|
14.11.2011
Автор рецензії: Наталія Малетич
(джерело:
Буквоїд)
Ще одна, четверта за рахунком, героїня британської письменниці Джаклін Вілсон заговорила українською завдяки перекладачу Володимиру Чернишенку, ілюстратору Ганні Осадко та тернопільському видавництву «Богдан».
На цей раз - Вайолет - тринадцятилітня мрійлива дівчинка-підліток, перша шанувальниця і фанатка загадкового Каспера Дріма і його численних фей. Вілсон зізнається у передмові, що читачі часто запитують її, чи насправді існує такий письменник, однак тоді вона мусить зізнаватися в містифікації. Каспер Дрім - такий самий літературний персонаж, як і Вайолет. Але, знову ж таки, витворені образи ... [ Показати всю рецензію ]
настільки достовірні, що згортаючи книгу, не перестаєш думати про них і про їхню історію, як про реальні. І в цьому, певно, й полягає магія добротного літературного твору. Цитуючи листи дівчинки Вайолет до улюбленого письменника і даючи епіграфи з нібито його творів до розділів книги, Вілсон створює книгу у книзі - дуже цікавий прийом, який до того ж демонструє, як сильно може впливати книга на життя читача, тим паче, що кожен з оточуючих асоціюється в дівчинки з кимсь з улюблених персонажів, а сама тендітна Вайолет, мов Фіалкова Фея - «маленька, сором´язлива і беззахисна».
У книзі порівняно невеликого обсягу об´ємна проблематика, і, як завжди, про все авторка може говорити ненав´язливо - вустами своїх персонажів, та водночас об´єктивно і переконливо. Серед окреслених проблем можна виокремити декілька головних:
Конфлікт поколінь
Вайолет живе у двох світах - ідеальному та реальному, що загалом характерно для підлітків. Вони зазвичай починають ставити під сумнів авторитет батьків, бунтарський дух робить з «чемних діток» тінейджерів-«потворок», з якими батьки не годні дати собі ради. Задля справедливості варто зауважити, що у конфлікті поколінь немає більше чи менше винуватих - зростаючі діти не раз стають направду нестерпними, аби тільки добитися свого, однак і батьки не вміють достосуватися до нових обставин. І не хочуть розуміти, що їхня любов, увага і турбота мають набувати нових рис, і спосіб спілкування має ставати зовсім іншим. Це так, ніби птах не давав би вилітати гнізда своїм вже більшим пташенятам, продовжуючи опікуватися ними, як колись, а по суті, не даючи розправити крила. Але 13 і 15 років, а саме стільки Вайолет і її братові Віллу - це саме той вік, коли має йтися вже про спільний політ, а не про «сюсюкання». Батьки мали б зрозуміти, наприклад, що їхні діти-підлітки не можуть та й не хочуть їх супроводжувати у сімейні походи в гості, бо вже не є малими, і що до них не потрібно викликати няньку за своєї відсутності. Однак майже наприкінці повісті авторка розкриє таємницю надмірної турботи матері про своїх вже досить дорослих та самостійних дітей. Однак Вілсон не ідеалізує і дітей, їхню часом невихованість чи й брутальність, їхній не раз беззмістовний бунт і суб´єктивізм. Найяскравіше це демонструє гостювання у Вайолет її нової подруги Жасмин, зовсім коротенький діалог між дівчатками, коли гостя хвалить кухню подруги, та каже, що батько змайстрував меблі сам, а Жасмин кидає, що її батько не вміє й гвіздка забити. Авторка ніде не моралізує, просто показує батьків очима тринадцятилітніх дівчаток - Вайолет, батько якої - простакуватий і досить агресивний полісмен, захоплюється витонченим татом-актором Жасмин, натомість Жасмин імпонує практичність батька подруги, те, що він дбає про родинний побут, а не витає у хмарах. Також їй імпонує мама-«квочка», адже її власна матір, дбаючи про свою акторську кар´єру, спромоглася хіба що «запроторити» її в інтернат. «Самостійність» Жасмин при ближчому знайомстві виявляється відкинутістю, браком батьківської любові та уваги, натомість надмірна опіка над Вайолет роблять її несміливою, вона здатна коритися чужій волі, хоч сама ненавидить цю рису в інших людях, зокрема, у матері.
«Холодна війна»
Вайолет і її брат Вілл саме в тому віці, коли настає переоцінка цінностей і підлітки стають жорсткими критиками, насамперед власних батьків. Максималізм та ідеалізм роблять їх бунтівниками, дрібні огріхи рідних розростаються до неймовірних масштабів, практично всі пропозиції дорослих діти сприймають насторожено або ж відкидають. У повісті «Опівночі» домашнім «тираном» є батько, Вайолет бачить, що він ставиться до матері без належної поваги, повністю підкоряючи її своїй волі. Та якщо приглянутися до персонажа уважніше, стає зрозумілим, що він просто боїться виказувати свої почуття, можливо, й робота робить його грубошкірим. Матір не є для дівчинки ані подругою, ані авторитетом, бо занадто слабка, не чинить опору батькові і не може змусити його себе поважати. Однак засуджуючи поведінку батьків, дівчинка зауважує, що її старший брат також прагне маніпулювати нею, і вона знехотя піддається, сила сестринської любові змушує її підпадати під його вплив та робити неприйнятні для себе речі. Натомість Вілл навіть заборонив їй підходити у школі до нього - так, начебто вони чужі, що аж ніяк не назвеш гарною поведінкою люблячого брата. Напускна грубість Вілла, його бажання полякати і «помучити» сестру, як бачимо, теж має свою причину - він засвоїв, що найкраща оборона - напад, тож він мимоволі акцептує схему поведінки батька, хоч і протиставляє себе йому. Коло замикається, тож у родині, де могло би бути розуміння, триває холодна війна, у якій нема переможців, є тільки жертви, самотні, залишені самі на себе.
«Скелети у шафі»
злоблення Вілла, крім «важкого» підліткового періоду має ще одну причину - зовсім недавно від бабці, роздратованої його поведінкою, хлопець дізнався, що насправді він - не рідний син. Батьки не зважилися йому цього розповісти, все ще не вважаючи достатньо дорослим, і довідався він про це не за найліпших обставин. Хлопець вдає, що насправді тішиться неналежністю до «цієї уриканої родини», проте Вайолет не хоче здаватися так просто: попри все Вілл для неї - її улюблений брат, вона всіма способами намагається повернути його прихильність, його любов, адже чується зовсім самотньою у світі, який починає тріщати по швах. Та й це ще не все - на горищі дівчинка знаходить і показує братові докази іще однієї таємниці, яку вважали за потрібне сховати від них батьки. Однак яку саме - не розповідатиму, щоб зберегти інтригу, як і авторка - до кінця повісті. Джаклін Вілсон зачіпає питання довіри і спілкування в родині, яке, як стверджують сучасні психологи, не раз обмежується тим, щоб діти були нагодовані, а розмови зводяться до успішності в школі. Так табу перетворюються на «скелети», які раптово вигулькують з родинних шаф, шокуючи усіх.
«Гидке каченя»
Проблеми дорослішання і побудови нових стосунків близькі й дорослим, і підліткам, адже через щось подібне одним уже довелося пройти, а інші з цим стикаються повсякчас - і це робить героїв книжки такими близькими читачу, живими і повнокровними. Вайолет вважає, що її зовнішність надто дитяча, фігура - хлопчача, однокласники не вважають її вартою уваги дівчинкою, адже є чимало «крутіших» дівчат, розвинутих на свій вік, а її лікар назвав «пізньостиглим дівчам». Дівчинка закривається в собі, відкинута і братом, і класом, єдиним її другом залишається улюблений автор - йому вона пише безліч листів, хоч і не відсилає, з ним ділиться таємницями і просить поради. Комплекси щодо зовнішності не дають дівчинці щиро потоваришувати з кимсь, вона боїться, що і її творче захоплення - виготовлення ляльок-фей за ескізами улюбленого письменника-художника - буде висміяне, тож залишається тотально самотньою до появи у класі новенької, так схожої на фею, казково красивої Жасмин. Проте і їхня взаємна симпатія та дружба мусять пройти через випробування. Тільки неймовірна зустріч зі своїм улюбленим автором дає малій героїні розуміння, що в житті все не зовсім так, як в уяві чи в гарній казці. І що зовнішність зовсім не є запорукою успіху чи підставою, аби тебе любили та обожнювали, що найважливіше - не намагатися сподобатися комусь чи видаватися кимсь, а бути ним, творити свій світ, який можна подарувати тим, кого любиш. Тільки тоді гидке каченя стає лебедем. Шлях до цього - йти за покликом серця. І це ще один урок, який вустами і вчинками свого загадкового героя (його прізвище, точніше псевдо Дрім означає англійською «мрія») дає своїм читачам Джаклін Вілсон. *** Фінал книги можна назвати традиційним вілсонівським поміркованим хепіендом, і зітхнути з полегшенням - усе ж наші герої мають улюблене захоплення, мають друзів і хай не ідеальну, але родину, на відміну від Трейсі Бікер - найвідомішої героїні Джаклін Вілсон, продовження історії якої українською видавці обіцяють до Різдва. [ Згорнути рецензію ]
|
