Юрій Камаєв : Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Не знаю, хто він, цей Камаєв, але піар-менеджером у нього сама Забужко.

Саме по собі це, може, й не інтригувало б аж так (бо пані Оксана давно вже може дозволити собі все, і хвалити кого завгодно теж), але видавництво «Країна мрій» теж доклало зусиль до того, щоб про цю книжку неможливо було скласти заздалегідь бодай якусь думку. Видана у кишеньковій серії «Фієста», поряд із детективчиком Андрія Кокотюхи (попсовика за ідейним самовизначенням) та підлітковою фантастикою Маріанни Малиної (ще в серію затесався ранній роман Андрія Куркова, але то таке), книжка під сумнівною назвою «Мед з дікалоном» ... [ Показати всю рецензію ] — до того ж дебютна збірка оповідань невідомого автора — і враження справляла б відповідне. Але Забужко – то якось з іншого логічного ряду. І вже кортить з’ясувати, що до чого.

У післямові до збірки (а всі нормальні читачі, як відомо, починають саме з післямов) письменник Антон Санченко розкриває деякі біографічні таємниці свого колеги, тому зізнаюся і я: ще до Забужчиного піару я знала, хто такий Камаєв і який у нього нік у мережі. Тоді КамЮ був одним з угрупування малодрукованих, але дуже свідомих україномовних фантастів. Знову щось не те, геть з іншої пісочниці, якими рясніє наша література і які не перетинаються майже ніде. Тому отакі поодинокі перетини-контрапункти принаймні варті уваги.

Власне, і вся книжка Юрія Камаєва – суцільний контрапункт. Шкода, що автор і видавництво не згадали жанрового визначення «роман у новелах» — погодьтеся, звучить набагато привабливіше, ніж «збірка оповідань», до того ж це правда. З коротеньких новел, що писалися протягом багатьох років, письменник витворив еклектичне, але досить суцільне «батальне полотно» з історії України 20-40-х років ХХ століття. Отієї історії, яку не можна, за Винниченком, читати без брому.

Винниченка я згадала не просто так. Як, упевнена, підступна «рута» на комп’ютері Антона Санченка не просто так згадала Катаєва (пропонуючи свій варіант написання прізвища), а сам Санченко – Пантелеймона Куліша. Камаєвські оповідання весь час хочеться з чимось та кимось порівняти, і це завжди вдається. Якщо не з Булгаковим і Хвильовим, то з Яновським чи Лавреньовим. Бо десь у когось воно вже було – про часи, коли містами й селами вешталася купа ворожих армій, коли влада в окремо взятому населеному пункті змінювалася кілька разів на тиждень, а люди, пов’язані родинними або особистими стосунками, опинялися по різні боки барикад. Чи можна сказати на цю тему щось нове?

Мабуть, можна, якщо, за відомим рецептом постмодернізму, додати до коротеньких творів якнайбільше різноманітних алюзій, більш чи менш явних. Ось вам записка від зам.начальника ГубЧК Н.Фітільова («Мед з дікалоном»). Ось лікар-морфініст на ім’я, звісно ж, Михайло («Марення»). А ось і червоноармієць Пєтруха намагається домовитися з дівчиною зустрітися ввечері наодинці – здогадуєтеся, що з ним станеться, з отим Пєтрухою («Банда»)? І ще, розкриває карти Санченко, там є і суто тусовочні натяки, для своїх із мережі. А пікантне порівняння ордена Червоної Зірки з… пентаклем наводить на підозру (враховуючи «фантастичне» минуле автора), що письменник передає привіт старшим колегам — Дяченкам, Олді і Валентинову, співавторам однойменного роману в новелах теж на українському матеріалі, так само прошитого наскрізними деталями й персонажами.

Втім, очевидно, що задум нанизати оповідання на єдину наскрізну лінію виник в автора «Меду з дікалоном» далеко не відразу, тому й структура далеко не така досконала, як у «Пентаклі». Розпочинають книжку твори відверто фентезійні – потойбічне весілля, повсталі мерці та інша гоголівська чортівня – і на тлі подальшої переконливої перемоги реалізму в творчості автора вони сприймаються дещо дивно. Та й перші історичні оповідання справляють враження написаних цілком окремо. І аж потім розпочинається мерехтіння тих самих персонажів, подекуди аж нав’язливе, а часами, навпаки, важко помітне: яскраві психологічні портрети, на відміну від сюжетних колізій, не належать до чеснот письменника Камаєва (особисто я одразу впізнавала хіба що фатальну білявку Марію та ще дядька Каленика, бо ніяк не могла зрозуміти, ім’я то чи прізвище). А завершує книжку – сюрприз! – знову-таки фантастичне оповідання у стилі кіберпанк, про тяжку й небезпечну роботу спецслужб на інтернет-форумах.

Залишаю на совісті захопленого автора післямови твердження, що Юрій Камаєв багато й ретельно працює в архівах і точно знає, який фотозакріплювач використовували в описувані ним часи, або скільки гудзиків було на формі тих чи інших військ. Я на тому не розуміюся, за руку автора вхопити не можу та й бажання такого не маю. Зрештою, пише Камаєв украй лаконічно, і зайвих реалій та атмосферних деталей у його новелах просто нема.

Набагато цікавіше те, що там безперечно є, і що, мабуть, і викликало такий захват в Оксани Стефанівни. А саме – ті акценти, що їх чітко розставляє автор у більш чи менш відомих епізодах з історії України.

Здавалося б, Камаєв чесно намагається подати об’єктивну, багатовекторну й переплутану картину. Оповідь ведеться від імені молоденького червоноармійця і старого монархіста, аполітичного селянина, маленького хлопчика чи закоханої дівчини, — і всі вони нібито хороші люди: «тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного» («Осінь»). Але авторські симпатії все одно стирчать з тексту, як оте щось у штанях юного солдата в оповіданні «Я є цар добрий». Як у старому фільмі про Чапаєва, що так не сподобався героєві камаєвських «Розвіяних вітром», у книжці є чітко визначені «наші» (героїчні українські повстанці, а ви як думали?) й «вороги» (звіроподобні «совіти»). Герої інших політичних орієнтацій можуть або трагічно помилятися, або смішити читачів своєю несвідомістю. Всі російськомовні персонажі розмовляють знущальним транслітом (надто екзотично це виглядає у фінальній новелі «Trinity», де вони висловлюються на інтернет-форумах письмово). А єдиний симпатичний комуніст, який рятує маленьких дітей («Миколай») — не просто хороша людина, а «спокутує якийсь свій гріх».

Отже, ніяка це не історія (і бром тут ні до чого, бо трагедія – це коли в кожного своя переконлива правда), а чистої води національна міфологія, про необхідність витворення якої багато говорять українські інтелектуали, і Оксана Забужко серед них. Міфологія – річ для нації корисна, оскільки тріумфально замінює більш складні інтелектуальні побудови, доступні не всім. І справді, «що поганого в тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку?» («Марення»).

Єдине, що традиція блискавичної зміни владних векторів в Україні аж ніяк не залишилася в минулому, і переписувати історичну міфологію в нашій країні можна безкінечно. Книжка Юрія Камаєва, яка на момент свого виходу була бездоганно провладною, нині стає чи не дисидентською.

Що, погодьтеся, завжди приємно.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Евгения Чуприна (джерело: Мир жда Мяч)

Долг всякого добросовестного критика, не воображающего себя мессией, - сообщить читателю о рассматриваемом произведении нечто такое, что тот сам не мог бы понять из текста. Потому что опыт показывает – в наше узкоспециальное время читателей хоть и мало, но они рвут поводья. Пока достанешь книгу, прочтешь ее и напишешь рецензию, они успевают поглотить три книги и пять фильмов. Наиболее темпераментные книголюбы, которые как раз могут повлиять на общественное мнение, с текстом произведения знакомятся еще до тебя. Поэтому они наверняка рассердятся, если им просто перескажешь половину сюжета, а вторую ... [ Показати всю рецензію ] сокроешь, посоветовав прочесть самим. Еще больше они рассердятся, если ты захочешь поумничать и, например, обзовешь рецензируемый литературный объект постмодернизмом. «Какой же это, дитя мое, на фиг, постмодернизм. Я вам расскажу, маленький, что это такое» - еле заметно поигрывая желваками, прошелестит читатель и прям на месте выложит содержание своей докторской диссертации.

Не лучше дело обстоит и с собственным взглядом на произведение. Великие умы, как известно, сходятся, и если ты один из них, то и место твое тоже среди них, а не на какой-то там авторской кочке, где даже микрофон не включен.
Я, прямо скажем, не профессор, и губы мои таковы, что их без силикона не надуешь. Поэтому я всегда старалась писать о литераторах, с которыми лично знакома, потому что даже если читатель знаком с ними лучше меня, то ему все равно будет интересно, как мы зажигали. Да и фотографии всегда можно приложить, а практика показывает, что чем читатель продвинутей, тем он больше любит картинки. Этим фактом, кстати, объясняется богатая иллюстрированность средневековых богословских трактатов.

С Юрием Камаевым я лично не знакома и, более того, ничего о нем не слышала до тех пор, пока писатель Антон Санченко не принес в дом его книгу. Книга как предмет не произвела на меня солидного впечатления. Я какое-то время даже размышляла над этим феноменом, поскольку с точки зрения живописи обложка оформлена довольно мило. Но все же есть в ней нечто аматорское, несерьезное. У меня на столе лежит в распечатанном виде список лидеров лета «Всеукраинского рейтинга «Книжка року 2009». И вот, третье и шестое место в этом рейтинге в разделе «Жанровая литература» (как раз под Олесем Ульяненко, который занял здесь первое место) занимают книги Андреев Куркова и Кокотюхи, изданные этим же издательством в этой же серии. То есть замах довольно внушительный. И все же дизайнера обложки – человека вообще-то по-своему ценного, надо либо контролировать, либо мотивировать, либо что-то еще с ним сделать, чтобы он не пользовался шрифтами так стремно. Вы только посмотрите, что творится на этой несчастной обложке: общая для всей книги гарнитура «Школьная» плюс то, чем написано название, плюс жирные буквы логотипа. Все это создает ощущение не столько обещанного карнавала, сколько фантасмагории. Если уж играть в абсурд, так надо и цветами пользоваться более решительно, и пошло все в баню. Возможно, должен быть какой-то арт-директор, который разработает стиль издательства в глобальном смысле, по крайней мере, определит, как должна выглядеть серия – ведь на разных книгах этой серии названия написаны разным шрифтом, что в лучших домах Парижа воспринимается иронически.

Итак, я составила представление об обложке и со скептической улыбкой приступила к чтению. Но на первой же странице волосы мои водрузились стоймя, ибо начало было таким: «Вдруг среди могил увидел я фигуру… Развевались длинные белые одежды, лицо скрывал клобук… Я не знал этого человека, он точно не из нашего села. Да и человек ли это? – пробежали мурашки по спине. Я замер. Это ж, верно, мертвец встал из могилы!
Привидение склонилось над крестом.
- Ты слышишь меня, брат? – прошелестел голос.
Я спрятался за какой-то камень. «Отче наш, иже еси на небеси…Да святится имя Твое…» - горячо повторял я слова молитвы. Но привидение не исчезало, и меня охватило отчаянье. Кровь стыла в жилах от этого. Я боялся, что мертвец увидит меня, боялся встретить взгляд его мертвых глаз.
Что-то застонало горестно, страшно, и потом прозвучало тихое:
- Я слышу тебя, брат»
Конечно, русский перевод не передает всего очарования оригинала. Камаев умудряется как-то соединять обильную украинскую аутентику с легкостью и понятностью – дар, которым в совершенстве владел Гоголь. А по-русски это сразу упрощается и читается как обычная высококлассная беллетристика. Но все равно, согласитесь, написано лихо. Чтобы так написать, нужно пройти все это самому – и мурашки, и ночь, и кладбищенский ужас. Пусть даже только в воображении.

Антон Санченко рассказал, что раньше Юрий Камаев писал фэнтези, и теперь его коллеги очень огорчены, что он увлекся историей и перестал посещать их шабаши. Можно себе представить, насколько опустело тридесятое королевство и как грустят драконы, лишившись такого блистательного певца своих побед и поражений. Но рано или поздно человек взрослеет, и тогда его начинают посещать мысли: «Ну хорошо, вот я пишу это фэнтези. Пишу его, пишу. И во что это выльется? Из десяти читателей трое обожают фэнтези, еще двое-трое колеблются, а остальные терпеть его не могут, и для них раскрыть книжку с Майклом Уэланом на обложке все равно, что скушать свою бабушку в страстную пятницу – то есть немыслимым образом оскоромиться. Получается, что я живу в некоей литературной резервации, и в самом лучшем случае я буду широко известен в узких кругах людей, повернутых на колдунах и феях. То есть, конечно, при условии, что я не Джоан Роулинг, а было бы удивительно, если бы я вдруг оказался ею и стал широко известен в широких кругах людей, повернутых на колдунах и феях. Тем более что и меня-то самого че-то последнее время драконы, честно говоря, не прикалывают, и не будь их вообще на свете, я бы не слишком огорчился, так какой мне смысл следить за их дальнейшей карьерой, когда я мог бы заняться чем-то более серьезным»

Так в свое время подумал Виктор Пелевин и не прогадал. И, видимо, в каком-то таком ключе рассудил и Юрий Камаев. Он перешел на исторические рассказы. Впрочем, некий фантастический элемент он все-таки оставил. Потому что в малых дозах фэнтези полезно для любого организма – даже самого высокоразвитого.

Антону Санченко Камаев представляется Панько Кулишом, мне же он напомнил непосредственно Проспера Мериме. У него живые и увлекательные рассказы, где ощущается отличное владение как языком, так и материалом. И точно так же как в случае с песнями западных славян, собственная фантазия автора выглядит не менее достоверным источником, чем самые навороченные архивы. Будь моя воля, я бы сделала так, чтобы все рассказы в книге были снабжены призраками и другими жуткими насельниками ночи; мне бы хотелось, чтобы призраки эти были как можно более древними и не брезговали традициями. Скажем, виртуальный демон, обитающий на сайте «Одноклассники», меня бы заинтересовал меньше, чем зубастые подружки Дракулы.

Основная тема книги – гражданская война в Украине. Та, предыдущая. Которая уже была. По большей части. Заковыристые отношения между красноармейцами, белогвардейцами, различными украинскими бандформированиями, поляками, немцами, а также простыми селянами, которые погибали, но не могли во всем этом разобраться. «Мед з дикалоном» производит грустное впечатление, и если чувствительная барышня прочитает его с бодуна, она горько и безотрадно заплачет. Потому что становится очевидно – когда на страну набросились разномастные упыри, совершенно бесполезно выбирать среди них одного, с более приемлемыми политическими взглядами и безболезненной для нас программой. Бесполезно этих упырей бить, бесполезно их умасливать, а что касается попов, то они с ними заодно, так что и молитвы тоже могут не подействовать, если действуешь через посредников. Но с другой стороны, прочитав книгу полностью, испытываешь все-таки приятные чувства. Этот кошмар закончился, он происходит не с нами, а то, что происходит с нами – это совсем другой кошмар. Потому что при современном развитии военной техники если нас задумают прихлопнуть, то прихлопнут быстро – ап и нету! Никто не станет долго и назойливо рубить нас шашкой.

И думаешь, какой все-таки молодец Юрий Камаев, что воскресил среди буйного провинциального постмодернизма позабытое чувство катарсиса, и какой молодец издатель, что издал его рассказы, хотя рассказы считаются нерентабельным жанром. Ну, подумаешь, гарнитура. Как пел некий Сережа Сарычев: «А может быть, действительно, счастье жизни именно в этом». И правда, со стильной-то гарнитурой издатель бы возомнил себя богом, а авторов своих – козявками, у которых талант равносилен гордыне и подлежит бичеванию. И сказал бы такой издатель: «Вот я нанял крутого арт-директора, плачу ему бешеные бабки, поэтому рисковать мне нельзя. Либо вы мне даете гарантию, что в течение месяца вас купит хотя бы тысяча человек, либо…» но дальше продолжать не интересно, ведь в этом последнем случае не случилось бы ничего. А книга все же случилась. И очень хотелось бы, чтобы в следующий раз Камаев написал роман.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Мельник (джерело: Буквоїд)

Кожна нова книга у жанрі історичної прози – це завжди подія. І тут йдеться не лише про контекст певної національної літератури, оскільки історична тематика сама по собі апелює до міжнаціональних паралелей та широких культурологічних зіставлень. Збірка оповідань Юрія Камаєва з досить таки екстравагантною назвою «Мед з дікалоном» є, з одного боку, несподіваним явищем на тлі сучасної української літератури, а з іншого боку – давно очікуваним. Адже традиція історичної прози, яка так активно розвивалася впродовж двадцятого століття у творах Ю.Яновського, П.Загребельного, Ю.Мушкетика, В.Шевчука, Р.Іваничука, ... [ Показати всю рецензію ] О.Гончара, за останні роки нинішнього віку, по суті, опинилася на марґінесі. Власне, книга Юрія Камаєва, яка побачила світ зовсім нещодавно, у 2009му році, є слушним прикладом нової літератури у царині історичної прози; його оповідання відкривають читачеві тип якісно іншого письменника, що знаходить нові засоби та способи художнього переосмислення, тлумачення історичних процесів.

Чому «Мед з дікалоном»? Прочитавши назву, запитає читач. А читач ще й уважний, не лише прискіпливий, розгледить зовсім непримітний допис дрібним шрифтом «Зі старого нотатника». Подвійність назви є не випадковою. Акценти, які виносить Юрій Камаєв у заголовках своєї книги, композиційно зумовлені внутрішньою структурою книги: тексти ретельно підібрані та розташовані за хронологією історичних подій - за основу взята тематика громадянської війни та Другої світової.

Відкриває книгу «Скрипка старого Омелька» - оповідка у стилі «етно», в якій йдеться про історію кременецького Замку. Написаний текст у найкращих традиціях химерної прози, адже є тут і демонічний герой, що знався з нечистою силою, і Біла Панна-мара, що блукає старовинною руїною Замку, і дивовижна скрипка, під звуки якої «гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні білі панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці». Можна по-різному трактувати дану оповідку, але у сенсі цілісного тексту книги «Скрипка старого Омелька» виконує важливу функцію інтродукції. Саме в ній автор окреслює хронотоп місця подій переважної більшості оповідань – це Волинь (місто Кременець, звідки родом автор); аби передати дух історичної правди, Камаєв дуже вдало бере «у свідки» доволі харизматичного персонажа Козацької Доби – кременецький замок. Адже кам‘яна споруда не в одному оповіданні з‘являтиметься дуже промовистим персонажем і свідком подій, як от у новелі «Розвіяні вітром»: «Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння».

Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій.

Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.). Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними» .

У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі ін‘єкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, - яке ж воно добре – як мед з дікалоном, - із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» - вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги. Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів. Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє» , говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).

Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона являється просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста.

Якщо говорити про типологію та тематику оповідань Юрія Камаєва, не можна не згадати один із найкращих історичних романів Юрія Яновського «Вершники». Об‘єднує книги двох авторів не лише тема громадянської війни, але й певна схожість художніх прийомів. Книга Камаєва дуже тяжіє до циклізації оповідань, у певному сенсі вони сприймаються як одне ціле полотно – на зразок роману в новелах видатного класика. Як написав Антон Санченко, автор післямови «Меду з дікалоном», «герої Камаєва мають властивість переходити з одного оповідання до іншого і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці» . Дуже влучно рецензент підкреслив художню особливість побудови оповідань Юрія, оскільки чимало творів таки мають оте спільне зерно, яке об‘єднане не лише за допомогою «мандрівних» персонажів. У книзі діє два типи героя. Перший – простакуватий, виходець з народу, на кшталт дядька Грицька з оповідання «Політика». Другий – освічений, не-пролетарського походження, складний за своєю внутрішньою природою: це лікар із «Марення», головний персонаж «Меду з дікалоном», отець із «Втечі», Дмитро Грушвицький із оповідання «Лише його кохала».

Особливого акценту заслуговує текст «Зі старого нотатника», не даремно його назва винесена на обкладинку книжки. Презентує дане оповідання тематичний цикл, в якому йдеться про події Другої світової війни («Розвіяні вітром», «Віденський вальс», «Листи зі схрону», «Останнє запитання», «Нє наш чєловєк»). Довоєнне минуле та карколомні події Другої світової презентує доля головного персонажа, офіцера німецької армії. Оповідання є доволі складним як композиційно, так і тематично. Автору вдалося поєднати минуле та теперішнє не лише персонажа, але й країни, шляхом присутності дитячого щоденника. Інфантильне письмо дитини (автор якого є головний персонаж) дозволило охопити доволі великий часовий відтинок, з якого ми дізнаємось про шляхетне походження головного героя та його родичів. Війна повертає персонажа до рідних місць, де він колись гостював з родиною і залишив свій щоденник. Тільки тепер головний герой у офіцерській формі (потомок давнього австрійського роду), виконує свій обов‘язок у лавах німецької армії. Українська ідея, за яку поліг його батько у лавах УГА, барон Отто фон Греслау, – «це віра, яка вбиває своїх вірних. Це як Чаша святого Граалю – світла мрія, якої годі дістатися». Головний герой є потойбіч совітів, які «воюють навіть з могильними хрестами» ; а складати присягу Рейху примусили обставини: «мені огидна ця війна, у якій мене змусили брати участь». У текстах Юрія Камаєва не існує поділу на «своїх» і «чужих»: для автора важливо показати історичне минуле з максимальною точністю та мінімальною емоційністю.

«Мед з дікалоном» - дебютна книжка в доробку автора. Звернення до історичної прози Юрія Камаєва не є випадковим. В одному з інтерв‘ю письменник розповів історію роду Камаєвих. Його родина живе на Волині понад сто років. Прадід осів у Кременці на початку двадцятого століття, був військовим лікарем, брав участь у російсько-японській війні. А в маленькому волинському містечку відкрив першу приватну практику. Громадянська війна знищила чималу кількість архівних документів. Для того, аби дізнатися історію власної родини, потомку Камаєвих довелося ознайомитися з чималою кількістю розсекречених (уже тепер) документів. Про неймовірне сплетіння людських доль, в якому одним вузлом пов‘язані і нащадки видатних лікарів, і видатних письменників, говорить той факт, що в атестаті Уласа Самчука стоїть оцінка за предмет «Санітарія» доктора Кмаєва.

Що ж, коли письменник трактує історію, починаючи від власних джерел, - це завжди дає шанс побачити за чисельністю імен, дат, подій щось значно більше, щось значно суттєвіше, за ті ж події та дати. Книга Камаєва – то лише початок історії. Тож будемо з нетерпінням очікувати на її продовження.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сумно)

Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народився і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.

Події більшості оповідань збірки відбуваються не у таких вже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20-х до підпільно-терористичної у міжвоєнний період та партизанської у часи ДСВ. Автор наполегливо вивчив бібліотечні та архівні першоджерела, дослідив підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 30-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, ... [ Показати всю рецензію ] родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо якісно й правдиво відтворити дух цієї епохи.

У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – екшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських легенд та міфів, це – суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика і віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…

Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: мінялася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялася. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.

Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, скрізь – напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним гротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах немає анти-польського, анти-російсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – загадка!

Характерна ознака письменницького стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше подібні «мандри» я зустріла в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецький – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».

У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь починається епізодом, що взято зі середини композиції (зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів та заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях і чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!

Філософія вчить, що психологічна та емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними і вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар добродія Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу його процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності!».

Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосм її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі гинуть. Вони іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача.

[ Згорнути рецензію ]