|
19.08.2013
Автор рецензії: Тетяна Дзядевич
(джерело:
Критиканы!)
«Реквієм для листопаду» є саме такою, доброю густою, солодкою, пекучою, часом навіть до гіркоти пекучою прозою, в чому нескладно переконатися вже з перших сторінок книжки. У цьому контексті «добра» є відповідником до «гарна» та «добра» одночасно. «Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати», – пише авторка. Думаю, що бувають книги, про які варто написати хоча б тому, що не кожного дня до рук потрапляє книжка сучасної літератури, кожне слово якої смакуєш із задоволенням, і водночас текст змушує відчувати, згадувати, думати, рефлектувати... ... [ Показати всю рецензію ]
не залишає байдужим.
Кожен текст пропонує різні стратегії прочитання. Шляхів, якими можна було би мандрувати нетрями книжки Дзвінки Матіяш, багато: від феноменології та особистісного досвіду до герменевтики й глибокого занурення в культурологічні шари й нашарування, якими пронизаний текст. Майже завжди актуальний семантичний аналіз тут так само напрошується: «Реквієм» просякнутий словами-знаками, словами-символами, які можна відчитувати, перечитувати або й просто пропускати, бо неможливо пересіяти все те, що авторка заклала у твір. Така матерія тексту приваблює, заворожує та заохочує до читання-перечитування. Саме тому «це книга, яку зовсім необов’язково читати з самого початку» та сторінка за сторінкою.
Проте незаперечним є те, що перед нами глибоко жіночий та жіночний текст. Текст від Жінки та про Жінку, про Жінок, але не лишень для Жінок. Ба більше, це текст пам’яті мами. І він пронизаний цією пам’яттю і присутністю Мами, що надає йому особливої інтимности, тремтіння, туги та жіночности, наявної в усьому, про що мовиться: у спогадах дитинства, в безкінечній кількості суто жіночих деталей і зауважень, розсипаних у тексті, в речах та дрібничках повсякдення, в надзвичайній чутливості й увазі до смаку, запаху, кольору, звуку. Недарма крізь увесь текст проходить тема «жінок та речей», жіночих речей, жіночого тіла, слова, пам’яті, буття і небуття.
Сучасна українська література багата на жінок-авторок. 1994 року був написаний роман, який голосно задекларував присутність жіночого тіла/духу/душі/голосу в українській літературі; в багатьох інших літературах такий крок було зроблено набагато раніше, а в деяких не зроблено й досі. Маю на увазі, звісно, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.
Після цього почалося... Може, не так активно, як очікувалося, але почалося... Не маю на меті аналізувати тут твори сучасних українських авторок, але більшість із них можна потрактувати як дочірні тексти від роману Оксани Забужко. Слоґаном у цьому випадку могло би бути щось на кшталт: «активно, відверто, аґресивно». Чим відвертіше й аґресивніше, тим краще, атракційніше, тим, урешті-решт, сучасніше.
Текст Дзвінки Матіяш є, принаймні як я його сприймаю, антитезою до твору, написаного на десять років раніше, а водночас – антитезою до сучасних творів. Кажу так не тому, що маю якісь упередження до творчости Оксани Забужко й творів, які з’явилися після виходу «Польових досліджень». Проте сприймаю тексти Світлани Пиркало, Наталки Сняданко, Ірени Карпи як ідейно та стилістично споріднені з текстом Оксани Забужко. Звісно, не лишень із ним, тут можна було би перераховувати десятки імен світової літератури, проте в українському контексті мені цей ряд вимальовується саме так. Десять років тому для мене текст Забужко був своєрідним відкриттям і себе, і літератури, і мови тощо. Була навіть певна магічність у тому, що про «таке» можна писати, та ще й «такими» словами. Здавалося, що книжка написана до певної міри про мене саму.
«Реквієм для листопаду», попри те, що є не менш відвертим, ба більше – він інтимніший за чимало сучасних творів, однак заявляє зовсім інакші відвертість та інтимність, ніж у «...дослідженнях з українського сексу» й текстах, що з’явилися пізніше. Відвертість роману Оксани Забужко була закорінена перш за все у відвертій розмові про сексуальність, у відвертій декларації/демонстрації своєї тілесности, врешті-решт – у праві на цю тілесність.
У «Реквіємі» маємо «інтимність» іншого ґатунку – інтимність, пов’язану з Танатосом, а не з Еросом. У розмовах-текстах про секс завжди є частка нарцисизму, певного авторського ексгібіціонізму, натомість у «Реквіємі» прочитуємо інтимність сповіді, в якій говориться про все, але робиться це в певний спосіб і не лише для того, щоб виговоритися, і не для того, щоб порушити мовчанку. Мовиться, щоби знайти бодай полегшення, якщо не спасіння. У просторі сучасної літератури читач уже звик до відвертих розмов про кохання, стать, стосунки між статями, вони вже нітрохи не є табуйованими. Може, власне, тому саме смерть залишилася сферою найінтимніших переживань: «У смерті є велика інтимність, померти – це дуже приватна справа». І на тлі цієї інтимности будь-які переживання з приводу проблем із протилежною статтю не звучать, стають дріб’язковими, втрачають свою пасіонарність.
У цьому сенсі «Реквієм для листопаду» є інтимним текстом, в якому авторка вербалізувала той хаос, що залишається по втраті близької людини. Однак текст не тільки про це. Текст про те життя, яке залишається після смерти близької людини. Це життя, яке триває в нас, складається з безлічі деталей, миттєвостей, дрібничок. Текст про слова – вимовлені та невимовлені. Про музику, голоси й мовчання. Саме це складає поліфонію «Реквієму». Часом це глибока туга, часом – надрив, але всі переживання надзвичайно герметичні; складається враження, що авторка боїться поранити читача своїм болем, але водночас має надзвичайну потребу розділити його з кимось, бо вже несила носити його в собі.
Просто сказати про це – ще замало. Велике мистецтво сказати делікатно, настільки делікатно, щоби нікого не поранити. Текст приваблює саме своєю делікатністю. Авторка уважно добирає слова своєї сповіді. Одні й ті самі речі можна бачити по-різному, говорити про них різною мовою, і те, як ми про них говоримо, надає цим речам додаткових конотацій і змісту. Дзвінка Матіяш говорить про світ красиво, а естетика мови твору проявляє авторську етику, прагнення не завдати нікому прикростей необережним словом, а також демонструє красу мовленого, красу жесту, тексту:
Загубитисягратисяпіддощем... Дощ змиває з її тіла сік, розмішує його з водою. Маркіян допомагає дощеві й також починає збирати сік – спочатку пальцями, потім язиком. «Ти краще, ніж дощ», – говорить Дарина й відчуває, як у неї оновлюється та зацвітає шкіра.
Це не гламурна краса яскравих тонів, наприклад, диксиленду. Це спокійна краса автентичної музики, осіннього густого ранку з туманом і примороззю. У тексті дуже багато осені:
У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени... Найтерпкіші й найгустіші запахи – осінні,
– а відтак звуку, кольору, запаху, тактильности, тілесности – всього того, що наповнює кожен день життя певним сенсом. [ Згорнути рецензію ]
|
