Юрій Камаєв : Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання : Відгуки читачів.

Відгуки читачів на книжку Юрій Камаєв. Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання. У жанрах Козаччина, Перша...
 
Юрій Камаєв : Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання : Відгуки читачів
Книжки за жанрами

Всі книжки (1543)

Книжки за першою літерою назви
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Книжка
Книжка Юрій Камаєв "Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання" (фото 1)
Книжка Юрій Камаєв "Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання" (фото 1)
Книжка Юрій Камаєв "Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання" (фото 2)
Мед з дікалоном (Зі старого нотатника) : Оповідання

Юрій Камаєв

Країна мрій, 2009. — 256 с. — (Серія: Фієста).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.

ISBN: 978-966-424-205-6

Жанр:
Козаччина
Перша світова, Громадянська
Друга світова

Анотація:
Кривий Омелько мешкав у звичайному українському містечку, у начебто простій старій хаті на околиці. Хіба що історія цієї хати була незвичайною: понад сто років тому мешкав тут інший Кривий Омелько, який заповідав своєму наступникові цю-таки хату, а ще — чарівну мольфарівську скрипку. Коли скрипка починала награвати, з неї лилися дивні оповідання, що від них у слухачів мороз поза шкурою пробігав. Послухайте й ви оповідки Кривого Омелька — вони перевернуть ваше уявлення про українську історію.

Поділитись:

Лінк із зображенням книжки:

  Уривок з книжки Рецензії в пресі (4) Відгуки читачів (15) Де купити (2) Скачати файл

Результат: 1-10 (всього 15) Сторінка: 1 2
Відгук

19.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Коли читала оцю книжичку "Фіолетові діти", в кінці прочитала анонсики на нові книги.
Серед інших була реклама книги Ю.Камаєва "Мед з дікалоном".
Зацікавили і назва, і анотація - я навіть подумала, чи бува не новий Гоголь. Але ні. Теми оповідань геть інші. Та книга мені дуже сподобалась.
Українці були представлені з усіх боків - і більшовики, і махновці, і оунівці. І написано дуже нейтрально, як від незалежного спостерігача.
Стиль також хороший. Книга прочиталась на одному диханні.
Тож я була приємно здивована (бо ж трішки на інше очікувала - згідно з анотацією).
Тому рекомендую!)
http://kotichok.livejournal.com/96660.html

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Vynikající kniha povídek současného ukrajinského autora, který pochází z Kremence, kde se také většina příběhů jeho próz odehrává. Jak napsal Anton Sančenko v doslovu k této sbírce, přestože se až na jednu výjimku jedná o historickou prózu, nadčasovost problematiky se překrývá se současností.

Kamajev přináší příběhy z nejrůznějších válek, které stíhaly Ukrajinu po celé 20. století. Nepopisuje přímo bitvy či rozhodující boje dvou znepřátelených stran, ale zaměřuje se na tzv. malé hrdiny, obyčejné lidi, ať už se jedná o dívky-spojky, bez nichž by UPA nemohla existovat, mladé lékaře, kteří se rozhodli pomáhat v bunkrech, duchovní poskytující často poslední pomoc, nebo i o německé oficíry za druhé světové války, menševiky, bělogvardějce, rudoarmějce, příslušníky nejrůznějších vojenských i názorových skupin, kteří většinou ani netušili, proč a za co bojují, ukrajinskou inteligenci, měšťanstvo i rolníky, kteří nejvíce dopláceli na přechody armád, bojůvek a banditů. Leitmotivem všech příběhů je však dobro, schopnost přežít a nezradit morální zásady, na nichž byli hrdinové vychováni a kterým se odmítali protivit i v dobách nejhorších represí, hladomorů a válek. Mnoho povídek vzniklo na bázi skutečných příběhů, ať už posbíraných od pamětníků, nebo vyčtených z útržkovitých zpráv, k nimž se autorovi podařilo dostat v archivech. Čtenář se tak často dovídá o událostech, které by se měly minimálně objevit v učebnicích dějepisu, nebo alespoň dostat do obecnějšího povědomí. Například v povídce "Frťan" je zajímavým způsobem zpracované téma, o němž sami Ukrajinci dnes už většinou ani netuší. V době polského monopolu na horilku (horilka = ukr. vodka) na Západní Ukrajině tento prodej Ukrajinci bojkotovali a vodku přestali kupovat a pít.

Texty předkládají ukrajinskou nedávnou historii tak, jak ji zažívali obyčejní lidé, a my si můžeme udělat představu o tom, co asi mohl průměrný Ukrajinec zažít za svůj život a jak je obtížné je vyrovnat se s tím, že sovětská moc se všemi prostředky snažila tuto historickou paměť zlikvidovat. Pokud však byly tyto události z myslí pamětníků vymazány, lidé nedostali možnost psychicky je zpracovat, a to nutně vede k hromadné národní depresi. Tu se Kamajev snaží zmírnit tím, že Ukrajincům jejich historickou paměť alespoň částečně navrací.

Téma návratu do nedávné minulosti, ať už v podobě prostých vzpomínek či reflexe dějinných událostí, se pomalu dostává do současné ukrajinské literatury, která se s touto problematikou od pádu Sovětského svazu nedokázala srovnat a musí k těmto krušným zkušenostem vracet jen pomalu. Je pochopitelné, že celý tento proces obracení se k vlastní minulosti, a tudíž i identitě, je velice bolestný. Bude trvat dlouho, než se s nepochopitelnými zločiny 20. století další a další generace Ukrajinců psychicky srovnají. Jak ale dokazuje Kamajevova próza, literatura je na dobré cestě (v této souvislosti připomeňme skvělý román Antona Sančenka Vesillja z Jevropoju – Svatba s Evropou) a jistě se dočkáme dalších děl, která pomohou zmírnit bolest způsobenou násilnými zásahy komunistické zvůle.

Rita Kindlerová
http://www.iliteratura.cz/Clanek/25803/kamajev-jurij-med-z-dikalonom

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Особисто рекомендувала сьогодні придбати книжку Юрія Камаєва "Мед з дікалоном". На мій погляд, це один з найсильніших сучасних українських авторів, майстер історичного оповідання і короткого жанру, практично невідомий українському читачеві. Мені дуже приємно, що він мій земляк, волинянин. Автору вдалося майже неможливе: він пише на тему найболючішого для українця історичного періоду - початку і середини 20 століття. Завдяки художнім образам, в голові все прояснюється стосовно відчуття і розуміння сучасної історичної ситуації і суспільних процесів, які є наслідками описаних через долі персонажів подій.
Відчувається, що автор знає про що пише: працював з архівами, свідками, тобто що називається, володіє темою. Ерудиція, інтелект плюс художня образність - ви отримуєте насолоду від читання і вірите автору. Я вірю ще й тому, що автор, по-перше, не пустився в розмірковування чи надмірне краснословство, не перевантажує оповідання дрібницями, по-друге, подібні історії про ті часи розповідали мій дід і баба. Всі оповідання про минуле, крім останнього оповідання на тему "найближчого майбутнього" - "Трініті", що є перверзією нашого з вами житія, блогери і форумники. Питання часу теперішнього автор мудро залишає поза лаштунками.

Компактний формат книжки дозволяє її носити з собою і читати в транспорті. Нудьгувати ви не будете - тільки пильнуйте, щоб не проґавити свою зупинку: книга дуже захоплює.
Рецензент Антон Санченко пише, що Юрій Камаєв - Панько Куліш з інтернетом. Я маю іншу думку: це Мілорад Павич, який пише оповідання на історичні теми. Якщо пан Юрій продовжуватиме свої історичні перверзії, я думаю, він далеко випередить Павича, таланту йому не бракує.
Я би рекомендувала включити кілька оповідань з цієї книжки до обов'язкового читання шкільної програми.
Панові Камаєву вдалося зробити для України дуже важливу річ: художньо оповідаючи про реальні історичні події від особи вигаданих персонажів, він "примирює схід і захід", бо показує і нагадує причини надто неоднозначних історичних ситуацій, які нам досі не вдалося вирішити, проте нас досі трусить від тих поштовхів.

Рекомендую уже вдруге - не пошкодуєте.

Зульфія
http://zzzulfiya.livejournal.com/670373.html

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Поки що моє «відкриття року» — «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва. Попри позірно попсову назву, це цілком серйозна книжка — збірка прегарних оповідань з нашої історії минулого століття, написаних із повною відповідальністю автора перед матеріалом, явно на підставі архівних студій.

Оксана Забужко
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1483/164/52175/

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Осінній «Медвін» рідко коли радує новинками, бо видавці стараються все новеньке привезти на «Форум», тож київська книжкова виставка постачається «за залишковим принципом». Та ще й цьогоріч через епідемію грипу відбулося аж два «Медвіни» — у листопаді й грудні, тож важко було розраховувати на велику кількість новинок. Щоправда, в цьому, як виявилося, є і свої переваги: на осінньому «Медвіні» можна було спокійно, не кваплячись, переглянути і придбати книжки, заявлені ще на «Форумі», бо ж про них уже з’явилися перші відгуки в пресі, й уже не було відчуття, що купуєш кота в мішку. Таким чином я цілеспрямовано шукала кілька книжок, і серед них — збірку оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном».

Кременчанин Юрій Камаєв, земляк Юліуша Словацького та Уласа Самчука, як написано в його коротенькій біографії, вміщеній на обкладинці книжки, місцем дії своїх оповідань здебільшого обирає рідне місто Кременець та його околиці. Можливо, саме цим досягається така правдивість оповідей: хоча час дії — період українських визвольних змагань початку ХХ століття, міжвоєнний проміжок, а також роки Другої світової війни, про які молодий автор міг дізнатися хіба з архівних джерел та з розповідей очевидців, місце дії — відоме і знайоме авторові, й завдяки цьому описане яскраво, колоритно, аж читач ніби бачить усе на власні очі.
Заставкою до всієї книжки, як на мене, править оповідання «Літургія», сила впливу якого на читача настільки потужна, що збурює з нутра приспаний дух народу, змушуючи відчувати тяглість поколінь, нашу закоріненість у цій землі, в якій лежать цілі генерації полеглих борців — від козака «із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця» до вояків, вбраних «хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми». І хочеться й собі прийти на їхній Мертвецький Великдень і на їхнє запитання: «Ти чуєш мене, брате?» — щосили гукнути: «Я чую тебе, брате!» І вірити, що не тільки ми, сьогоднішні, ще здатні чути їх, а й прийдешні покоління здригнуться від їхніх стогонів.
Переповісти цю книжку неможливо, бо кожне оповідання — це маленький відтинок великого життя, в якому і біль, і любов, і надія просто зашкалюють. Згадати хоча б «Я є цар добрий», у якому блаженний дядько, котрому намарилося, що він — дивом порятований російський цар Микола, бере на себе провину за всю кривду, яка чиниться щодо народу, а згодом, у сутичці з комісарами, удвох із таким самим дядьком Климом, нашвидку призначеним генерал-ад’ютантом, відстрілюється до останнього патрона і гине під «Ще не вмерла Україна». Або ж оповідання «Миколай» — про той-таки незнищенний український дух, який змушує краскомівця, котрий щиро вірив у революцію і соціальну справедливість, воював за неї, у роки тотального розкуркулення пригадати, чиєї землі він син...
Я прочитала «Мед з дікалоном» двічі, майже поспіль. І навіть зараз, гортаючи збірку, не можу втриматися і знову поринаю у яке-небудь оповідання — так затягує цей текст. І я маю велику надію, що книжку Юрія Камаєва прочитає не тільки Оксана Забужко (вона вже двічі хвалила її у своїх інтерв’ю), а й уся українська еліта, і заговорить про неї так само, як заговорила про «Залишенця (Чорного Ворона)» Василя Шкляра, бо тільки таким чином «Мед з дікалоном» зможе помітити простий читач, а кожен українець конче мусить прочитати складну, неприкрашену, заплутану українську історію від Юрія Камаєва.

Ніна Тулумбас
http://knyhobachennia.com/?category=3&article=192

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Незважаючи на поширену думку, що малу форму зараз не читають і практично не видають, автор Юрій Камаєв вирішив дебютувати збіркою оповідань. І не прогадав – книжка вже помічена і читачами, і критиками, а газета “Друг читача” оголосила “Мед з дікалоном” “Дебютом року” й офіційно повідомила про це під час урочистого автопробігу, присвяченого Всесвітньому дню книги.
Кожне з 37 оповідань збірки займає по декілька сторінок, і, дочитавши книгу до кінця, пригадуєш не усі сюжети та іноді плутаєш героїв, але разом вони складаються в строкату та трагічну картину подій першої світової, громадянської, української визвольної, другої світової воєн, які перерили ці території та переламали долі людей. «Спочатку були червоні – ходили строєм у шинелях з червоними бантами і співали Інтернаціонал. Мабуть ці співи мали якесь містичне значення, на кшталт ідуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінились гроші… Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках та шинелях з червоними бантами… Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі і задерикуваті французькі морські піхотинці… Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл – грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, мабуть у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську кінноту і кулеметні таврійські тачанки, та махновці не забарилися. Вулицями поміж трупів у нетутешньому світлому хакі бродили все ті ж осиротілі сумні віслючки…». В оповіданнях Юрія Камаєва, як і в тогочасних реаліях, події змінюються із калейдоскопічною швидкістю, і почасти складається враження, що ти читаєш синопсис якоїсь жорстокої комп’ютерної гри. Та все це – історія, вже реалізований продукт якогось вищого розробника, який не можна перезапустити. Тому, звертаючись до нього, ми шукаємо відповідей: як це було, для чого це було, де полягає межа між героїзмом та абсурдом, маніпуляцією та проявом власної волі, нарешті, яких помилок можна уникнути. Автор, реконструюючи події очима учасників по різні боки різних барикад, прокреслює шляхи розуміння ситуації, але остаточні узагальнення кожен зробить, як завжди, самостійно.

Мирослава Сапко
http://vsiknygy.net.ua/review/5564/

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

У видавництві «Країна мрій» (серія «Фієста») вийшла збірка оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном». Це перша книжка автора, котрий захоплюється «альтернативною історією».
Юрій Камаєв раніше друкувався в літературних журналах «Київська Русь», «Ї», у двох колективних збірках «Dіgіtal Романтизм», «Новій прозі», на сайті «Гоголівска академія», у віртуальному часописі «Захід-Схід» тощо. Спочатку писав переважно фентезі. Зараз твердо працює у жанрі історичної прози. «Мед з дікалоном» — це історія з присмаком містики. Кілька творів мають елементи фентезі та народних легенд. У збірці двадцять сім оповідань. Серед них — «Скрипка кривого Омелька» — про загадкового діда, що жив у звичайному українському містечку, у начебто простій старій хаті на околиці. Але цю хату заповів йому інший Кривий Омелько, що жив там понад сто років тому. Заповів і чарівну скрипку. Коли скрипка грала, з неї лилися дивні оповідання, що від них у слухачів мороз поза шкірою пробігав.
«Я є цар добрий» — оповідь про нібито воскреслого останнього російського царя Миколу, який забрів в українське село, аби попросити пробачення і вклонитися простим людям. «Віденський вальс» — про молоду агентесу українських партизанів-повстанців, котра втерлася у довіру до німецького командування, щоб розвідати плани ворога. «Останній бойовик» — про колишнього повстанця УПА, який і досі намагається виконати останнє доручення від свого Головного Проводу. Як бачимо, автор звертається переважно до порівняно недавньої епохи тоталітарних режимів та нашої боротьби проти них. «Мед з дікалоном» — це спроба поглянути на історію цікавим оком, відтворити ту історію за допомогою романтики, іноді містики та кіношно-мілітарних пригод.

Юрій Мостовий
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=170475

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Мені здалося, що вся ця книга, то сум за втраченим. Як за тими історичними можливостями, якими Україна не скористалася, так і за людьми, які тоді були, а зараз зникли, наче розчинилися у повітрі. Ті люди, що боролися, ставили на карту своє життя заради України. Не такої, як зараз, хоча і зі здебільшого формальними, але все ж з ознаками держави, хай як, а існуючої. А України міфу, вигадки, солодкої мрії. Звідки прийшли ті люди і куди поділися, не залишивши по собі анічого, окрім ось цих непевних спогадів, які вловив та виклав Камаєв?

Можна сказати, що нічого такого не існувало, що описане автором, то дитяча спроба знайти хоч щось світле і варте у темряві української історії. Навіть відома Камаєвська старанність у роботі з архівами, його бажання підвести під будь-яку авторську вигадку реальні події та подробиці, навіть це не переконує. Бо як так, ось були особистості, майже античні герої, а потім зникли, залишивши по собі перелякане бидло, електорат, ладний продатися будь-кому за кіло гречки? Може, не було ніякого падіння, може, і в двадцяті і в сорокові краї ці населяли такі самі моральні ліліпути? А всі Камаєвські герої – то відчайдушна вигадка? Як ото у нас в дитсадку брехали один одному, що у одного тато – борець, у іншого дядя – десантник, а у третього – двоюрідний брат – афганець. Ось і створив шановний автор те, чого не було, героїв, які б тішили національну свідомість вимираючого народу, третього сорту Європи, що отримав свою державу випадково, а зараз тупо її втрачає. Бо «не по Сеньці шапка».

Сам я не прихильник вищевикладеної точки зору, хоча деякі її елементи здаються мені слушними. Головне ж моє зауваження до «Меду з дікалоном», це те, що справжні люди у ній тільки наші. Ось вони і кохають і геройствують і Батьківщину віддано люблять. А чужі, вони в кращому випадку жалюгідні, а здебільшого мерзотні. Єдиний нормальний офіцер вермахту і той виявляється з українським корінням. Не знаю, можливо так і повинно бути. Німецький автор написав би про тягар цивілізованої людини, яку занесло у варварські краї тупих рабів і поганих шляхів, а український пише про націю героїв, що вимушена була протистояти двом ордам людожерів.

Юрій Камаєв обрав для своїх історичних оповідань чорно-білу оптику, в якій чітко відокремлені «свої» та «чужі, «погані» та «добрі». Юрій Камаєв почав творити міф про героїв, а задля цього йому довелося пожертвувати складністю натур. Не треба глибин. Потрібна наочність. Як у свідомості радянської малечі Сталін не какав, так і ціла галерея героїв Камаєва вільна від хіті, заздрості чи розладів шлунку. Вони всі сильні, сміливі і готові померти задля Батьківщини без сумнівів. Вони, наче вибиті у граніті. Люди-пам’ятники.

Слабкодухі скажуть: «Не вірю!». Сильні духом скажуть: «Так тримати!». Я ж скажу: «Я вам аплодую, пане Юрію». Бо у часи постмодерну, мистецького диктату сісєк-пісєк, споживацької содомії та суцільної нівеляції цінностей, позиція автора, який шукає героїв і намагається створити патріотичний міф, видається цілком собі героїчною. А героям, як відомо, «Слава!».

Владислав Івченко
http://gak.com.ua/creatives/1/17926

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Книжковий дебют сорокарічного автора – радше виняткова подія для українського літературного процесу, аніж буденна. Юрій Камаєв (приятелі кличуть його Камю) не мав жодного стосунку до філології, отримав освіту математика, зараз працює у сфері інформаційних технологій. У творчому середовищі опинився завдяки порталу «Гоголівська академія», де запропонував свої тексти на розсуд інтернет-користувачів. Згодом Камаєв почав друкувати оповідання у часописах, а після виходу збірки оповідань «Мед з дікалоном» отримав найвищу оцінку творчості від Оксани Забужко, яка захоплено побажала авторові багатотисячних накладів. Погодьтеся, така рекомендація у певному смислі вагоміша, ніж реклама книжки від Опри Вінфрі.

Забужко мала рацію: в Україні з’явився зрілий автор з неабияким талантом оповідача. Він уміє працювати з архівними джерелами, непомітно розкидаючи по тексту характерні деталі епохи. Він знає, яким закріплювачем користувалися фотографи під час війни, про німецькі літаки Ju-87 і про те, що означає відзнака крапового кольору на мундирі. Він створює динамічні сюжети й охоче бавиться анекдотичними історіями, легко стилізує мовлення героїв і створює розгалужене полотно історії, де епізодичні персонажі раптом опиняються у вирі подій нової розповіді.

Камаєв пише про буремні роки в історії України – від пореволюційного часу, махновщини, петлюрівщини і Холодного Яру аж до закінчення Другої світової війни та її відлуння у наш час (оповідання «Останній бойовик»), а наприкінці книжки переконує, що і сучасний кіберпростір сповнений смертельної небезпеки та ідеологічної боротьби («Trinity»).
У цій книжці ви почуєте голоси військового лікаря, сільського поліцая-стукача, хлопчика, який став свідком полювання на бандерівців; прочитаєте оповідання «Віденський вальс» у стилі «Сімнадцяти миттєвостей весни» зі зворушливою любовною історією завербованої перекладачки й австрійського офіцера.

Забужко у розмові про Камаєва зазначила, що інколи авторам доводиться випереджувати істориків і шкільні підручники. Справді, «Мед з дікалоном» - це такий собі авторський рецепт відновлення історичної справедливості.
Навіть посилаючись на реальні документи і факти, автор апелює до міфів та стереотипів. Усі більшовики, червоноармійці, комуністи, росіяни – дрімучі алкоголіки з балалайкою, убивці, невігласи й ідіоти. Натомість махновці, бойовики ОУН, незалежні селяни – самовіддані захисники малої батьківщини, джерело мудрості і народного гумору, вони йдуть на смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна». Камаєв часто використовує прийом «фофудді», коли герой нібито серйозно розповідає про «малороссийское наречие» чи про коньяк як культурний напій столиці. Автор також звертається до транслітерації російської мови для комічного ефекту, жартує про Табачника з борідкою, який грає на гармоніці «Эх, дубинушка». «Мед з дікалоном» - це справді амброзія для багатьох українців, які відчувають потребу підкріплювати свою національну ідентичність подібним чином.

Сучасний міфотворець Львова Юрій Винничук любить переказувати історію про дружин російських офіцерів, ніби московські жінки ходили у спідній білизні львів’янок до театру. «Львів'яни отримували велике задоволення з некультурності совєтів, ділячись жартами за кожної нагоди. Раптом кожен, навіть бідний пролетар, став почувати себе культуртреґером порівняно з цими дикунами-азіятами», - пише Винничук.

Напевно, щось схоже відчуватимуть читачі Камаєва. Але наступного разу дуже хочеться більш складних комбінацій гри. Нехай навіть книжка буде ідеологічно суперечливою, і нехай автор дозволить мені поспівчувати хоча б одному бородатому москалеві з балалайкою.

pani_Grunia
http://pani-grunia.livejournal.com/307387.html

08.12.2011
мопед_не_мій_ (Оцінка: Варто прочитати)

Є такий вислів: про смаки не сперечаються. А згадався він ось із якого приводу: поціновувачі красного письма здебільшого звертають увагу на нові видання тих, чию творчість давно знають і вже прикипіли до неї. І новачку майже неможливо відвоювати місце під сонцем. Та чомусь впевнений, що кременчанин Юрій Камаєв, який недавно дебютував книгою оповідань «Мед з дікалоном», блискуче впорається з цим.

Звідки така переконаність? Важко однозначно відповісти. Почнемо, мабуть, з назви. Тим паче, що саме вона привабила, коли у знайомій книгарні під час журналістського відрядження одну за одною гортав новинки прози. Несподіване порівняння меду з дікалоном і лікеру (про це, до речі, йшлося в одному з оповідань) чомусь вразило. Коротше кажучи, автор цих рядків придбав тоді книгу і не пожалкував про свій крок, перечитавши її. Нині можу ствердити, що мої читацькі будні не принесли б мені утіхи, якби не знайомство з доробком Юрія Камаєва.

Чому? Та, напевне, перш за все тому, що авторові вдалося привернути увагу до себе через нове уявлення про історію. Про це, між іншим, молодий автор говорить у багатьох творах. Та спочатку поведемо мову про таке. З біографічної довідки, вміщеній у книзі, дізнаємося, що автор народився у Кременці і нині працює у галузі інформаційних технологій, отримавши вищу освіту в Санкт-Петербурзькому університеті. Цей короткий життєпис, наведений мною, навряд чи можна назвати випадковим. Вже хоча б тому, що прозаїк не належить до тих людей, які «засвітилися» на літературному небосхилі місцевого штибу. Про нього «почали говорити» у мистецьких колах вже після того, як побачила світ книга.

Та давайте залишимо у спокої цей вельми цікавий кременецький нюансик, а згадаємо про інший. Якщо перечитувати оповідання «Скрипка кривого Омелька», «Марення», «Розвіяні вітром», «Віденський вальс», «Листи зі схрону», «Осінь», то можна зробити висновок, що автор міцно вкоренився у місцевий грунт і навіть відчуває насолоду, коли описує події, які не відомі широкому загалові. Скажімо, представники старшого покоління кременчан пам’ятають, що після Другої світової війни на околиці тодішнього райцентру діяла шахта з видобутку бурого вугілля. І «Осінь» — перший художній твір, з якого про це можна дізнатися.

Коли вже зайшла мова про цей краєзнавчий момент, то не пройдемо мимо такого. У більшості випадків автор наче уникає прямих згадок про древнє місто над Іквою. Та неодмінно думають про нього ті, хто знайомий із реаліями населеного пункту. А, можливо, саме в цьому і полягає привабливість Камаєва-прозаїка?

Автор цих рядків уже згадував, що автор уміє неперебутньо розповісти про цікавинки з історії рідної землі. І не тільки це є важливим. Похвальним на цьому фоні є вміння автора в художній формі розповісти про моменти, які мало хто знав. Скажімо, широкий загал майже не володів інформацією про наявність авіації і бронепоїздів в українській армії початку ХХ століття. А саме про це можна дізнатися з оповідань «Скельця» і «Гандзя».

Та не тільки про це варто говорити. Маємо підстави також казати, що проблематика творів на теми минулого тісно переплітаються із сучасністю. Візьмемо, наприклад, оповідання з лаконічною назвою «Політика». Сюжет цього твору є дуже простим. У роки національно-визвольних змагань селюки «мобілізовуються» до армії. Мета в них одна — хоч якось нажитися, бо ідеї їх не цікавлять. Хочемо того чи ні, а з’являється ще одна нагода наголосити на шкідливості сучасного політнайманства. Аналогія із сучасністю навідується до мене і тоді, коли читаю «Останній бойовик». Принагідно висловлю одну думку: історія, яка лежить в основі твору, могла б стати поштовхом до створення цікавих пригодницьких повістей чи романів. Адже, якщо говорити за великим рахунком, саме подібні історії наштовхнули до написання захоплюючих творів Олександра Вільчинського й Андрія Кокотюху.

Згадаємо ще про одне оповідання з цікавої книги Юрія Камаєва. Маємо на увазі «Чарочку». Він описує події, пов’язані з «горілчаним бунтом» українців часів польської монополії на оковиту. Цікавим є той факт, що почуте автор уміло викладає в уяві теслі, який не встиг похмелитися ще до того, як почався бойкот польських винокурень.

І наостанок не залишимо осторонь ще два моменти. По-перше, видавництво, де побачила світ книга Юрія Камаєва, започаткувало серію «Фієста», маючи на меті сторінками найліпших книжок розповісти про те, що найбільше хвилює людей. На мою думку, промовистим є той факт, що у згадуваній серії вже вийшли твори Маріанни Малиної, Андрія Куркова, Осипа Назарука і планується вихід творів Джейн Остен та Емілії Бронте. По-друге, автор післямови до книги — столичний автор Антон Санченко — згадує, що був період, коли Юрій Камаєв тяжів до фантазії. Думається, що наш краянин зберіг у собі це відчуття. І, може, невдовзі матимемо ще не одну можливість переконатися у чарівності поєднання фантастики та історичної прози.

Ігор ФАРИНА
http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=6120:benteznist-istorychnoi-prozy&catid=8:almanah&Itemid=5
Результат: 1-10 (всього 15) Сторінка: 1 2
Реклама
Rambler's Top100