Вікторія Гранецька : Мантра-омана : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Володимир Півень (джерело: Сторінка автора facebook)

(Гранецька В.Л. Мантра-омана / Вікторія Гранецька. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 240 с.)

Поблукавши «оманливими» стежками тексту, побачив, як не дивно, Ту, що допомогла впоратись із безладом думок: із ранкової імли дедалі відчутнішим тоновим контрастом набувала чорноти жіноча постать… Хто це? О, та невже?!.. Вона насувалась навстріч, тримаючи під пахвою свою власну голову – Марена!!! Коли ж, повз мене – остовпілого – велично пропливла Володарка Життя і Смерті, я, прийшовши до тями, зрозумів, що з’ява Богині – то знакова підказка мені, нетямущому читачеві «Мантри-омани»: ... [ Показати всю рецензію ] Мар-Марена (Морана, Мара) не тільки забирає життя, а й посилає живим (передусім творцям) непевні образи при-мари, що несуть оману, проти якої безсилі будь-які мантри.

Чудово! Хай буде танок оман, якщо це стимулює читацьке мислення. Жанр, сюжетні колізії, характери і вчинки героїв, стилістичні прийоми, лексика – речі допоміжні нашому думанню. А подумати таки є над чим.

Життя, як життя – не жорстоке і не лагідне – жорстке (!) у своїй невідворотній реальності. У кожного з нас, як і в героїв «Мантри-омани», воно складається так, як складається, бо по-іншому скластися не може. Причинно-наслідковий зв’язок всього, що відбувається, був, є і буде. Героїня, «безсердечна білявка-стерво» (клони якої мерехтять у юрбах наших міст), не народилася лихом-нещастям – вона стала ним здебільшого під впливом обставин. Єва самотня, хоч має недолугу матір та старшого (рідного-нерідного) брата, хворого на «кримінал головного мозку», й так само, як її біблійна тезка САМА моделює своє життя, наповнюючи його оманами-засліпленнями і правдами-прозріннями… От про це і йдеться.

Відрух на епіграф: оклики пробуджують знаки, в тому числі й – запитань. Слово – оклик. Маймо ж вуха, аби його почути.

Далі – супутні думки, які, можливо, стануть комусь у нагоді.

Навіщо біло-фарбованому стерву потворний одноокий кіт-безхатько? Певно, то – знаково-символічне віддзеркалення самоти-покинутості серед нудоти масового споживання TV-жуйки та інших відраз, що породжує юрба.

В індивідуально-авторський спосіб порушено проблему-апорію «творчість – комерція», що навряд чи знайде розв’язання.

Аксіоматичне: дух батьків визначає природу дітей.

Не лише сприймання, а й наші спомини можуть бути оманою.

Мистці знають, що картини, як і будь-які витвори креаторів, по завершенню починають жити своїм, не залежним від авторів життям.

Невже й справді астральне тіло й душа по смерті має пам’ять?

Дуже доладно сказано (своє чи запозичене?) про бібліотеку, де панує тиша – «говорити мають книги».

До аксіологічних ознак цієї та двох наступних книг автора є наявність пізнавальних текстових сегментів, вписаних у художньо-образну канву твору; тут – про «синдром саванта або савантизм, при якому люди з відхиленням у розвитку (в тому числі й аутичного спектру)» мають т.зв. «острів геніальності».

Заради видобування смислів юному читачеві корисно уважно роздивитися зовнішність героїв, їхні вчинки, взаємини, предметне оточення із семасіологічного (теорія знаків) погляду.

Єва – спроба навчання жити-виживати в жорстких умовах споживацького суспільства, вмирати й воскресати для Життя (ім’я Єва – та, що дає життя). Влад (Ловець Снів, Ісус Христос, Диявол) – тотально-інфернальне владарювання над розумом і душами живих і мертвих; безсмертя Любові, що стоїть над усім; несумісність геніальності з посередністю. Енн Марі Скотт – пристосуванство кмітливої бездарності. Андрій Страхопуденко – анархічна брутальність, що спирається на хибне уявлення про всемогутність грошей, при тому контролюється страхом їх утрати.

Предметний світ: фарбоване волосся – проживання не свого життя, вдавання із себе когось іншого; так само – тінейджерські лахи; автівка «мікра» – прагнення бути, як усі, приховати свою інакшість; картина Влада-саванта – автономія синергетичного артефакту трагічної геніальності.

Чи переконливі для читача несподівані злами сюжетної лінії, шалений калейдоскоп подій?.. Чи адекватними є реакції героїні на жаскі «сюрпризи долі»? Може так, а може й ні. Але, що – поза сумнівом – цілком переконливе змалювання «архетипу вулиці».

Загалом же, дебютна книга – серйозна заявка-обіцянка подальшого зростання до правдиво елітарного рівня. Чи усвідомлює автор усю ваготу особистої відповідальності за це? Не випрадати читацькі надії й сподівання – не гідний вчинок, як пляма на розмаїтій сукні вітчизняної культури… Та автор цього відгукового допису вірить, що з Вікторією (!) Гранецькою цього не станеться, бо імена таки даються не випадково, а закономірно… Вони детерміновані Небом.

Тож, мантруй і оманюйся, читачу, – буде що згадати.

16.01.2016

Володимир ПІВЕНЬ,

літературознавець, доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сашко Завара (джерело: Буквоїд)

Вікторія Гранецька. Мантра-Омана. Харків: КСД, 2011 – 240 с.

Булгаковський Воланд зауважив: після смерті кожен отримує те, у що вірував протягом життя. Чи сподобалася нова реальність Єві, головній героїні роману Вікторії Гранецької «Мантра-Омана», це питання доволі сумнівне.

Взявши до рук книжку, вивчивши анотацію і доданий видавництвом до неї відгук популярної авторки, книголюб тут же може дійти висновку, що тримає у долонях ще одну нову-стару історію про буремне життя у великому місті на кшталт «крізь терен до зірок», розраховану на загал. В принципі, це не так далеко від істини, от тільки ... [ Показати всю рецензію ] письменниці з Вінниці треба віддати належне: на відміну від колежанок по перу, більшість з яких нещадно крають серця і очі читачів мало схожими на справжню реальність історіями, Вікторії вдалося не лише створити привабливо-хтивий образ міської і офісної жінки-вамп, а й певним чином посміятися з нього, показавши при цьому його безпорадність.

Центром «Мантри-Омани» є життєва крива Єви – сучасної жінки з натяком на гламур, яка, аби отримати своє, ніколи не гребує тим, що доля підсовує їй під ніс. Читач знайомиться з жінкою у момент її внутрішньої кризи, коли сповнені містикою сни, а точніше – один сон, вже майже не відрізняється від реальності, що у свою чергу приводить Єву до страшних наслідків.

Гламур – це відчайдушна спроба стати аристократом там, де їх не буває і не буде апріорі. У цьому визначенні і криється усе Євине життя, принаймні ота його частина, яка показана у романі письменниці. Як я вже згадував, Вікторія Гранецька добре скомпонувала обидві реальності своєї героїні, виставши на осуд читача темний і світлий бік її душі. За зовнішністю моделі, відбіленим волоссям і брендовим одягом, Єва намагається ховати усю простоту власної натури, яка періодично вилазить на світ божий у вигляді спогадів і рефлексій за минулим, давно втраченим життям. Говорячи мовою режисерів, то була лише перша серія, події якої висвітлені у серії другій, що подається читачеві у вигляді роману. Читаючи твір, він дізнається про корені нещастя і помилки молодої жінки, які і приводять до її до фатального не розуміння різниці між сновидінням і реальністю. Як наслідок – дах п’ятизіркового готелю і спроба поглузувати з демонічною особи – Ловця Снів, образ якого проростає з так званого «минулого життя».

Окремо треба згадати і про мову «Мантри-Омани». Очікуючи на звичне для української жіночої прози солов’їне щебетання, читач раптом наштовхується на стиль і жарти, варті самої Джайніс Джоплін. Письменниця не гребує ані подробицями, які належні пані зазвичай пропускають, ані міцним, влучно вписаним у текст слівцем, що вдало підкреслює емоційний стан героїні у тій або іншій ситуації. Не позбавлений твір також і здорового гумору, що лише додає впевненості у тому, якою метою керувалася авторка під час роботи. До речі, тут Вікторії знову треба віддати належне – абсолютно нічого зайвого. Межі пристойності і непристойності «Мантри-Омани» дотримані настільки грамотно і чітко, що це дозволило їй стати переможцем у найпопулярнішому конкурсі для письменників. Рукопис справді був вартий перемоги, і це можна зрозуміти вже на перших сторінках книжки.

Безсумнівно, «Мантру-Оману» Вікторії Гранецької одразу можна внести до категорії жіночих романів. Однак це буде лише плюсом, бо завдяки авторці і її дебютному твору, грані української жіночої прози значно розширилися, що по-своєму дає і підкріплює надію на появу нових поколінь письменників, які розумітимуть: проза, як і мистецтво загалом, має бути різною – солодкою, брутальною, чарівно-веселковою, трешево-огидною. Таким є життя навколо, буває і блакитне небо з яскравим сонечком, а буває і дощ з гострим камінням під ногами. Тому автор вільний користуватися найкомфортнішою для нього призмою, крізь яку він бачить навколишній світ.

Майже кожному з нас відомо, що перший роман письменник зазвичай пише про себе або про дуже близьку людину. Отож, цікаво, про кого саме писала Вікторія, розливаючи на сторінках файлу долю доволі успішної, незалежно-залежної, щасливої у кар’єрі, але глибоко нещасної у особистому житті Єви? Ймовірно, на це питання читач має відповісти сам.

P.S. Чому саме «Самсара = Нірвана», про це ви дізнаєтеся, коли прочитаєте роман.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Тисовська (джерело: Буквоїд)

Книжку «Мантра-омана» цьогорічної переможниці конкурсу «Коронація слова» в номінації «Романи» я привезла з Львівського форуму видавців з автографом письменниці, Вікторії Гранецької, і прочитала одразу, а от написати рецензію взялася тільки зараз, рівно за місяць. Поясню чому: роман, практично позбавлений нальоту учнівства, і це попри те, що молода авторка відверто зізналася: це її перший завершений текст, викликав у мене почуття, які ніяк не вкладалися в слова. Але минув місяць, і слова самі собою знайшлися.

Отже, яка вона - книжка року за версією «Коронації слова»?
----Увага! Багато спойлерів!----
Структурно ... [ Показати всю рецензію ] роман побудований за принципом матрьошки: коротенький пролог; перші три розділи («Життя як диво», «Ловець снів» і «Затемнення») - теперішнє; четвертий розділ, найдовший («Хто такий Влад») - екскурс у минуле; п´ятий і шостий розділи («Спокута» й «Хепі-енд», який, до слова, не такий уже й «хепі» й зовсім не «енд» - життя-бо триває) - знову повернення в сьогодення; епілог фактично повторює пролог, і таким чином коло замикається. Структура не нова, але дієва. Адже читач, у якого з перших розділів книжки склалися з героями певні стосунки, всередині роману має змогу кардинально переглянути свої погляди, і Єва, яка мало в кого на початку роману викличе симпатію, раптом пробудить і співчуття, і захоплення, і співпереживання.
У перших трьох розділах авторка вибудовує гламурно-картонну реальність, яка мовби зійшла з екранів телевізорів - чи то з російських серіалів, чи то з солодкавих реаліті-шоу. В читача суворого, який «попси» не читає, може виникнути спокуса миттю затаврувати роман як чергове «мило», де вирують африканські пристрасті. Головна героїня - фарбована білявка, яка без вагань стрибнула до шефа в ліжко, «обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, з відділу реклами» (стор. 23), всіх зневажає й ненавидить і досягає усього, чого прагне, не зупиняючись ні перед чим... Але сподіваюся, що навіть такого критично налаштованого читача має насторожити поява загадкового Ловця Снів, який приходить до Єви уночі та зманює «політати» з ним - бажано з даху хмарочоса.
Оскільки про спойлери я вже попередила (хто не сховався, я не винувата), не ходитиму околяса: Ловець Снів, звісна річ, це Євине підсвідоме - спогади, які вона після кількох травматичних подій, що навалилися на неї майже водночас, успішно витіснила зі свідомості, але які настирливо прориваються на волю вночі, уві сні. Єва бачить єдиний вихід: не спати. Але скільки людина може не спати? І чим це зазвичай закінчується? От-от, саме так буде й тут, і Єва таки стрибне з Ловцем Снів із даху хмарочоса, і помре... Чи не помре?
Коли привид Єви повертається в її квартиру, починаються події найцікавіші. По-перше, з´являється мій улюблений герой - хлопчик-самогубця, який стає Євиним розрадником і провідником у потойбічному світі. До речі, не знаю, як це витлумачити, але я помітила дивний такий збіг: коли зникає Євин сердитий одноокий кіт, з´являється привид Сашко, коли ж Сашко зникає, знову з´являється кіт... А по-друге, нас нарешті підводять - помаленьку, дрібними поки що крочками - до Євиного минулого, в якому вона ще була Євпраксією. (Гадаю, ім´я таки невипадкове, хай що каже про це сама героїня, згадайте-бо Загребельного: «Її назвали Євпраксією, що означало: «Щаслива», і тепер це видавалося тяжкою насмішкою»).
Так і хочеться сказати, що в наступних розділах читач дізнається, як Єва докотилася до такого гламурно-картонного життя, от тільки це було б неправдою. Адже Єва, з якою ми знайомимося в середині книжки, зовсім інша дівчина, ніж та, яку ми побачили на початку. Та й деяким подіям, описаним на перших сторінках роману, навряд чи можна вірити (скажімо, тому, що героїня сама з розрахунку стрибнула до шефа в ліжко, хай це й були її власні слова): схоже, Єва не просто витіснила з підсвідомості травматичний досвід, а й вигадала собі нове життя, включно з новим минулим. Ні, звісно, дещо лишилося, та лишилося все найгірше, так ніби Єва навмисно перекреслила все хороше не тільки в собі, а й у навколишньому світі.
Розповідати, що було далі, я не буду: все-таки маю бодай якусь совість. Сподіваюся, читач уже й так пересвідчився, що не все в цій книжці лежить на поверхні, іноді доведеться й трохи покопати вглиб. Можливо, навіть і перечитати (о новітні часи квапливого поглинання інформації!). І тоді, можливо, він спробує зрозуміти, для чого в тексті з´явилася картина, яка живе своїм життям і навіть здатна впливати на долі людей, і що це за роман «Мантра-омана», який пише героїня, а коли допише, поставить знакове «The End»... Звісно, в творі не обійшлося й без деяких натяжок, коли мені, як Станіславському, хотілося скрикнути: «Не вірю!» Але я трохи поміркувала й вирішила: хто його зна, в житті всяке буває...
Добре, що Вікторія Гранецька зайняла тверду позицію, заявивши: «Ані критики, ані образ я не боюся». Якщо вже читач непересічний дозволяє собі про книжку вислови на кшталт «це текст про дамське знервування», не варто очікувати, що читач пересічний зрозуміє все, що в свій роман хотіла вкласти письменниця. Хтось перечепиться через нецензурну лексику (так-так, зізнаюся, не терплю її і не пробачаю навіть Андруховичу), хтось - через прикрі неоковирності, за які можна поганити як автора, так і редактора (наприклад, на стор. 89 подибуємо: «зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися», на стор. 109 - «творчі люди... коять самогубства», хоча мало би бути «накладають на себе руки», «вкорочують собі віку» чи бодай «вчиняють самогубства», на стор. 113 - «тобі нечасто доводилося бувати» замість «ти нечасто бувала» тощо), хтось перечепиться через незвичну точку зору - оповідь ведеться від другої особи однини (легкості читанню це не додає), і мало хто спробує припідняти завісу сюжету й зазирнути, так би мовити, за лаштунки роману.
Але я маю велику надію, що такі читачі теж знайдуться. І зичу Вікторії Гранецькій саме таких. Бо письменник, хай що кажуть, залежить від читача. І якщо читач його заохотить, буде нова книжка, краща за попередню.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Мостовий (джерело: Погляд: Блог: Інший вимір)

Літературний коктейль року

Іноді трапляються книжки, що здаються складними.
Не занадто розумними. Ні. Якраз навпаки. Прості як «двері», в тому плані: все там й дурневі зрозуміло. Так зараз з усією сучасною літературою.
Складними за настроєм та інгредієнтами сюжету. У випадку з останнім, це коли розумно «напхано» усього потроху.
До таких я відніс би й роман переможниці цьогорічного літературного конкурсу «Коронація слова» - Вікторії Гранецької «Мантра-омана».
Вікторія Гранецька – дипломований психолог, талановита журналістка, ефектна блакитноока брюнетка. Має свій авторсько-інформаційний ... [ Показати всю рецензію ] сайт, роботу в престижній вінницькій корпорації та (це найголовніше) письменницький талант і добре жіноче серце.
«Мантра-омана» розповідає історію життя та смерті молодої дівчини Єви. Жінка під впливом химерних обставин кидається з хмарочосівського даху. Перебуває на межі коматозного стану і живе нібито ( так здається протягом доброї половини книжки) життям привида-самогубця, де починає розуміти багато речей, на які заплющувала очі при нормальному житті.
Текст Гранецької майстерний. В ньому є дух життя. Здається, зараз вислизне з книжки і стане частиною нашої з вами реально-суб'єктивної реальності.
Оповідь твору від початку весела та грайлива. Зустрічається відтінок фемінізму, іронія й чорний гумор. Щоправда, усе те дещо примітивне. Для того, аби повністю «порвати» вимогливого гурмана-читача, мабуть, не вистачає чогось жорсткішого, глибшого. Наприкінці псує «картину» сентименталізм. Хоча це хороша новина для сльозливо-чуттєвого сегменту аудиторії. Є привід зронити сльозу, «подумать о хрупкості битія». Найзворушливіший момент в книжці – лав-сторі художника Влада та головної героїні, тобто Єви. Заридатись можна.
В анотації й десь в самому тексті проглядається установка штибу: «Знайди своє життєве призначення! Живи за ним, інакше проживеш марно». Цього не можна не помітити, але ця істина в літературі не нова. Авторці (можливо, вона того не дуже прагнула) виписати її як слід не вдалося. Тож «сенс байки» (це моя власна думка) розмитий та бездумний.
Загалом же ж, «Мантра-омана» нагадує складний коктейль. Там вгадується алкоголь (химерність-містика), полуниця (легка еротико-романтична історія), кава-молоко (філософія-життя після смерті) та інше. Роман своєрідний. Письменниця Люко Дашвар стверджує, що ніби гідний кращих творів Стівена Кінга. На мою ж думку, гідний нової української популярної літератури, котра, дуже сподіваюсь, почнеться з вельмишановної Вікторії Гранецької. Бо попри розмитість «сенсу байки», « сюжет-вінегрет», «Мантра-омана» - роман року. Гарного відпочинку!

Ваш Юрій Мостовий

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: sumno.com)

«Мантра-омана»: не сотвори собі …гріха

Письменниця Вікторія Гранецька – про «власноруч умебльоване пекло»: дошкульне почуття провини і згубну спокуту.

Не знаю, як ви, а мені, як і героїні роману «Мантра-омана», що переміг у літературному конкурсі «Коронація слова-2011», Євпраксії (скорочено – Єва), уявлялося, "як одного разу посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже: "Ходімо."
Щоправда, мені «уявлялося», що то має відбуватися за волею Всевишнього. Натомість Єва сама подбала про спокуту і сама вчинила над собою Розплату, взявши на себе непосильну роль...

У ... [ Показати всю рецензію ] передмові до роману, який вийшов накладом п’ять тисяч примірників у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» дуже коротко зазначено, що «Мантра-омана» вінницької письменниці Вікторії Гранецької – «це не чергова романтична мелодрама про кохання у великому місті», яка повідує нам історію дівчини Єви, «яка пішла проти власної природи і зробила все, щоб стати закінченим стервом. Вдень вона живе собі на втіху, а вночі поринає у світ химерних марень. Місце зустрічі з незнайомцем, якого вона називає Ловцем Снів, – це дах хмарочоса. І одного дня його запрошення стрибнути вниз подіяло. Єва повертається додому, але це вже не вона, а її привид…» При цьому популярна українська письменниця Люко Дашвар, що теж видала у цьому видавництві не одну книжку накладом понад 220 тисяч примірників, додала, мовляв, цей роман – «несподівана і захоплива суміш містики, гідної творів Кінга, та глибокого розуміння щонайменших рухів людської душі… Книга приголомшує і переконує: любов може перемогти все, навіть смерть…»

Про Кінга згадувала і головний редактор КСД Світлана Скляр, розповідаючи про «Мантру-оману», як про роман, «де поєднуються мотиви Люко Дашвар, Ірени Карпи та Стівена Кінга».

І справді так. Бо у стилі письма Вікторії Гранецької дійсно відчулося дещо від Люко Дашвар, зокрема, динамічний, швидкоплинний розвиток подій, насичений і карколомний сюжет, ба навіть схожість головних героїв, що «хворі невиліковними хворобами» і їх кохання – ненависне «багатеньким, успішним» мамам-татам. Схожість з Іреною Карпою, гадаю, полягає у тому, що авторка не просто повідує історію, а звертається до головної героїні на «ти», не приховує свого ставлення до її вчинків, дозволяє собі відволіктися десь наприкінці абзацу, задаючи питання, на кшталт: «То на чому ми зупинилися?», а також використовує не вельми культурні слівця-вирази-порівняння, як от «почухає яйця», «перднути», «бл…ь», «трахатися», «хрінзна-скільки», «сцяти», «до церкви бігає, як на срачку», «блаженна срань світу» тощо. До того ж, висміюючи, приміром, Євиного роботодавця, пані Гранецька дала йому прізвище Страхопуденко, який, окрім всього, і «гарним коханцем все одно не став». Образ таких собі типів, які гроші вважають всемогутніми. Тільки, що з цього виходить?

І, звісно, містика тут теж присутня. Приміром, «картина-вбивця», яка безжально забирає у своїх господарів життя, або ж «кіт, що розмовляє», чи розправа привида над людьми, які, судячи з роману, на це заслуговують…
Однак, як на мене, то містика якраз не відіграє визначної ролі у «коронаційному» романі-переможнику. Адже, якщо дочитати його до кінця, то доходиш висновку, що усе це цілком можливе у реальності, ба навіть чимало подібного ми бачили-знаємо-пережили у власному житті чи точно бачили по телевізору. Важливіше ось що. Вікторія Гранецька не просто повідала захопливу історію життя пересічної дівчини-блондинки, яка «була егоїстичним ледачим стервом, що тільки про себе й дбало. У ліжку, в житті, на роботі», відтак «звикла принижувати людей, часом сама того не усвідомлюючи», не просто переповіла історію її безжального, жорстокого кохання, яке призвело до непоправних бід, надуманих зрад і спокут за них... Письменниця доступно і подекуди повчально роз’яснює нам і доводить, як можемо ми НЕСВІДОМО творити власну долю, світ, у якому живемо, власноруч перетворювати життя на пекло. А нині це таки актуально! Бо ж наш "світ живих", – як називає його авторка, – добре відомий "своїми негараздами: дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи не жили…" Хіба ні?

…І ось ти – «струнка, як свічка, дівчина-дитина», якій «подобалися «Рукі ввєрх», і яка потрапила до безжального мегаполісу, просто вступивши до вишу, закохуєшся у місцевого красеня Влада. І «відхрещуєшся від того кохання, наче відчуваєш, що нічого доброго ані тобі, ані йому воно не принесе». І дізнаєшся, що «хлопчик невиліковно хворий»… Але віриш: «Люди не можуть роз'єднати того, що поєднав Бог».
Але ти ще маленька, і не знаєш, що «можуть» люди. Та й сама ти хіба могла повірити, що від згубного почуття зради спершу перетворишся на «вулицю», споживаючи те, «що знаходила в урнах та на смітниках», а відтак – на «платинову білявку», що опинялася «у ліжку з незнайомцями» і «безбожно» зраджувала? «Бо ти не інша, ніж світ, у якому ти жила. Світ виплюнув тебе із себе, наче прожитий день… Світ, що здурів на зароблянні грошей, перекручуванні правди на свій комфортний лад… Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Отакий він, твій світ, особисте пекло у всій красі, отака ти»…

«Готувала сніданки тим, хто й розчинної кави не заслуговує...»

«Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною».

«Істота, що відчайдушно заздрила мертвим».

«Дівчина-наркоманка, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою...»

А, може, такі лише створені, «аби з них писати картини»?

Живучи, доводьмо, що це не так…

...Вікторії Гранецькій слід віддати належне за любов до твору, який писала. Видно неозброєним оком, що вона не просто викладала історію, а працювала із словом, добирала влучних епітетів, синонімів, означень, себто – користувалася словниками, прикрашала свою мову не лише дотепними висловленнями й роздумами, а продемонструвала творчість, художню майстерність. Їй-таки відомо, що література – "це мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси…" Чи не тому у романі "Мантра-омана"«рукопис зловтішно шкіриться услід», «порожні кістяки іменників, подекуди невдало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів», добра сторінка тексту присвячена сучасному телебаченню, серіалам, на кшталт МарГоші - «незрозумілі котові створіння». А ще тут не просто зустрічаються купа знаменитих світових імен: Стіві Вандер, Джек Ніколсон, Мерилін Монро, Сінді Кроуфорд, Марлен Дітріх, Аль Пачіно, Джон Траволта. І час до часу пеститять вуха «черв’ячок спогадів», «гноми-будинки», «миші-крамнички», «двері-очі» та багато інших "чепурних" словосполучень.
Але, читаючи, не варто й розслаблятися! Адже разом із письменницею ми побуваємо у таємничих місцях Парижу, Каліфорнії, на чаклунському базарі у Мехіко, узбережжі Африки, а відтак – у моргу (!), де чути, як «господь-патологоанатом ріже-пиляє грудину», відчувається «настирливо-нудотливий сморід» мерлих тіл…
Прикрістю й розпачем віддаватимуть у романі стосунки братів-сестер, дітей-батьків, чоловіків-дружин.
«Чого припхалася? Грошей нема», – звертається до сестри брат, у якого й після її втрати «ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтала горілка…»
А племінниці-«монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи». Бо ж нині – час брендів! «А потім вбють власну матір, аби не заважала їм тішитися трофеєм». Отака правда.
Або й братова дружина, здавалося б, не чужа йому людина,«не випускає з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вирахувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення». Гроші – оце наше все.

...І мамам, і татам, і донькам, і синам не завадить прочитати роман Вікторії Гранецької «Мантра-омана». Аби цікавилися життям одне одного і не трапилося так, як із матір'ю головної героїні. Аби не занадився до нас Ловець Снів. Який не щадить. І який не полишає. Бо він – то наше почуття Провини.

«Певно в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини.»

«Підсвідоме – не мертвий вантаж, там теж відбуваються певні процеси, переважно уві сні…»

Ліпше цього позбуватися вчасно. А найкраще – оминати і ніколи не мати...

Жанна Куява

[ Згорнути рецензію ]