|
Фадо
Анджей Стасюк
— Грані-Т,
2009.
— 152 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Жанр:
— Есеї
— Прозові переклади
— Сучасні переклади
Анотація:
«Фадо» португальською означає «доля», але передовсім так називається меланхолійна пісня, в якій вилився смуток за безповоротно втраченим.
У книжці Анджея Стасюка фадо з’являється лише раз, мимохідь, ніби випадково, але атмосферою тужного співу пронизані чи не всі його оповіді. Бо героєм цієї книжки є людська доля, побачена й відчута з однієї-єдиної, авторової, перспективи. Бо у фокусі кожної оповіді – ціле життя і цілий світ, із його тривогами, радостями, самотністю, вдячністю, врешті – з його спокоєм.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Мапа
Не так давно я купив у антикварній крамниці мапу: Neue Verkerskarte von Österreich-Ungarn, Freytag und Berndt, Відень, 1890. Себто мапу шляхів сполучень Австро-Угорщини.
Мапа столітня і крихка. Я дуже рідко її розкладаю. За чотири роки це траплялося не більше ніж п’ять разів. Тож коли вже зроблю це, вдивляюся в неї годинами. Звісно, врешті я віднесу її до палітурника й попрошу, щоби він наклеїв її на полотно, але поки що медитую над її крихкістю.
Щойно я її побачив, одразу подумав про «Розклад руху на лініях автобусного, морського, залізничного та повітряного сполучення». На ній було ... [ Показати весь уривок ]
позначено всі станції та залізничні зупинки в усій імперії, і всі вони були підписані. Наприклад, у піщано-жовтій, щоправда окупованій, але тому все одно трохи імперській Боснії є тільки одна власне залізнична лінія. Позначена темно-червоною, малиновою рискою, вона біжить від Босанського Броду до кордону Далмації і закінчується в місцевості Метковіч. У Добой два невеличкі відгалуження відходять до Яйце і до Тузли. Через збільшувальне скло можна прочитати затерті, маленькі назви місцевості: Сухопольє, Ґрачаніца, Петровосело, Мірічіна, Дошніца, Порачіч, Луковац, Бістарац, Букіньє, Коленґрубе... Так позначено на мапі столітньої давнини.
Та найцікавіше те, що кожну найменшу зупинку, кожне сільце з трьох халуп навхрест, кожну забиту дошками діру, де зупиняється поїзд, – бодай раз на тиждень і лише пасажирський, – усі ці місця позначено й описано, всі вони збереглися, і можна читати їх назви під збільшувальним склом так, як би читалося минуле або розкривався реальний ориґінал леґенди.
А чи знаєте, що в ті далекі часи відтинок колії між Добрлжіном та Баня-Лукою називався «Militärbahn k. u. k.», що означає «імператорсько-королівська військова залізниця»? І ніде більше в імперії не було нічого подібного.
Натомість в околицях Сигіту-Мармароського, на теперішньому українсько-румунському кордоні, між порослих лісом карпатських долин бігла колія, звана «Mármoroser Salzbahn», або ж «Марамороська соляна колія», що мала десять зупинок. Правда ж, незле звучить: соляна колія?
Та треба мати стару мапу, яка розпадається в руках, щоби десь на межі колишньої Галичини та Угорського Королівства віднайти таке диво. До речі, Галичину позначено таким самим піщано-жовтим кольором, як і Боснію.
«Розклад руху на лініях автобусного, морського, залізничного та повітряного сполучення» був спробою відтворити світ у масштабі 1:1, спробою створити його заново. Моя ж мапа натомість, як, урешті, кожна стара мапа, зберігає світ, а водночас показує його розпад, його проминання. Дивлячись на неї, заглядаю в небуття, що його моя уява хоче будь-якою ціною заповнити. Цей крихкий, зітлілий папір, що розсипається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості.
За декілька днів я спакую речі, сяду в авто й вирушу до Белграда. Поїду через Словаччину, Угорщину та Румунію. Дорогою думатиму про свою австро-угорську мапу, уявлятиму її й шкодуватиму, що вона така крихка й понищена, що кожна подорож була би для неї смертельна. Водночас згадуватиму всі подорожі, в які я їздив колись цією трасою. Але на це все накладатимуться спогади прочитаного про ці краї, пам’ять про живих і померлих письменників, літературні пейзажі й події, що нарівні з тими, реальними, з-за вікна авта чи поїзда творили найтривкішу й найнеповторнішу дійсність. Ну, й, звісно, я матиму з собою цілком сучасні карти, дорожні мапи, що старіють винятково швидко, карти, відверто кажучи, одноразові. За останніх декілька років у мене віджили своє декілька карт Словаччини, Угорщини та Румунії. Вони просто розсипалися від постійного складання і розкладання. Їх порвав вітер над Середньо-Дунайською низовиною і в Карпатах розмочив дощ. Чи існує взагалі краща метафора подорожі, ніж знищена карта? Чи є шляхетніший спосіб подорожі, ніж подорожувати слідами письменника, книжками якого захоплюєшся? Так, це проща. Бо ж прощі – це ніщо інше, як старші сестри мандрівок як таких.
Подорожувати – значить жити. І в кожному разі жити двічі, тричі, багато разів. [ Згорнути уривок ]
|
