Післямова : Літературна критика
Тетяна Дігай
— "Воля",
2011.
— 132 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 120 шт.
ББК: 83-3(4Укр)
Жанр:
— Збірки рецензій
Анотація:
Книгу Тетяни Дігай «Післямова» склали статті, що були опубліковані протягом 2010 – 2011 рр. у часописах: «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «Літературний Тернопіль», «Золота Пектораль», «Київська Русь», «Березіль», «Холодний Яр» та інших.
Книгу видано за фінансової підтримки Тернопільської обласної державної адміністрації та Тернопільської обласної ради.
Лінк із зображенням книжки:
|
Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 228 с.
Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями ... [ Показати весь уривок ]
і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «...літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб...
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала... Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («... чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити... Знання – це шлях до еволюції людства... Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом... Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному... невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи...
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано... Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі...
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні... ...стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна... Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний... Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»! [ Згорнути уривок ]
|