Маріанна Малина : Via Combusta, або Випалений шлях : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Жанна Капшук (джерело: "Друг читача")

«Якщо дехто думає, що за індустріальною епохою почалася інформаційна, то він дуже помиляється. Навіть біотехнології – це вже не актуально. Наразі перед нами – епоха психотехнологій», – проголошує персонаж книги Маріанни Малиної «Випалений шлях». І це твердження цілком виправдане, принаймні в самому романі: левітація, телепатія, гіпноз, телепортація, проходження крізь стіни та безконтактна боротьба – усі ці явища, такі реальні та близькі для героїв книги, свідчать про настання нової епохи.
Назва книги – «Випалений шлях», або латиною «Via Combusta» – має подвійне значення. З одного боку, так називається ... [ Показати всю рецензію ] ділянка на небі, розташована між двох знаків зодіаку – Стрільцем і Скорпіоном, яка в сюжеті роману наділена специфічним символічним змістом. А з іншого – саме словосполучення «випалений шлях» є коротким підсумком того, про що, власне, і є роман. Життя головного героя – Арсенія, – про яке розповідає він сам, справді можна назвати шляхом, сповненим гострого каміння, глибоких урвищ і вогню – тієї невідомої сили, яка з кожним роком дедалі більше розгортається в ньому, проте крім нових умінь та здібностей, дає йому ще й відчуття втрати, самотності, страху. Хлопець не знає, кому вірити. Зрештою, він вагається навіть, чи варто вірити самому собі. Адже навчившись у спеціальному ордені для «обранців долі» заглядати всередину себе у пошуках істини, Арсеній раптом помітив, що його внутрішнє «Я» відрізняється від того зовнішнього прояву, який є нібито ілюзорним віддзеркаленням його власної душі… Та ще ці дивні розмови про те, що він – «драбина», постійні переслідування, численні символи, дивні пророцтва подруги Світлани… Щось має статися. Щось потрібно згадати. Чи, може, розгадати? Бо ж саме про це говорить юна провидиця: «Час – це загадка, яку потрібно розгадати. Якщо ми розшифруємо цю інформацію, ми знайдемо вихід». Однак проблема полягає ще й у тому, що знаходження «виходу» не гарантує Арсенієві здобуття власної свободи і відповідей на всі запитання…
«Випалений шлях» є другою частиною запланованої письменницею трилогії про «фіолетових дітей». Проте цей роман аж ніяк не є продовженням попередньої книги: він є своєрідним відходом, поверненням у минуле. Цей прийом доволі поширений у літературі і, варто сказати, майже завжди безпрограшний. Авторка застосовує його, очевидно, з метою прояснити деякі моменти життя головних героїв попередньої книги, але водночас і для того, щоб іще більше заплутати, заінтригувати читачів. Адже там, де на нас раптово сходить якесь ледь уловиме просвітлення щодо сюжетних нюансів трилогії, одразу ж виростають нові й нові запитання і таємниці, які збивають із пантелику, але ще більше підкріплюють бажання читати далі. Власне, нудьгувати читачам не випаде жодної нагоди: друга книга ще більш динамічна та захоплива, ніж перша. Інтрига, яка, мов клубочок, починає намотуватися ще в першому романі, у «Випаленому шляху» стає уже клубком чималеньким. Залишається лише вгамувати нестерпне прагнення розплутати цей клубок – іншими словами, дочекатися третього роману.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Піцик (джерело: Записки Книголюба)

V весняний книжковий ярмарок „Медвін” крім багатьох інших подій приніс нам і презентацію нової книжки Маріанни Малиної „Випалений шлях”, продовження її славнозвісного роману „Фіолетові діти”. Я впевнена, хто цікавиться творчістю цієї письменниці та мав нагоду відвідати ярмарок, той уже давно придбав і прочитав цей твір.

З перших же сторінок твору можна впізнати почерк авторки. Та ж сама гарна колоритна мова, невеликі ліричні відступи, що допомагають зануритися в атмосферу сну чи роздумів головного героя, добре підібрана за стилістикою лексика відповідно до мовців (дітей-підлітків, охоронців-„гоблінів”, ... [ Показати всю рецензію ] викладачів, провидиці Світлани). У „Випаленому шляху” проявляються також характерні для Маріанни Малиної напруга та гостросюжетність. Буквально на другій сторінці відбувається зав’язка, що є свідченням динамізму твору. Якщо події першої половини роману розгортаються досить повільно, змальовуючи послідовно кілька років, то темп починає зростати наприкінці І частини, а відповідно до того й динамізм. Частина ІІ і ІІІ – це вже просто величезна снігова куля подій та різноманітних тривожних випадків, що трапляються з головним героєм. Словом, не відірватися. Однак про все по порядку.

„Випалений шлях” деякою мірою можна лише умовно назвати продовженням „Фіолетових дітей”. Я кажу умовно, оскільки часово це їх передісторія, в якій ідеться про маленького хлопчика, як ми згодом довідуємося, Арсенія. Про те, як він дізнався про свої здібності, як потрапив у спеціалізовану школу, де навчався їх використовувати, словом, як став на шлях „справжнісінького виродка”, яким ми бачимо його першому романі.

„Випалений шлях” суттєво відрізняється від „Фіолетових дітей” за формою. Перший роман – це містичний детектив, в центрі якого стоїть самогубство/вбивство Олени. Від цього по суті починається розвиток усіх подій, а зокрема намагання Дарини дізнатися, що ж насправді сталося і якою мірою в цьому замішані діти, фіолетові діти. Головна героїня виступає тут у ролі сищика, хоча, звичайно, твір характеризують і деякі риси фантастичного, гостросюжетного роману, трилера. У „Випаленому шляху” ситуація суттєво відрізняється. У романі відбувається кілька вбивств, однак вони є не зав’язкою сюжету, а швидше черговим етапом розвитку подій. Розслідування як такого немає, та й Арсенія важко назвати сищиком. Це історія хлопчика, що намагається усвідомити, хто він є насправді. Убивство (рідше просто злочин) – одна з основних умов написання детектива, і лише у дуже небагатьох випадках детектив розгортається на основі розслідування якоїсь таємниці. Якщо ж узяти до уваги, що у другій половині роману Арсеній докладає всіх зусиль, щоб розкрити таємницю свого народження, того, ким були його батьки, і чого за ним усі так полюють, то „Випалений шлях” можна якоюсь малою мірою назвати містичним детективом. Проте я би швидше визначила його як пригодницький гостросюжетний роман, з елементами трилера та роману-загадки, оскільки таємниця та її розкриття стає основним фактором розгортання подій наприкінці роману. Крім того, у романі присутні й деякі елементи роману виховання, оскільки у ньому зображено шлях дорослішання Арсенія, його поступове усвідомлення своїх можливостей та вміння ними користуватися, осягнення певних життєвих істин. Якщо на початку роману це просто дитина, то в кінці – сформована доросла людина, хай і у розпачі, яка сама обирає свій шлях. Підтвердженням цього слугує також і назва. Оминаючи її головне значення (Via combusta – як «ділянка на небі між двох знаків зодіаку, цих стрілок небесного годинника – Стрільця і Скорпіона»), неможливо не погодитися, що це також і символічна характеристика життєвого шляху Арсенія, оскільки у минулому в нього лишилися смерті дорогих людей, важкі випробування та спалені мости.

Однак повернімося до порівняння „Фіолетових дітей” та „Випаленого шляху”. Перший роман засновується на загадкових, хвилюючих подіях майже тою ж мірою, що й на психології (змалюванні внутрішнього стану, роздумів, передчуттів, здогадок Дарини). А „Випалений шлях” – це більше просто розповідь хлопчика про своє життя від одного ключового моменту до іншого. Чесно кажучи, спершу мені трохи забракло тої психологічної складової, знайомої уже по першій книжці. Проте слід визнати, що авторка вчинила правильно, оскільки глибокодумні роздуми з вуст 12-14-річного хлопця виглядали б недостовірно, а десь, можливо, й смішно. Тому згадувана мною психологічна складова цілком успішно замінена на прекрасну роботу з матеріалом: добре підібрані імена та їх значення, пояснення певних явищ чи сутності осіб за допомогою додаткових та давніх значень слів (як то Майя від „маятися”, що своєю чергою іде від санкритської Майї, ілюзії), вивірені дати, принагідні вірші, які дають натяк, однак не дають розгадки всієї таємниці, сама таємниця народження Арсенія, що відсилає нас до міфів про божественних близнюків. Напругу подієву тут великою мірою заступає напруга інтелектуальна, хоча в момент кульмінації уже й не знаєш, яка саме, а чи обидві разом приводять тебе до цілком неочікуваного фіналу, що знову ж таки не тільки дає відповіді, а й ставить нові запитання. І підтвердженням цьому можуть бути знайомі з першого роману мотиви внутрішньої порожнечі та потреби згадати щось важливе. Однак хай кожен сам робить свої здогади.

Якщо ж порівнювати „Фіолетових дітей” та „Випалений шлях” з точки зору головної ідеї твору, то можна сказати, що перший роман – це окреслення ситуації суспільство-індивідуум у цілому, показ того, як влада використовується для приборкання норовливих, відмінних від загальної маси людей, а не для справедливого управління людською спільнотою, а другий роман – це окремий випадок протистояння суспільства та індивідуума, змальований у найменших деталях.

Незважаючи на ці всі відмінності, як на мене, „Випалений шлях” – достойне продовження „Фіолетових дітей”. Гарна мова, цікавий сюжет з непередбачуваними, захопливими поворотами, хороша робота з матеріалом та вдало вмонтована в історію хлопчика таємниця – свідчення прискіпливої роботи письменниці над твором. І якщо часом здається, що напруга таки десь трошки ослабла, то можна припустити, що „Випалений шлях” – лише затишшя перед бурею, що її принесе нам третій роман Маріанни Малиної.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Артвертеп)

Маріанна Малина – двічі (2008, 2009) лауреат конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». Цей незаперечний успіх молодої письменниці з Євпаторії привернув мою увагу до її творчості. Чому саме так, а не інак? Спробую зрозуміти і пояснити хоча би декілька аспектів, котрі видаються мені важливими.

Світ дітей завжди протистояв світу дорослих і це протистояння – одна з провідних тем літератури як світової, так і вітчизняної. І завжди увагу привертали діти із розвинутими здібностями. Це явище давно відоме як акселерація, тобто прискорений розвиток окремих індивідуумів, котрих цілком справедливо ... [ Показати всю рецензію ] називають вундеркіндами. Істоти з вищого виміру – «діти індиго» (нова раса за американським медіумом Лі Керолл) – епохальний стрибок у духовному й ментальному розвиткові людства, а простіше: це коли кількість вундеркіндів на квадратний метр/кілометр перевищує звичну норму. Звичну для покоління батьків – таку собі усереднену норму – звичайні діти.

На інтелектуальному Заході ця проблема давно у центрі уваги психологів, лікарів, педагогів, вона грунтовно вивчається, їй присвячені наукові праці та художні твори, кінофільми тощо.

Наперед наголошую, що у моїх імпресіях нема повчальності, але й нема поблажливості, бо «коли взявся за гуж...». Як творить Маріанна Маліна, потенційний представник нью-ейджу молодої української прози? Фантастичним романам письменниці не можна відмовити у багатстві уяви, мобільності та гостроти сюжетного драйву, рясноти цікавих деталей. Тут сперечатися нема про що. Вона бере за основу тему, що збурила й продовжує збурювати світовий інформаційний простір, використовує доступну інформацію про надзвичайний енергетичний рівень і високий потенціал цих незвичайних дітей: гіпноз, медитація, левітація, зчитування думок, ауробачення, оптична непомітність тощо, дає персонажам українські імена та прізвища, додає детективного «перчику».

Перебігу розслідування загадкової смерті вчительки «Фіолетові діти»(2009), що провадить колега, шкільний психолог Дарина, трохи бракує психологічного підгрунтя для усіх «поворотів долі» героїв, мотивів їхньої поведінки. Письменниця використовує факт телепатичних здібностей та надзвичайної почуттєвості, як інтравертний вивих паранормального розвитку та обмальовує його для певності цілком реальними деталями, адже попри усі надлюдські якості, це насамперед, діти, котрі грають на уроках у морський бій, гуртуються для своїх забав, для захисту від ворожих проявів нерозуміння дорослого світу і роблять багато інших речей, властивих саме дітям. Свого часу Роберт Окер (Robert Ocker), магістр в області наставничества і психології, зауважив, що діти страждають від дефіциту уваги й своєї гіперактивності. Отож, дорослим не треба заважати їм відкривати світ, завойовувати його і шукати у ньому власну істину. Чи мають вони для цього реальні сили? В романі дуже важливий момент справжнього смаку межового випробування й небезпеки переведено на регістр гри та й там і залишено: «...Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками... Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну...».

Сюжет роману «Випалений шлях»(2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (...) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (...) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла... Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі».

Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.

У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.

[ Згорнути рецензію ]