мене любиш однаково ... [ Показати всю рецензію ] коли розрізаю соковиті й пахучі дині й вони/ розбризкуються соком по столу і по стінах і декілька крапель навіть/ потрапляють на віконне скло…»… «знаєш мій Господи найгірше те що я ніколи не встигаю подякувати тобі/ навіть і за вечерю коли я вже сплю ти очевидно ще миєш посуд…»… «мій Боже ти до котрого так хоче моє серце говори до мене розпуклими квітами/ лілій…» Вперше я доторкнулася до віршів Богдани Матіяш у часописі «Київська Русь», і доторк той був, без перебільшення, магічним: текст наче одразу «розкрився», впускаючи у себе. Це були вірші із тих, котрі мов і не встигаєш одразу оцінити — вони проростають у тобі, у них немає «німих», «мертвих» місць, вони гранично живі. Вони, власне, вже майже не є поезією. Приголом­шена, я навіть не осмислила тоді ні їхньої форми, ні якихось інших стилістичних особливостей — чи були то верлібри? силаботоніка? експеримент? Якби хтось мене запитав, я навряд чи змогла би врозумливо відповісти. «Прошу тебе зроби їх моїми братами зроби всіх тих кого обнімаєш ще перед/ сходом сонця і кого супроводиш за руку ввесь день аж до самого заходу/ й кого бережеш заки ніч заки бракує світла найяскравішому ліхтареві/ назви мені сестрами»…

А потім був голос. Негучний, виразний голос Бо у темряві маленької підземної зали із стінами, оббитими чорним — Форум видавців у Львові, 2007 рік. Це добре, що було темно, і ніхто не бачив нічиїх сліз; кожен міг зостатися із Богданиним голосом наодинці. І цей голос раптом проявив, наче фотоплівка, все те, чого папір із друкованими знаками проявити не міг — поезія тут повернулася до своїх витоків, до часу безписемності, до замов­ляння, до найдавнішої, найдостеменнішої своєї суті. Поезія повернулася у голос і на голос. Богдана сама про це говорить: «Я вже була тільки голосом тільки думкою просто помислом ще Господи/ стану звуком тільки подихом…» Через звук ця поезія воістину відкривалася найповніше. Пізніше, уже при особистому спілкуванні, Богдана зізналася, що вірші їй просто написалися, сталися, прийшли у світ через неї: «Вони немов не мої». Колись Віктор Кордун сказав: «Поет — це інструмент, на якому грає Бог, і завдання поета — тримати інструмент чистим» — і словами цими немов зробив подарунок, передав у майбутнє якусь важливу звістку, код, що виявився найточнішою характеристикою «Розмов із Богом». Богдана має рацію — вірші таки «не її» — вони із тієї вселенської хвилі, з якої все на світі походить, і на котру Богдана зуміла налаштуватися. Це голос, який говорить «за всіх» і «крізь усіх», голос, мов світло із темряви — треба лише впізнавати його, чути у Богданиних текстах, приймати у себе і зберігати, тішачись, що став свідком чуда. Коло замикається.

Поезія Богдани на диво неієрархічна, тут не варто розрізняти «рівні», це об’ємний потік, це інша геометрія, інший перерозподіл смислів. Суть цієї поезії у самій її цілісності і неподільності. Можна лише медитувати над тим, що відкривається, але не вибудовувати «систему». І це правильно — кожен-бо досягає просвітлення своїм власним шляхом, а не від того, що сяде під дерево Будди. В одній із буддистських притч учитель загадує учневі, котрому ніяк не відкривається істина, коан — задуває свічку саме тієї миті, коли учень збирається з нею надвір, у темряву. Але свічка гасне, і спантеличений учень досягає просвітлення — адже «всередині себе» теж темно, і туди ніхто сторонній ввійти не може, лише носій і володар цього єдиного на світі простору…

…А моя третя зустріч із Богданиними текстами відбулася у царині дещо несподіваній, — коли я вирішила спробувати перекласти їх англійською мовою. І одразу із площини медитацій переплигнула у площину рефлексій: проблема Бога як проблема перекладу? — виявляється, і таке диво теж існує на світі. Адже проблема Бога — це проблема релігійної свідомості, а вона не одна й та сама у різних суспільствах. Перекладати поезію і так дуже важко, — це давно уже аксіома. Один вірш може забрати тижні і місяці, навіть роки. Тим важче перекладати поезію про Бога — ту, в якій Його називають саме цим іменем — бо на сьогодні в англійській мові, особливо на американському континенті, де нині і твориться найпотужніша англомовна поезія, саме слово «God» настільки вивітрене, скомпрометоване і непопулярне, що вживати його майже лячно. Бог — це політичний символ, яким спекулюють консерватори, Бог — це щось із Марка Твена з його «добрими жителями» якого-небудь чергового містечка Паквіль, чий проповідник — «найщиріший друг всякого пірата», і де новітніх Томів Сойєрів мордують по недільних школах боротьбою із Гаррі Поттером; або і Фленері О’Коннор з її «південноготичними» персонажами у капелюхах, релігійними фанатиками й алкоголіками. Бога продають з телеекранів, Бога вивішують на бамперах авто — «А в тебе вже є Ісусик?», Бога ніколи не залишають у спокої. Така пропаганда Бога неминуче викликає спротив, розколює суспільство на два табори — тих, хто, почувши це слово, починає цукрово усміхатися (згадаймо обличчя Свідків Єгови — Мілан Кундера тут неодмінно ужив би термін «категорична згода із буттям»), і тих, хто закочує очі і втомлено каже — о, пліііз…

Парадоксально, але загалом англомовна поезія не є релігійною, попри те, що у суспільстві релігія відіграє вагому-таки роль. Мене завжди дивувала до непристойного різка реакція багатьох моїх американських друзів на слова «Бог», «релігія», і «вірити» — а стільки відвертих атеїстів, мабуть, не було і в Радянському Союзі. Але з часом я почала розуміти їх краще — справді, мені пощастило народитися у країні, де протягом ледве не цілого двадцятого століття Бог був поняттям дисидентським, ознакою «руху супроти», стежкою до таємного джерела зі смачною і холодною водою, — високою гірською стежкою, по якій ще треба зуміти видряпатися, — і релігія все ще сприймається як відкриття. Мені ж не згодовували Бога у середовищі яких-небудь південних баптистів в Алабамі чи «реформістів» з Оклахоми, котрі з усього багатства друкованого слова читають лише Біблію, тлумачачи її дослівно, та «Вісник Церкви» — видання, що майстерно сугестує найдикіші упередження.

Висновок? — ми так звикли плакатися на свої негаразди, що і не помітили, якою великою свободою нас наділили, дозволивши нам шукати Бога самотужки…

Чи все сказане означає, що перекласти поезію про Бога неможливо? Навпаки, її можна і треба перекладати. Поезія — це насамперед відновлення істинних смислів, «відмивання» слів і понять від накопичених за віки нашарувань непотребу, «злоби дня», політики та ідеології, влади і безвладдя, проминального і тимчасового. У сузір’ї дібраних «на голос» тих самих, єдино потрібних слів «Бог» знову оживає — і в перекладах теж, якщо вони, звісно, добрі. Тільки варто пильніше прислухатись. Як кажуть у церкві, «будьмо уважні» — і почуймо, як дихає ця таємнича субстанція — Бог — у віршах Богдани Матіяш.

Віршах її чи таки не її.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Москалець (джерело: Літакцент)

Слова є подіями. Для нас, вихованих серед письма, це твердження здається неправдоподібним. Хоч усе ще неважко уявити, що слово має магічну силу, але так направду, на кожен день, ми більше не зустрічаємося зі словами-енергіями. Створені письмом, ми сприймаємо слова як предмети. Як етикетки явищ. Або товарні знаки. Ми сприймаємо їх насамперед як написи. А написів не кладуть до серця з метою збереження. Навіщо зберігати те, до чого завжди можна повернутися і перечитати? Тому ми пам’ятаємо тільки дороговкази, тільки знаки і карти – але не краєвиди. Наші серця залишаються порожніми. У той час, коли ... [ Показати всю рецензію ] наші очі гинуть від перевтоми, вуста ціпеніють від німування. Форма сучасної поезії значною мірою витворена поглядом. Адже так направду, на кожен день ми маємо справу з писаною поезією. З поезією, яка свідомо чи ні, але розірвала зв’язок з усними джерелами. Все рідше зустрічаються вірші, побудовані як ціле, вірші від початку створені для зберігання в серці. З усіма отими невинними хитрощами мнемотехніки – з алітераціями і асонансами, з римами і рефренами. Від повноти серця говорять вуста. Коли серце порожнє – насичуються очі. Люди атомізованого суспільства, люди – фрагменти колишньої усної дійсності, ми віддаємо перевагу довільному читанню і ексклюзивним інтерпретаціям, фрагментам, розрахованим на множинність асоціативних пов’язань. Розгортаємо поетичну збірку, кидаємо погляд, вихоплюємо фрагмент, привчені вже до того, що цілого смислу взагалі не варто шукати. Адже автор – один із нас, розщеплених письмом. Автор літер, а не слів.

Тому, коли на очі трапляються «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, нам стає трохи не по собі. Наші очі не знають, що їм робити. Розмови? Так, у певному розумінні розмови є творами – але усними. З Богом? Ну, це взагалі… До якого виду літератури віднести ці тексти без жодного розділового знаку – хоча, з іншого боку, хіба справжні розмови мають розділові знаки? Легка гносеологічна паніка, викликана зустріччю з нерозпізнаним літературним об’єктом, ущухає тільки тоді, коли перестаємо сприймати книжку Матіяш власне об’єктом. Тоді, коли перестаємо читати її, помилково, за звичкою витрактувавши літери як письмо. Тільки тоді, коли починаємо прислухатися до сказаного, падають засвоєні з дитинства друкарські упередження до слова і ми нарешті розуміємо, що слова тут – діються.

Слова діються і діють. Жінка говорить до Бога, однак її мова не є мовою молитви або теології. Саме так, як Богдана Матіяш розмовляє з Богом, мати говорить із своєю дитиною, зовсім не маючи на меті повідомити їй важливу інформацію. Небо синє, каже вона, трава зелена. Або ось так:

швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так
красиво цвістимуть
ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но
як між листям блищить роса
подивись як тремтять пелюстки на вітрі
як міняться під вранішнім сонцем
і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки
коли ти просто
думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму
тебе подумки
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе
тихим малим ірисом

Але, як і у випадку з дитиною, мовлення до Бога стократ істотніше за банальну передачу інформації. Адже його магічним завданням є значно священніше: навчити говорити. Розмови з Богом передбачають відповідь; вони домагаються її, вони її благають, вони не можуть бути монологами, зверненими в ніщоту. Взагалі це дуже дивно, коли жінка вчить говорити Того, Хто Сам є Словом – і слова Подателем. Так починає розвиватися основний сюжет цієї невеличкої книжки, драматична діалектика стосунків із мовчанням і мовленням, незбагненна, містична любов до Того, Хто більше, ніж є, хоч Його на позір нема. Поза будь-яким сумнівом, цей твір могла створити тільки глибоко релігійна людина; але ось іще одна несподіванка: мова Богдани Матіяш майже цілковито вільна від конвенційних релігійних форм. Звичайно, якщо добре прислухатися, можна розрізнити ледь чутні відлуння євангельських цитат: «а тепер залишіть мене а тепер дайте мені піти а тепер скажіть мені що тут не всі стомлені і обтяжені і я вам не повірю» – проте, основне послання «Розмов з Богом» полягає не в трансляції традиційних релігійних змістів, а у видобуванні їх з немислимо близьких матерій, скажімо, з відрази до зоопарків, з дощентної емпатії в долю полонених звірят – і в свою власну долю бути смертною істотою. Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани – втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! – можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор:

мені подобається що риби плавають головою вбік
і навіть коли вони вистрибують
із води і починають ходити головою вбік мені теж
це подобається
подобається що вони не запитують ні в кого дозволу
чи їм справді можна це робити…

Разом з тим, у книзі є настільки пронизливі і трагедійні ноти – от як у вірші, де йдеться про померлу маму – що для нас, які щодня байдуже поглинають теленовини з сотнями смертей, саме ця здається катастрофічною, особистою втратою, саме ця примушує замислитися над сенсом життя:

дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе
нічого нікому
не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго
її ведеш
і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов
просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав
її руку з моєї
і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось
говорячи
може вона вперше сказала добре що ти вже тут
ти ж знаєш я так
міцно сумувала за тобою мій Господи може вона
ще встигла
поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене
обійняти
ти ж знаєш я майже нічого звідти не пам’ятаю…

Це відчуття при-сутності Співрозмовника не лише на горі або в Храмі, а й у звичному міському повсякденні часом викликає ніяковість, бажання виправдатися бодай перед кимось близьким – виправдатися за власну чистоту і тонкість, за причетність до таємних знань серця, одночасно відстоявши право на індивідуальне сприйняття сакрального, право на себе, саме таку:

...ти питаєш
чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як складно
мені
говорити з Богом а я ж його знаю вже так багато років
а втім досі
не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе
так мало
що певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе
говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене
так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я
послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені
не докоряє
Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих
персиків

Бог Матіяш не є абстрактним і трансцендентним Абсолютом, апофатичною вправою інтелекту. Це завжди реальна особистість, реальна присутність Того, Хто чує, за Ким скучають. Якби спробувати уявити собі атеїзм, що міг би розвинутися з такої діалогічної концепції Божої особи, то він полягав би виключно у неможливості говорити-до, у засадничій відсутності усного, може, в якихось писаних фрагментованих віршованих рядках, не пов’язаних сенсом цілого. А ще такий гаданий атеїзм міг би полягати у звертанні на «Ви». Коли читаєш «Розмови з Богом», на думку спадає зовсім мало конкретних текстів, з якими вони могли би пов’язуватися. Цьому, очевидно, сприяє свідоме уникання цитат і хай там якої інтертекстуальної гри. Інтертекстуальність належить до царини письма, тільки там набуваючи чинності. Розмови ж діються як повністю незалежний від другої знакової системи жанр, як дихання Духу. І все-таки одну книгу вони викликають у пам’яті – це «Я і Ти» Мартіна Бубера, де, серед іншого, було сказано таке: «Якщо ти виконуєш місію, Бог залишається присутнім для тебе; той, хто виконує місію, завжди має Бога перед собою; що сумлінніше виконання, то сильнішою і постійнішою є близькість; звичайно, ти не можеш займатися Богом, але ти можеш бесідувати з Ним».

[ Згорнути рецензію ]