|
Via Combusta, або Випалений шлях : Роман
Маріанна Малина
— Країна мрій,
2010.
— 256 с.
— (Серія: Фієста).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-538-001-7
ББК: 84.4Укр6 М19
Жанр:
— Молодіжне
— Містичний детектив
— Фантастичне
Анотація:
Є ділянка на небі — між двох знаків зодіаку, цих стрілок небесного годинника — Стрільця і Скорпіона,— яка має назву Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Люди, народжені цієї пори, називаються змієносцями й володіють унікальними здібностями. От і хлопець на прізвище Радний, що на санскриті означає «коштовність», не усвідомлюючи цього, простує своїм випаленим шляхом, який нещадна доля щедро вимостила гострим камінням, бездонними прірвами й непролазними хащами. І гадки хлопець не має, що він — драбина, здатна відкрити людству вихід у незнані світи. От тільки коли відчиняться небесні двері, що чигає за ними на самого Радного — нове життя чи невідворотна смерть?..
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ I
1
Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. В повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.
Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я на цей його маневр щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко ... [ Показати весь уривок ]
полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.
Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.
— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.
— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.
В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.
— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:
— Бос! Я його впіймав!
Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефект¬на червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.
— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань,— я міряв... отією вашою...
— Гаразд, зараз перевіримо,— незворушно відповів бос. У руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.
— Ого! Сто тридцять! — за деякий час задоволено присвиснув, підводячи голову.
— Вам видніше, ви ж у нас титанік мислі...— оскалився гоблін.
— Титан...— мимохідь поправив у відповідь бос, змірявши зневажливим поглядом здорованя.
— Ги-ги, один чорт,— гигикнув той,— главноє, шоб гроші заплатили...
— Заплачу...— задумливо процідив у відповідь Титанік Мислі.
Пальці здорованя на це ще гірше здавили мою шию.
Я намагався думати. Це в мене виходило погано.
Які сто? Які сто тридцять? Який «Титанік»? Який титан?
З приводу «Титаніка» й титана я ще мав якісь думки. «Титанік» — то здоровенний корабель, який дов¬бонувся об айсберг у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі і яку слід було топити дровами. Але який стосунок вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?
Тим часом Шуля, на котрого ніхто не звертав уваги, бачачи, в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.
— Йой! — зойкнув гоблін, з несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б, Шулин маневр і вдався, якби здоровань був сам. Не встиг я й ворухнутися, як Титанік Мислі заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від подиву я закляк, а мій друг гойднувся, але втримався на ногах.
— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.
— Може, й цорт...— протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.
Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.
Ліпше б ти втік, Шулю... Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко. [ Згорнути уривок ]
|
