|
Історії про троянди, дощ і сіль
Дзвінка Матіяш
— Темпора,
2012.
— 204 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
Жанр:
— Проза
Анотація:
Книга прози Дзвінки Матіяш — це своєрідний триптих, кожна частина якого складається з 15 коротких оповідей, які авторка назвала історіями про троянди, про дощ і про сіль. Але жодного стосунку до флористики, метеорології чи мінералогії вони не мають. В цих оповіданнях ідеться про людські взаємини, про любов і мудрість, про те, що єднає людей та допомагає нам краще зрозуміти одні одних.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Історія 4
Троянда від Пресвятої Діви
Вікно у моїй келії було зовсім крихітне, шматок неба, який крізь нього видно, схожий на головку сиру. Удень — яскраво-блакитну, вночі — густо-чорну, поцятковану зорями. Я молився навколішки біля свого сінника і дивився на зорі. «Дякую, Тобі, Господи, за те, що Ти сотворив зірки, дякую Тобі, Господи, що Ти сотворив небо, дякую, Тобі, Господи, за цей день, за їжу, якою Ти нагодував братію і мене, недостойного. Дякую, Тобі за все, Господи». Помолившись, я лягав на своє ложе і дивився на зорі. Моя покійна мама казала, що зорі — це свічки, які ангели запалюють ... [ Показати весь уривок ]
для Господа Бога, коли служать всенощну службу. Кожен ангел запалює одну свічку, ангелів же на небесах — легіон. А коли зорі мерехтять на небі, то це від тих несказанно гарних гімнів, що їх співають херувими. А якби хтось із людей почув ті гімни, то одразу помер би, бо людські вуха і людське серце не можуть витримати ангельських співів.
Коли брати співають у церкві, я заплющую очі й уявляю, що то ангели співають. Бо ж наші брати співають невимовно гарно. «Зроби, Господи, усіх наших братів ангелами у своїх садах», — так я тоді молюся і плачу. Я ніколи не вмів співати, та й говорити до пуття у мене ніколи не виходило, бо від самого дитинства я заїкався. То тільки у думках із самим собою я вмію добре говорити і все, що думаю, кажу доладно. А коли говорю з людьми, то язик у мене наче приклеюється до зубів, нічого не можу сказати, жалібно всміхаюсь і махаю руками.
«Брат Заїка дуже добрий, тільки трохи дурненький», — каже брат Амвросій. Брат Амвросій дуже мудрий, мабуть, він наймудріший із наших братів, він перечитав усі книги, що є в монастирській бібліотеці. А ті книги писані різними мовами, і всі ті мови брат Амвросій розуміє. Коли я витираю порох із корінців книжок, думаю, що на світі, певно, стільки книг, як зірок на небі. І що було би добре вміти читати, аби знати, що там написано у тих книгах. Може, якби я вмів читати, я трохи помудрішав би і не був би такий дурненький. У моєї матусі не було грошей, щоб віддати мене до школи, а сама вона теж не вміла читати. Якось я хотів попросити брата Амвросія, щоб він навчив мене читати, але брат Амвросій нічого не зрозумів з того мого белькотання, подивився на мене співчутливо з-над книги, поправив окуляри і знову заглибився у читання.
Часом мені читає щось зі святого Писання брат Симеон. Коли у нього болить поперек, він кличе мене розтерти йому спину. А потім розкриває Біблію і читає вголос. Я слухаю, киваю головою і повторюю собі у думках тихенько, що брат читає, щоб не забути. Таким робом я вже багато псалмів повивчав і знаю напам’ять шматки з Євангелія. Проказую собі перед сном про сад Гетсиманський, і сльози котяться у мене по щоках, і мені так жаль Спасителя, що він мусив таке витерпіти за нас. Півночі іноді плачу, а то й до світанку буває. А на другий день нічого не можу їсти. Тільки п’ю воду. Наш кухар, брат Захарія, дивується, що я нічого не їм, я хочу йому пояснити, що наш Спаситель так за нас страждав, що я хочу теж трохи постраждати. Брат Захарія нічого не розуміє, бо то ніби коза мекає, коли я говорю.
Коли мию підлогу у монастирському коридорі, теж люблю думати про Спасителя, про те, як він теслював. Чи вмів він робити коників-гойдалок. Я малим хлопцем так хотів мати такого коня-гойдалку. На ярмарку я бачив дерев’яного коня в яблука — із розцяцькованим сідлом, зі стременами, тільки ж у моєї матусі не було грошей навіть на одне стремено. Вона вела мене за руку, а я все озирався назад, так мені подобався той кінь.
І якось вже, не знаю як, матуся довідалася, що мені хочеться такого коника, віднесла нашому сусідові-теслі десяток яєць і впросила його зробити мені коника-гойдалку, якщо у нього буде непотрібний шматок дерева. Великого непотрібного шматка дерева у сусіда не було, тож він зробив для мене маленького коника-гойдалку, такого, що вміщався у мене на долоні. То була для мене велика втіха, я з тим коником ніколи не розлучався, він завжди зі мною, ось і зараз він погойдується біля мого сінника.
Про різне я думаю, і часом ті думки не доводять до добра. Сьогодні я мив посуд і теж думав про Богородицю, що їй багато різної роботи тяжкої доводилося робити, вже як вона носила нашого Спасителя. Чи ж їй було кому допомогти, чи Йосиф допомагав їй, щоб вона, бідна, не перемучувалась. І так задумався, що у мене випала з рук велика таця, на якій брат Захарія подає хліб до столу, і розбилася на друзки. Брат Захарія сплеснув руками, а отець ігумен дуже розгнівався, бо то найкраща таця, яка була в монастирі. І казав, що сьогодні я не заслужив вечері. То була правда, на другий день я теж не став їсти, бо подумав, що за таку провину я не заслужив ще й сніданку та обіду. І що отець ігумен дуже добрий, що не схотів мене так суворо карати. І спав на голій землі, а не на сіннику. І навіть намагався не думати ні про що таке, про що люблю думати. Тільки повторював: «Господи, не сердься на мене», – багато разів, поки заснув.
У неділю отець ігумен сказав за трапезою, що йому явилася Пресвята Діва і що вона хоче відвідати наш монастир рівно за тиждень. «Диво дивне», — зашептали брати, хрестячись. У мене від радості випала ложка з рук, горохова юшка заляпала скатерку, отець ігумен гнівно подивився на мене, я й сам знав, що завжди я щось напсую, що у мене і язик неповороткий, і руки діряві. Я хотів попросити отця ігумена вибачення, але тільки замукав на всю трапезну, а брати зашикали на мене.
Отець ігумен сказав, що треба гідно зустріти Пресвяту Діву і вшанувати її як належить. Отож з понеділка у нашому монастирі кипіла робота. Я мав вишурувати підлогу, перемити всі вікна й двері, повитирати всю порохняву.
Брат Захарія готував святкові страви; від запахів прянощів, які переповнювали кухню, у мене паморочилася голова, а від перцю хотілося чхати. Брат Захарія казав, що я загрубо обираю моркву, що він мені це, мабуть, всоте повторює, а я ніяк не запам’ятаю. І то правда, часом я не можу запам’ятати того, що мені говорять, така вже в мене дірява голова, не тільки руки.
Брати вивчали нові гімни, якими вони мали привітати Богородицю, вся церква тремтіла від їхніх солодких голосів, я, притиснувшись до дверей, слухав, як вони співають, і з очей у мене градом бігли сльози. «Вони вже тепер як ангели, — шепотів я. — Дякую Тобі, Господи, що Ти поселив мене серед ангелів».
Брат Амвросій мав написати величальну поему латиною і написав її сорок строф. Він навіть читав мені перші п’ять, тільки ж я нічого не міг зрозуміти, але знав, що то гарно, бо брат Амвросій дуже мудрий.
Весь цей тиждень я не міг ані їсти, ані спати. Ночами я стояв на колінах, вдивляючись у зоряне небо, і казав Богові, що Він такий добрий. Більше нічого не міг Йому сказати.
Ніхто з братів не міг сказати, коли саме з’явилася Богородиця. Здається, вона зайшла наприкінці служби і стала біля дверей. Я теж стояв біля дверей, я міг би її помітити, але я завжди міцно заплющую очі й нічого не помічаю. А тієї неділі я ще й плакав усю службу і сам не знав, чого.
Коли брати співали величальні гімни для Пресвятої Діви, я так голосно хлипав, що отець ігумен декілька разів суворо на мене подивився. Але я нічого не міг із собою вдіяти.
А на обіді, коли брат Амвросій читав свою величальну поему, у мене ще й почалася гикавка, мабуть, від плачу. Всі брати суворо на мене дивилися, мені було дуже соромно, тільки ж я знов нічого не міг із собою зробити.
По обіді Богородиця подивилася на мене лагідно, і я знав, що наважуся зробити те, що надумав. Я підійшов до неї, вийняв із-за пазухи свого дерев’яного коника-гойдалку і простягнув їй. «Це для маленького Ісуса, хай грається», — хотів я сказати, але з моїх губ зривалося тільки белькотання, і знову почалася гикавка. «Дякую, моєму синові дуже сподобається твій коник», — сказала Богородиця, а голос у неї був такий, як голос моєї мами, ніжний і текучий, як молоко. Потім вона погладила мене по голові й простягнула мені рожеву троянду, мабуть, із райського саду, бо на землі я не бачив таких пахучих троянд.
Та троянда не зів’яла, вона стоїть у мене в пляшці біля сінника, минали дні й тижні, а її пелюстки були такі ж свіжі, як тієї неділі.
А вночі вони випромінювали дивне ніжне світло — я міг при ньому читати і святе Писання й інші книги, бо після того, як Богородиця подарувала мені троянду, я перестав заїкатися і навчився читати — і латиною, й іншими мовами, тож можу читати всі книги, які є в монастирській бібліотеці. [ Згорнути уривок ]
|
