Дивіться! Вона опублікувала свої «розмови з Богом»!.

16.11.2011

Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.

Ю. Андрухович

Такий вид інтимності, який демонструє Богдана Матіяш у своїй поетичній збірці «розмови з Богом», не дуже властивий сучасній молодій українській поезії, але має давню традицію в літературі. Лірична героїня звіряється Богові із найглибших своїх переживань, і часом відчуваєш себе трохи мулько - людині важко прийняти настільки вповні іншого. Цілий світ постає за тими розмовами, красивий і болісний, часом тужливий, часом сповнений тихої радості. Єдине незмінне - віра. Єдине, чого не знайдемо - самозамилування.

Від самозакоханого розглядання себе поетку убезпечує, певно, вищезгадана традиція: «топос скромності» у цьому бароковому світі ніхто не відміняв. Богдана Матіяш взяла його як неодмінний нюанс до щирої бесіди із Господом. Мабуть, це той мінімум утвердженого, до якого входить ще хіба символіка: риби, оливки, вино, води, ворон... Далі із битого шляху авторка ступає на непевні піски щирості, ризикуючи виявитись пафосною чи солодкавою, надто побутовою, дріб'язковою, врешті, непереконливою.

Ця книжка сповнена того найглибшого зворушення, яке викликає зіткнення із чудом. Це - чудо живого серця, яке вміє себе вимовити. Іноді це й правда якісь дуже приватні переживання, як наприклад у вірші «дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому не пояснюючи». Але це ані пошуки співчуття, ані недоречні докори у несправедливості. Цей текст може бути прикладом дуже чистого болю, так як «коли ти запитуєш чого мені найбільше хочеться я стенаю плечима» - взірець прозорої літеплої радості, а «сьогодні я вчуся тебе слухати» - ніжного кохання. Так само інші поезії, переповідаючи напозір буденні ситуації (включно із нічною вечерею із Господом, перетворенням на жінку із обітнутими руками й дослуханням до розпукування бруньок) втягують читача у глибші шари - настільки, наскільки ми дамо себе втягнути.

А причини для спротиву знайти не важко. Крім уже зазначених «приватності» і порушенння комунікативного комфорту (надто відверто, так не прийнято!), це ще й драстична «фамільярність» із Господом. Лірична героїня не тільки ділить із Ним рибу, але й сподівається, що Він митиме за нею посуд і казатиме, скільки кави їй варто пити, називає «Богом довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків». Це може бути означено як дитяча безпосередність («він говорить що завжди називатиме мене дитиною навіть коли мені буде за вісімдесят») або просто любов. Та сама, яка становить суть цієї книжки. І не варто її писати із великої літери, принаймні в тексті про «розмови з Богом» богдани матіяш (так, із одним словом із заглавної, - вся книжка).

Значно менше ризикувала авторка, коли звірялась у тому, що «не знає, як говорити із грабом», що шкіра обличчя «стає схожа на благеньке осіннє листя на втомлену соснову кору», що «так небезпечно після дощу підставляти руки гілкам дерев» - неважко підшукати алюзій до антропоморфізації тілесності (важче не відповісти луною «росте Антонич, і росте трава») . Ще легше - сприйняти як красиву метафору, зрештою, якщо Богдана Матіяш не повважала за потрібне не тільки заримувати свої рефлексії, а й навіть розбити верлібри на коротші періоди, то мусить прагматичному читачеві перепасти хоч щось «поетичного» від цієї книжки:)!

Так багато літер, такі довгі рядкі без розділових знаків - ці вірші неможливо вивчити напам'ять. Та й чи вірші то взагалі? То залежить. Від вихідних переконань, упередженості, готовності прийняти нове. Але це - коштовні тексти. Це - теж залежить. Він того самого.