|
02.03.2012
Автор рецензії: Іван Андрусяк
(джерело:
dyskurs.narod.ru)
Не думаю, що ця думка, навіть убрана таким от чином у дещо кумедні шати гасла, звучить парадоксально. Навпаки – парадокс полягає в тому, що ми цього досі, попри всю очевидність, чомусь не завважували. Може, тому, що в традиціях української поетики досі неусталеним залишається ставлення до цієї поетичної форми (а хочеться сказати жанру – по-моєму, жанрову структуру сучасного художнього тексту давно пора переглядати).
Остаточно переконала мене, як каже Олег Соловей, у “притомності” такої дефініції стосовно верлібра (прошу редактора не правити на “верлібру” – мовні кліше, по-моєму, й тут безнадійно ... [ Показати всю рецензію ]
відстали від реальності) нова книжка Анатолія Дністрового “Покинуті міста”. Це, як на мене, найкраща наразі його поетична книжка (а може, й узагалі поки що найкраща – але про іпостась прозаїка окрема мова), – і цього досягається саме завдяки верлібру. Рецензуючи одну з попередніх Анатолієвих збірок, я вже завважував, що для його поетичної техніки верлібр природніший, органічніший – адже структурно текст поета зазвичай вибудовується з логічно виформулюваних ритмічних “блоків”, і силабо-тоніка нерідко мусить розламувати ці блоки по-живому на догоду лише канонові. Натомість у верлібрах – а “Покинуті міста” складаються виключно з них – ці “блоки” не каменіють, не відкладаються в мертву структуру, а навпаки – оживають, вібрують, накочуються, як хвилі, один за одним, подекуди й перекриваючи один одного. Саме так досягається дуже близький до гекзаметрового ефект розміреного – на подих – інтелектуального потоку, що присмачений холодною, подекуди навіть безжалісною інтонацією філософа, а водночас оживлений глибоко “спресованим” усередині логіки надсадним переживанням, без котрого був би текст, але не було би власне поезії. Відтак читати “Покинуті міста” – це ніби намотувати живі нерви на холодний стержень живої логіки.
Друга симптоматична в контексті цієї книжки річ – арґументована спроба “реанімації” жанру поеми, доволі таки “непритомного” (знову Солов’єва термінологія) в сучасній поезії. Власне кажучи, на рівні мітопоетичному потужну спробу такої “реанімації” вже зробив Василь Герасим’юк своєю “Єзавеллю”. Саме поеми складають основу книжки Анатолія Дністрового “Покинуті міста” – він розпрацьовує цей жанр уже на рівні соціопоетичному. І в поемах “гекзаметрова” природа його верлібру (звертаю увагу редактора – тут уже саме “верлібру”) розкривається повною мірою, витворюючи своєрідну динаміку, якщо можна так сказати, “інтелектуальної епічності”. У Герасим’юка – для порівняння – ця “інтелектуальна епічність” має дещо іншу природу, своєрідного “протягу осяянь”. Там вона менше зав’язана на ритмомелодиці, а більше на семантиці образів, – у Дністрового ж надсадний “протяг” жорстких реалістичних шкіців ув’язаний на першому рівні сприйняття саме “гекзаметроїдом” ритмомелодики, і лише через нього відтак “умикаються” наступні, глибші рівні осмислення тексту.
Окремої студії заслуговує потужний соціальний струмінь збірки Анатолія Дністрового “Покинуті міста”, – привертаю до нього увагу краще обізнаних у цій проблематиці дослідників. Також пильної уваги заслуговує старанно виведений автором образ міста (чи, радше, містечка), досі в українській поезії розроблюваний лише “штрихпунктирно”. Одним словом, “поживи” для дослідника тут чимало, – приємно, що бодай іноді у нас з’являються книжки, цікаві читачеві гостротою й новизною проблематики, які водночас вимагають від дослідника певного “рівня адекватності”. Тож тішу себе надією, що “Покинуті міста” хоч трохи простимулюють нашу зашкарублу в безпробудних “ібетешних рефлексуваннях” (нагадую, що слово “рефлексія” означає самокопання, і нічого більше) критику – підстави для цього у книжки є.
Нарешті, не можу не відзначити, що “Покинуті міста” побачили світ в аупівській серії “Зона Овідія”, але не в київському “Факті”, який традиційно “веде” цю серію, а у “Видавництві Сергія Пантюка” – новому й, вочевидь, багатообіцяючому “гравцеві” на “полі” видання сучасної української літератури. Це перша книжка, з якою видавництво виходить на всеукраїнський ринок, – побажаємо йому витримати “планку якості”. [ Згорнути рецензію ]
|
