|
Автопортрет репортера
Ришард Капусцінський
— Темпора,
2011.
— 134 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Жанр:
— Автобіографічне
— Книжка репортерських розмов
— Прозові переклади
Анотація:
Польський репортер світової слави, провідний представник польської школи репортажу, Ришард Капусцінський ділиться своїми спостереженнями про фах репортера, журналістську етику, глобалізацію, комерціалізацію та тенденції світової журналістики. Книга складається з вибраних уривків із 48 інтерв'ю автора, укладених у логічній послідовності. Книга розрахована на журналістів, мандрівників, усіх, кого зацікавить запропонована тематика.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
І
Народився я на Поліссі. Узагалі я позбавлена коріння людина. Із мого рідного містечка, Пінська, я розпочав мандрівку. Дитиною я всю війну мандрував. Ми постійно втікали: спочатку з Пінська на німецький бік, а згодом від німців. Я розпочав мандри, коли мені було сім років, і дотепер мандрую. [3]
Колись мене часто запитували – а це стається й тепер – чи я не маю наміру еміґрувати. А я відповідаю: та ж я вже еміґрував. Мій дім деінде, в іншій державі. Я мушу подорожувати, мушу їздити. Коли я посиджу в якомусь місці, не конче в Польщі, хоч де б це було, починаю нудитися, почуваюся хворим, ... [ Показати весь уривок ]
мушу їхати далі. Мене страшенно цікавить світ. Мені завжди було шкода, що я ще не був тут і там. [3]
Репортерський інтерес до світу – це питання характеру. Є люди, яких світ узагалі не цікавить. Власний світ вони вважають за весь світ. І це теж треба цінувати. Конфуцій сказав, що світ найкраще пізнавати, не виходячи з дому. В цьому є якась правда. Не треба конче подорожувати в просторі. Можна здійснювати мандрівки вглиб власної душі. Поняття подорожі дуже широке і неоднорідне.
Однак є люди, які мусять пізнавати світ у всьому його розмаїтті – це частина їхньої природи. Таких людей небагато. [35]
Є різні подорожі. Більшість людей – за статистикою дев’яносто п’ять відсотків – виїжджають, аби відпочити. Вони хочуть жити в комфортабельних готелях, біля самого пляжу й смачно їсти. А що це буде – Канарські Острови чи Фіджі – це для них другорядна справа. Молоді люди охоче мандрують для встановлення рекордів, здійснюючи, скажімо, спробу проїхати Африку з півночі на південь або перепливти Дунай на байдарці. Їх не цікавлять люди, яких вони зустрічають дорогою, їхньою метою є випробування себе і задоволення із долання труднощів. Деякі подорожі є наслідком характеру праці або примусу: переміщення пілотів літаків і біженців – це також своєрідний різновид мандрів. Для мене найціннішими є репортерські, етнографічні, антропологічні подорожі, які мають на меті краще пізнати світ, історію, зміни, що відбуваються, а потім ділитися здобутим знанням. Вони вимагають зосередження та уваги, але завдяки їм можу краще зрозуміти світ і закони, які ним керують. [25]
Чим краще знаєш світ, тим більше зростає в нас усвідомлення його незнайомості й упевненість у його безмірі, і то не в просторовому, але культурному багатстві, такому величезному, що його не вдасться обрахувати. У часи Джеймса Фрезера, коли він писав «Золоту гілку» й багато антропологів ХІХ століття думали, що на світі живе певна кількість племен чи народів, спроба класифікувати чи описати їх іще була можлива. Сьогодні ми свідомі того, що культуровість світу безкінечна у своєму безмірі, у своєму багатстві. Думаю, що після понад сорока п’яти років досить інтенсивних поїздок я, власне кажучи, не знаю світу, хоча знаю його набагато краще, ніж ті, хто небагато їздив. [20]
Моє головне прагнення – показати європейцям, що наша ментальність дуже євроцентрична, що Європа, а радше її частина, не єдина на світі. Що Європу оточує неосяжне і чимраз сильніше розмаїття культур, суспільств, релігій та цивілізацій. Життя на планеті, на якій є все більше взаємозв’язків, вимагає цього усвідомлення і пристосування до радикально нових глобальних умов. [12]
У випадку репортерської подорожі немає мови про хоч який туризм. Репортерська подорож вимагає важкої праці та великої теоретичної підготовки. Здобуття знання про територію, на яку їдеш. Ця мандрівка не знає відпочинку. Вона відбувається в повній концентрації, зосередженні. Мусимо усвідомлювати, що місце, куди ми дісталися, можливо, дано нам тільки раз у житті. Ми ніколи сюди не повернемося і маємо годину, щоб його пізнати. За годину мусимо все побачити, запам’ятати, почути, зафіксувати настрій, ситуацію, атмосферу.
Репортерська подорож світом, якщо виїхати поза обшири Європи та США, є подорожжю важчою, не раз згубною, бо сполучення в світі кепсько налагоджене. Репортера чекають великі логістичні, фізичні й інтелектуальні зусилля. Репортерська подорож виснажує і знесилює. Під час останньої мандрівки до Африки я втратив десять кілограмів. В останній подорожі до Азії – шість кілограмів. Якщо хтось дізнається, що репортер був у Конґо, і каже: а, я теж там був і все це бачив, то говорить про дві різні речі. Це зовсім інший тип досвіду сприйняття світу. Тому репортерські мандри вимагають певного емоційного надлишку, вимагають пристрасті. Крім пристрасті, немає іншої підстави це робити. Тим-то людей, які у світовому масштабі займаються серйозним репортажем, є небагато. Зате багато таких, хто за якийсь час каже: досить, – вони відходять, роблять щось інше. Із групи репортерів, які їздили світом у шістдесятих роках, залишився тільки я. Інші є директорами телемереж, радіостанцій, головними редакторами видавництв і газет. Це вже люди, що ведуть осілий спосіб життя. Складно мати через це претензії, така специфіка цього фаху. Можна порівняти його із професією льотчика-випробувача: її виконують тільки до певного часу. [35]
Хто супроводжує вас у подорожах?
Мене супроводжують мої думки і ніхто більше. Будь ласка, не дивуйтеся. Задля прикладу розповім про свого колегу, американця, якого я декілька днів тому зустрів у Берліні. Отож він пописує туристичні путівники й, уявіть собі, бореться з туризмом.
Пише путівники й бореться з туризмом?
Так. Саме у своїх путівниках він бореться з туризмом. Бореться з колективним туризмом. Бо, як він слушно стверджує, коли людина є в групі, вона нічого не бачить, оскільки вона зайнята групою. Зате він пропагує індивідуальний туризм, стверджуючи, що будь-яка інша особа відволікає. Він слушно вважає, що пізнавання світу є зусиллям. Це зовсім не приємність, але зусилля, що вимагає певного зосередження, певної сконцентрованості, певного прагнення пізнавати інших людей, культури тощо. Це може робити тільки людина, зосереджена на цьому зусиллі. Тож вона мусить бути сама; всяка творча праця вимагає зосередження і самотності. Вірші пишуть на самоті, картини малюють наодинці. І якщо ось так підходити до пізнавання світу, то під час подорожі треба бути самому. [36]
Пишу «з поїздок». Я не є «вигадником». Не описую якогось уявного чи власного світу. Описую світ, який реально існує. [17]
Чи коли-небудь те, що ви раніше написали, піддається якійсь верифікації? Скажімо, якщо ви повертаєтеся в певні райони світу?
Звісно, це мусить змінюватися. Та ж те, за чим заново спостерігаєш, теж уже буває іншим. Світ є настільки живим і динамічним організмом, що навіть саме споглядання його змін є захопливим. Коли приїжджаєш у якусь країну через десять чи дванадцять років відсутності й бачиш, що вже майже все є новим, тим виправданішою є ця повсякчасна спокуса, повсякчасна спроба показувати світ у русі, в його власній дії, під час його безперервної великої зміни, яка особливо тепер – на зламі тисячоліть – є часом величезного прискорення. Дуже важко за цим стежити, бо багато речей відбуваються водночас. А ці безкінечні кількості сфер: людського досвіду, людського пізнання – вимагають від активного оглядача постійної пильності, відкритості, бажання й передовсім допитливості. Я навіть думаю, що принциповим критерієм такого типу діяльності й такого писання є саме допитливість. У мене було багато колег, котрі якоїсь миті втратили зацікавленість тим, що вони бачили. І тієї миті вони перестали писати. Доки мене це цікавитиме, а отже, доки я буду переконаний, що я маю і хочу про це написати, доти старатимуся це робити. [26]
За освітою я історик, але в історії мене захоплює те, як вона твориться, як реагують люди. А щоб писати про таку історію, звісно, треба бути в центрі подій, бо згодом і ззовні все це виглядає інакше. А я маю сильну потребу емпатії, мушу переживати це разом із цими людьми, це мені в якийсь спосіб потрібно. [40]
Під час навчання теоретично я міг вибрати між педагогічною або академічною кар’єрою, але мене – як вродженого репортера – вже тоді захоплювало саме діяння історії. Історія, яка твориться, яку можемо спостерігати, в якій самі можемо брати участь. І такою історією було народження Третього світу. Середина нашого століття, п’ятдесяті роки позначені історичною конференцією в Бандунзі 1955 року, яку вважають моментом народження Третього світу, миттю народження певної культури, певної самостверджувальної ситуації. Перша моя подорож до Азії 1956 року та пізніші мандрівки до Африки відкрили мені очі на те, що я є свідком незвичайної події, яка є одним із найважливіших моментів історії ХХ століття. Зазвичай говорять про історію двох світових воєн або історію тоталітарних систем, нацизму й комунізму, а мало наголошують факт, що ХХ століття – це, поміж іншого, народження Третього світу, нової політико-географічної мапи людства. Я мав щастя бути свідком цього історичного феномену, історії, яка відбувається, формує, типу некнижкової, неакадемічної історії. [14]
Літературі легше займатися стабільними речами, велика література завжди була описуванням стабільних суспільств. Прикладом є бодай же «Будденброки» Томаса Манна: є дім, у цьому домі панують певні звичаї, відомі стосунки між персонажами. Тут не може статися ніщо незвичайне, не може бути жодної несподіванки. Автор сідає за письмовий стіл і спокійно описує цей міщанський, упорядкований та ієрархізований світ.
Той, хто пише про сьогодення, має, натомість, справу із божевільнею, в якій розпочався бунт пацієнтів, спалахнула пожежа, залляло погріб, а ситуація змінюється щоп’ять хвилин. Тому описування теперішнього є дуже складним, але змагання із цим викликом є для автора тим більшою спокусою і амбіцією. Можна, звісно, вважати, що проблема не існує, що наші часи не відрізняються від інших, бо держави завжди виникали й розвалювалися, можна також відсторонитися від роздумів на цю тему і зайнятися другорядними течіями дійсності. Проте думаю, що спроба схопити мить входу в нову фазу розвитку людства, спроба довести існування такого феномену й описати його є чимось важливим і водночас захопливим, чимось, чому варто присвятити себе. [33]
Сьогодні кожна книжка про сучасність може бути тільки відкритим текстом, першим томом якогось неіснуючого циклу. Наступні томи дописуватиме історія, а їхніми авторами можуть бути зовсім інші люди. Мусимо згодитися з тим, що публікуємо незавершені книжки. [33]
Пишучи про сучасність, мусимо, відтак, усвідомлювати недосконалість наших письменницьких інструментів, мусимо постійно задумуватися, в який спосіб збагатити наш цех, щоб він був здатний передати справжній сенс історії, яка відбувається. Працюючи над «Імперією», я бачив, що мушу поборотися з цими проблемами. Мені йшлося не про те, щоби просто написати книжку, і навіть не про те, щоб вона була краща чи гірша. Я усвідомлював, що йдеться про значно більшу справу: про наш спосіб мислення, про межі нашої уяви, про можливість спокуситися на приблизну відповідь на запитання, якими дорогами розвитку піде світ. [33]
Пишучи, ми завжди стикаємося із загрозою сплощення минулого, розмивання історії, яка є нечувано розмаїтим процесом, що поєднує багато елементів. Якщо дивимося на неї з дальшої часової перспективи, існує небезпека, що побачимо це все сплюснутим і зрівняним. І тоді ті найрозмаїтіші елементи – надзвичайні та пласкі, і добрі, й погані – утворять певний середній показник. І тому найближчим до життя, дійсності мені здається писання про дану мить, таку, якою вона постала перед нами тоді, коли діялась, а не таку, якою її бачимо з перспективи, скажімо, декількох десятків років. Інакше втратимо її специфіку, колорит, сенс. І так, наприклад, змістом польського Серпня було те, що події на Узбережжі стали незвичайним відбиттям від сірості сімдесятих років, себто від вульгарності, приниження, робітничні, пияцтва. Я поїхав до верфі на страйк, і що я бачу? Тих самих працівників верфі, яких я міг бачити два тижні тому, але вони раптом перетворилися на ангелів. Не п’ють, не крадуть, усі одні одним допомагають. І це гарна мить. [40]
Я дуже ціную французьку школу Анналів. Належу до любителів Блока, Броделя, Февра та способу мислення, представниками якого вони є і яке полягає у спробах будувати образ цілого з деталей і видобувати з історії елементи, що тривають упродовж довгих проміжків часу і є незмінними. Мені також ішлося про те, щоби видобути ці елементи, коли я писав «Імперію». Вже немає комунізму, немає Ґорбачова, невдовзі може не бути Єльцина, але та бабця, яку я знаходжу десь там, у Сибіру, її дерев’яна хатина, злиденність, яка там панує, і бабцин спосіб мислення, її ментальність, її спроби віднайти внутрішній мир, спокій та опірність зрадливості долі – це було завжди, є і, думаю, ще довго буде.
Тим часом засоби масової інформації створили образ світу дуже політичного, хаотичного й цілком відірваного від «довгого тривання», себто від суспільних інституцій, позицій, ментальності й проблем звичайних людей, які становлять дев’яносто дев’ять відсотків кожного суспільства. [33]
Чому я є письменником? Чому я стільки разів ризикував життям, так впритул наближався до вмирання? Чи для того, щоби подати звіт із таємниць долі або заробити на життя? Моя праця – це поклик, це місія. Я не наражав би себе на ці небезпеки, якби не відчував, що це щось незвичайно важливе, що стосується історії, нас самих – так, що почувався змушений через це пройти. Це більше, ніж журналістика. [31]
Як означити цю місію?
Місія – це щось таке, плоди чого виходять поза нас самих. Не робимо цього лишень для того, аби купити машину або збудувати віллу. Робимо це для інших.
Себто віримо, що існує спільне благо...
Воно, безсумнівно, існує в кожному суспільстві та є засадничим обов’язком, хоча це ніколи не буває масовим відчуттям. Однак є певна кількість людей, які обдаровані такою – говорячи мовою релігії – ласкою або даром робити щось, що виходить поза їхнє партикулярне життя. [48]
Щоб займатися журналістикою, передовсім треба бути доброю людиною. Злі люди не можуть бути добрими журналістами. Лише добра людина намагається зрозуміти інших, їхні наміри, їхню віру, їхні зацікавлення, їхні труднощі, їхні трагедії. І негайно ж, від першої миті, стати частиною їхньої долі. [12]
Отож найчастіше я означував би свій фах як буття перекладачем. Тільки перекладачем не з мови на мову, а з культури на культуру. Іще 1912 року Броніслав Маліновський зауважив, що світ культур не є ієрархічним світом (тоді для всіх євроцентристів це було блюзнірство), що немає культур вищих і нижчих, що всі рівні, просто-на-просто – різні.
Це тим правдивіше нині, в нашому багатокультурному, такому розшарованому світі, в якому, проте, окремі культури чимраз сильніше одна з одною пов’язані й навзаєм одна в одну проникають. Справа в тому, щоб між культурами вдалося створити взаємини не залежності й підпорядкування, а порозуміння та партнерства. Лише тоді є шанс, щоб у нашій людській родині над усією ворожістю і конфліктами брали гору згода й доброзичливість. На своєму маленькому, мікроскопічному відтинку я хотів би цьому посприяти, й ось чому я пишу. [5]
Ви пишете для того, щоб змінити світ, чи вами також керує цікавість?
Це не суто технічна, позбавлена почуттів цікавість. У нашій польській традиції найбільші письменники є романтиками. У серйозному репортажі слід бути трохи романтичним. Не можна сприймати літературу як суто технічний фах.
У структуру людства тепер вписана велика нерівність. Не маємо засобів нині й не матимемо їх ближчим часом, щоби цю нерівність подолати. Ніхто в цьому не зізнається, але люди не вірять, що кожен може жити на відносно пристойному рівні. Наш історичний досвід показує, що тільки частина людства може вести таке життя. Відтак тепер, наприкінці ХХ століття, знаємо, що в ХХІ століття ми ввійдемо разом із несправедливістю. І писати про це, на мою думку, – обов’язок того, хто мандрує й бачить обидва боки медалі.
Три роки тому я поїхав із Верховним комісаром у справах Біженців оглянути табори для біженців на кордоні Судану й Ефіопії і пережив щось шалено драматичне. Ми поїхали в наймоторошніші місця, які тільки можна уявити. Люди отримували три літри води на день, чого мало вистачити на миття, приготування їжі, прання та пиття. Вони щодня їли півкілограма кукурудзи, жодного м’яса, жодних овочів. Сотні, тисячі людей помирали.
Ми повернулися до Аддис-Абеби. Наступного дня я полетів до Європи. Приземлився в Римі. То був літній вечір. На П’яцца Навона вирували юрми людей, довкола повно ресторанів, люди раділи життям, музикою, їжею. А мене не полишало те, що я побачив перед відльотом. У цьому всьому можна побачити драму сучасного світу. Ті люди з П’яцци ніколи не дізнаються, як живуть їхні брати і сестри ледве за дві чи три тисячі кілометрів. Я зробив купу знімків. Ті люди – це тільки скелет і шкіра. Тридцятирічні, вони виглядали, як шістдесяти-, сімдесятилітні старці. І вмирали. Жінки з цього табору були вбрані в мішки з-під кукурудзи, мішки з ООН. Життя в двох настільки різних світах витворює, як уважаю, моральне зобов’язання говорити про це. [13]
Свою першу подорож я здійснив до Індії, Пакистану й Афганістану в 1956 році, тож уже понад сорок років я мандрую до тих країв. Я безперервно жив у них упродовж понад двадцять років, бо ж не можна пізнати інші цивілізації та культури при нагоді триденного чи тижневого візиту. Коли я почав писати про ці місця, де більшість людей живуть у злигоднях, усвідомив, що це саме та тема, якій хочу присвятити себе. Я писав також і з етичних причин, зокрема тому, що вбогі загалом тихі. Убогість не плаче, убогість не має голосу. Бідність страждає, але страждає мовчки. Бідність не бунтує. Із бунтом бідняків ви зустрінетеся лише тоді, коли вони плекають якісь сподівання: вони бунтують, коли вірять, що вдасться щось поліпшити. Загалом вони помиляються, але тільки надія здатна поштовхнути людей діяти. А головною рисою світу, в якому споконвіку панує бідність, є брак надії. Якщо ти бідний землероб у якомусь загубленому індуському селі, для тебе немає надії. Люди чудово знають це. Знають із незапам’ятних часів.
Ці люди ніколи не збунтуються, тож їм потрібен хтось, хто за них заступиться. Це один із моральних обов’язків, що лежать на тих, хто пише про цю нещасливу частину людської родини. Бо вони є нашими братами і сестрами. Але, на нещастя, вони є братами і сестрами, які живуть у злигоднях. Які не мають голосу. [12]
Я переконаний, що не можна змінити плин історії. Відтак питання не в тому, чи слід прийняти війни, чи ні, але в тому, щоб обмежити їх жорстокість. Однак я письменник, а не політик, і моє завдання посприяти тому, щоб людей вислухали, особливо ті, хто не хоче слухати, зокрема політики. [4]
А чи вас цікавлять «негайні» зміни, тобто чи ви уявляєте собі себе як когось на кшталт військового кореспондента?
Я постійно потрохи є військовим кореспондентом. Недавно я мав пропозицію поїхати до Косова. Тільки що, на жаль, я не знаю Балканів, не знаю мови, не знаю їхньої історії та культури, а вважаю, що в цьому фахові потрібна спеціалізація. Тож я їду на чергову війну, але таку, про яку маю що сказати. А отже, знаю її минуле, знаю її ситуацію. Якщо це відбувається, скажімо, в Африці... то такі виїзди природні. О, навіть цього року я повернувся з війни! Був на такій, що сорок років точиться в Судані, хоча небагато людей про неї знає. Бо наше мислення настільки євроцентричне, що коли щось вибухає в Європі, всі про це знають, тим часом у світі є багато воєн, які тривають багато-багато років, а в усвідомленні світу – це постійно «непомічені» або «забуті» війни... А це для мене одна з функцій, які я й далі виконую. [26]
Я відчуваю міцний зв’язок із Поліссям. Ця тема є в мені, але ще не кличе мене до себе. Я все чую поклик із далеких частин нашого світу. Можливо, колись, коли мені вже забракне сил на далекі світи, я дійду до того, що тут поруч, за кордоном... [17] [ Згорнути уривок ]
|
