|
Реквієм для листопаду
Дзвінка Матіяш
— Факт,
2005.
— 144 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Перевидання.
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
"Реквієм для листопаду"- це книга, яку зовсім необов'язково читати спочатку. Це розлога медитація, в якій переплітаються декілька історій. Одна з них - це історія Дарини, її болю, пам'яті, спроби відшукати своє місці у світі.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Пам’яті мами
– Il fait novembre en mon âme –
“Novembre”, Emile Verhaeren
І
Минуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, їй подобався березовий. Справжній – щойно виточений із дерева, що пахне березневим талим снігом. Дарина уявляє, як вона йде до лісу, в неї промокли ноги, холоші джинсів забрьохані, в руках трилітровий слоїк, куди вона наточить соку. Сік нагадуватиме воду, тільки буде ледь-ледь жовтавий і дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох із мамою. І мама сміятиметься дзвінким дитячим сміхом. ... [ Показати весь уривок ]
Вона забуває про те, що вона доросла жінка з наївними очима, і перетворюється на безтурботну дівчинку-підлітка, та трохи соромиться своєї дитячої безтурботності й дитячих рухів. І ходить так дивно й трохи смішно-незґрабно, як дівчинка-підліток, що ніяк не призвичаїться до цього дивного світу й не знає, як у ньому треба ходити.
“Тільки щоб тепер нікому не розповідати про себе й удавати, ніби нічого не сталося”. Дарина повторює ці слова подумки декілька разів. Так ніби це допоможе. І суворо наказує собі нікому нічого не розповідати. Бо все, що ставалося тепер, зовсім не схоже на те, що було раніше. Принаймні зараз їй думається саме так. Дарина – по тому, як зі спорожнілого будинку роз’їхалися родичі й друзі, котрі відбули тут той час, який мали відбути – могла днями сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. Їй здавалося, наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої порожності.
Залишалася пам’ять. Іноді Дарина тінню блукала по кімнатах, наштовхуючись на речі. Ті, які належали мамі, а тепер не належали нікому. Дарина обмацувала їх поглядом, намагаючись пригадати, що вони означали для мами. Ваза із засохлими квітами. Картина на стіні. Різьблена скринька. Камінчик із сіро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Ці речі були самотні та покинуті. Вони ображено мовчали й відверталися від Дарини. Речі не впізнавали її. Їм було з нею нецікаво. Дарина думала про те, що речі також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночі – коли ніхто не бачить. Тепер у маминій кімнаті така густа тиша – її можна різати ножем, відламувати пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шматочки тиші і виходила з ними надвір. Підкидала їх у повітря, і вони крихітними голубами, завбільшки з п’ятикопійкову монету, злітали вгору. Дарині було радісно й сумно дивитися на них. Іноді вона забувала про тишу, якої понапихала собі в кишені, і вона перетворювалась на каштани, круглі та блискучі, або на яблучка – величиною з виноградину. Дарина з’їдала яблучка, а каштани складала в себе на підвіконні. Іноді, коли каштанам ставало тісно, вони зникали, по декілька чи по одному. Дарина ніколи не викидала їх сама. Мабуть, вони знову перетворювались на тишу.
Дарині здавалося, що тепер мовчанка стала її улюбленим заняттям, справжнім хобі. Мовчанки бувають різними. Одна річ – мовчати під якусь дуже сумну та свою мелодію, інша – мовчати, видобуваючи звуки із розстроєного піаніно чи зі старої тріснутої сопілки. Видобуваючи їх ні для чого, просто, щоби вони звучали, тоді тиха імла, що навколо, трохи розсіюється. А ще інша – коли раптом надходить обідня пора. Дарина сама на кухні, а на столі парують макарони. Дарина посипає їх тертим сиром, потім бере обрізану коробку з-під морквяного соку, напхану пакетиками з найрізноманітнішими запахущими приправами. Вона зосереджено вивчає коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потім виймає пакетик із провансальськими травами, розглядає малюнок і уважно читає напис на протилежному боці. Шавлія, м’ята, розмарин, тмин, базилік й інші назви. Дарина обережно розкриває пакетик і принюхується. Із суцвіття запахів вирізняється м’ятний – гострий і холодний, як ніж. Дарина заплющує очі й згадує листя м’яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. Це оркестр запахів, – думає Дарина, – і в ньому найбільше чути м’яту. Вона посипає макарони трав’яним порошком, і обережно ставить пакетик назад у коробку.
Запахи спокушають Дарину, бентежать і дивують. Часом вона уявляє себе карликом Носом. Він стоїть у них в кухні біля плити на ослінчику й зосереджено розмішує якесь вариво у великому казані. Йому лоскочуть ніздрі сотні відтінків запахів: солодкаво-приторні, цитринно-тоскні, гіркувато-духмяні. Карлик шукає потрібні йому запахи та вкидає їх до казана, помішуючи суміш дерев’яною ложкою. Час від часу принюхується – зосереджено, насторожено. У нього довгий ніс, на голові жмутики волосся, картаті штани й темно-зелена сорочка, а на шиї зав’язана жовта, уже трохи вицвіла, хустка. Вона й себе тепер починає уявляти карликом Носом і веселішає. [ Згорнути уривок ]
|
