Дзвінка Матіяш : Історії про троянди, дощ і сіль : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Василь Карп’юк (джерело: Український журнал)

„Всі ми заїки перед Богом, бо ж нам нічого Йому сказати, коли Він розпитуватиме нас про наше
життя“, – пише Дзвінка Матіяш у своїй найновішій книзі „Історії про троянди, дощ і сіль“. Натомість
маємо людське спілкування, яким можемо втішатися і насолоджуватися. Неточно цитуючи Прохаська, спілкування – найбільше щастя, яке може бути у людини чи іншої живої істоти.

Писання книг – також спілкування. І коли маємо безпосередню живу мову, то можемо поспереча-
тися. Коли ж читаємо книжку, то навіть маючи схильність не погодитися з автором, маємо знання,
що автор ніби над. Тому вже автор має попіклуватися, ... [ Показати всю рецензію ] аби читач не губився. Щоб не хотів сперечатися, а хотів підтвердити. Про це мені йдеться ще й тому, що найяскравіший персонаж книжки Дзвінки Матіяш – брат Заїка. Його так називають тому, що він заїкається. А коли завдяки диву цей мовленнєвий дефект зникає, брати все одно називають його Заїкою. І він міркує, що насправді в цьому немає нічого поганого, бо... (далі цитата, якою починається цей відгук).

Книжка складається з трьох частин, у кожній з яких по п’ятнадцять історій про троянди, дощ і сіль. Якщо дивитися на структуру видання за формою текстів, то вони рівно поділені і за розміром практично однакові. Інша справа – тематика. Хоча спочатку все виглядає, ніби це збірка оповідань.
Перша історія – „Лист до бабусі“ – починається щемко. Головна героїня звертається зі світлим сумом до своєї родички, якої вже нема, і шкодує, що їм не випало побачитися, позаяк бабуся померла за п’ять років до народження головної героїні. Проте онука намагається уявити свою бабусю, відчути свою руку в її руці. Паралельно йде переказ окремих фактів з бабусиного
життя, а потім з’являються такі моменти, коли героїня не може уявити бабусин сміх або плач, а доходить до запитання: чи доводилося бабусі коли-небудь тримати в руках букет квітів? І такі епізоди найбільше зворушують. А закінчується текст тим, що героїня міркує, чи за бабусею сумував дідусь, який пережив її на двадцять літ. І доходить висновку, що, вочевидь, таки сумував, бо весь час слухав радіо. А це, скоріш, через те, що йому не вистачало бабусиного голосу.
І останнє речення: „Може, він тужив за твоїм м’яким волоссям, за очима, які дивляться кудись дуже далеко, і за шкірою щік, схожою на зів’ялі пелюстки троянд?“.
Оце й усі троянди! На це варто звернути увагу, щоб не було омани, бо дуже часто і троянди, і дощ,
і сіль з’являються в історіях мимовільно і наче б випадково, граючи роль не більшу за художній засіб. Проте трапляються і протилежні, де троянди (дощ, сіль) чи не головні персонажі.

Більшість історій є гарними оповідями на різні теми. Деякі з них сюжетно пов’язані у своєрідні цикли. Першорядний з них – оповіді про брата Заїку та його оточення у першій частині, і якби якось можна було визначити емоційну напругу й мисленнєву глибину, то саме ці історії можна би вважати стрижневими у книжці. Власне, без них і сама книжка важко уявляється, хоча це лише п’ять текстів із сорока п’яти. Що ж такого є у цього Заїки? Хоча, скоріше, нема. Нічого такого, що хотілося би собі мати. На позір. Навіть балакати добре не годен. Він незграбний і недолугий в очах інших братів. Має мало фізичної сили і сповна усвідомлює свою малість перед Богом і навіть перед іншими братами. Але саме йому являється Богородиця і дарує дуже гарну троянду. Після того
брат Заїка може добре говорити, але розуміє марність. Найліпше це проявляється тоді, коли вже до похилого Заїки звертається молодий брат Юліан з проханням розповісти про молитву. „Ти не питай мене, брате Юліане, бо я нічого не знаю про молитву. (...) ...просто кажу до Бога, що мені спаде на думку, так, знаєш, брате, як маленькі діти щось лепечуть собі до батьків. Чи дякую
Богові, бо ж мені є за що Йому подякувати“.

Автор післямови Василь Герасим’юк наголошує, що брат Заїка – „це та частинка кожного з нас,
яку майже втрачено (витравлено) і майже безповоротно, але повністю загубленою вона просто
бути не може...“. Крім того, треба наголосити, що „Історії про троянди, дощ і сіль“ містять сюжети не лише на релігійну тематику. Більша частина – таки світські. Проте всі без винятку наповнені великим духовним натхненням любити життя і не боятися смерті.

Повертаючись до теми спілкування з книжкою, варто сказати, що бути з „Історіями...“ приємно.
Вони добрі, щирі та зворушливі. І тут уже не йдеться про багатство мови чи стилістичну вправність.
Бо слова до нас теплі, а інтонації – ніжні. Залишається відповісти взаємністю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Богдан (джерело: Літакцент)

У давні часи, коли світ жив іще не в таких прискорених темпах, як нині, Божа Матір ходила собі пішки. Проте в епоху швидкісних поїздів і миттєвих sms їй, аби всюди встигати і вчасно втрапляти до всіх, кого вона оберігає, довелося завести собі транспорт. Звичайно, для цього якнайкраще пасував екологічний його вид – велосипед. Тож тепер вона повсюдно на ньому мандрує. А хто про це не знав, тому варто взяти до рук книжку Дзвінки Матіяш «Історії про троянди, дощ і сіль» і прочитати, адже саме там про це й написано.

Назва досить чітко відображає структуру книжки, що складається з трьох частин: «15 ... [ Показати всю рецензію ] історій про троянди», «15 історій про дощ» і «15 історій про сіль». У кожній із них короткі оповіді об’єднано відповідним наскрізним образом, який винесено в назву частини і який набуває у текстах різноманітних модифікацій. Наприклад, у першому розділі троянди виникають то в мріях дівчинки, яка хоче стати балериною («Щовечора я повертатимуся додому з букетом троянд»), то як розрада для колишньої бігунки, яка після аварії не може ходити й прикута до крісла («Бігати наввипередки з вітром»), то в спогадах літньої жінки про те, як чоловік приносив їй квіти до ліжка і як вона завжди вгадувала їхній колір із заплющеними очима («Де овочі препишні, квітучий кипр і троянди…»).

У частині другій (де кожну історію, до того ж, присвячено конкретній людині з кола рідних і друзів авторки) дощ перестає йти в країні Диктатора, який вислав невгодних йому людей разом із непокірною колишньою коханою Алісією в пустелю («Диктатор»); злива періщила в день шлюбу Агати і Корнія, які, змокнувши, вирішили взяти шлюб босоніж, після чого прожили щасливо разом 43 роки («Перстень святої Агати»); дощ ішов у день зняття Ісуса з хреста, і Маґдалина, яка освідчується в любові Господу, мріє стати цим дощем, щоб омити його мертве тіло («Маґдалина»).

Сіль у третій частині – це й солоний на смак сніг, що його їсть дівчинка, яка пішла з дому, вирішивши, що мама її не любить («Солоний сніг»), і солоні сльози Марти через те, що вона не встигла попрощатися з блаженним, який ночував у її садку («Блаженний»), і запис у щоденнику тітки Анастасії, яка прожила неповних 86 років і в останньому своєму записі дякує Тому, хто зробив сіль солоною («Тітка Анастасія»).

Отже, три наскрізні образи, які в текстах можуть бути або центральними, або виконувати роль малопомітної деталі, є своєрідними стрижнями, на які нанизано «історії» з найрізноманітнішими сюжетами й героями. Водночас, попри їх очевидну композиційнотворчу роль і замислену авторкою «трицикловість», для читача вимальовуються ще два цикли оповідей, складені за зовсім іншим принципом.

Перший – це цикл про брата Заїку, всі оповіді з якого розміщено послідовно у частині про троянди (історії 4–8). В одному з інтерв’ю (http://dzvinka-m.blogspot.com/2012/12/blog-post_24.html) Дзвінка Матіяш зізнається, що в цього образу насправді є прототип (монах у Швейцарії, який хоч заїкався, але співав), проте вона про нього дізналася вже після того, як написала свої історії. У цьому циклі є два оповідачі: спершу оповідь веде брат Заїка – чернець, який отримав таке ім’я через те, що дуже заїкався і навіть не міг вимовити свого справжнього імені. У монастирі його вважають трохи дурненьким, він не вміє читати й виконує найчорнішу роботу (миє підлогу, чистить казани, носить воду). Проте за силою віри, богобоязливості і вдячності Богові за кожен прожитий день і за все, що є навкруги, йому немає рівних серед братії – хоча цього ніхто не помічає. Він уміє віддати Богові найдорожче: дарує свого дерев’яного коника-гойдалку, улюблену з дитинства іграшку і дорогу згадку про дім, Пресвятій Діві, що відвідала його монастир, зі словами: «Це для маленького Ісуса, хай грається». Божа Матір на знак вдячності обдаровує його рожевою трояндою з райського саду, яка ніколи не в’яне і світить уночі. Після того брат Заїка перестав заїкатися і навчився читати багатьма мовами. Другим оповідачем є брат Юліан, який провадить оповідь після смерті брата Заїки.

Окремі сюжетні моделі й мотиви цього циклу виразно нагадують середньовічний (а згодом – і бароковий) жанр житія святих. Власне, в таке своєрідне «житіє» і складаються оповіді про брата Заїку, де можна віднайти характерні для житій елементи. Зокрема, це трактування імені святого, яке у Дзвінки Матіяш набуває глибоко символічного характеру і водночас є авторсько-оригінальним. Оскільки брат Заїка після спілкування з Богородицею почав розбірливо говорити, отець ігумен вирішив дізнатися, яке його справжнє ім’я, бо ж називати старим його вже не годилося. Та брат Заїка повівся ось як: «Звісно ж, мені дали ім’я, але я знову відчув дивний щем біля серця і подумав, що насправді я заїка перед Богом, заїка перед життям, безпорадний і немудрий. Тому сказав ігуменові, що я не пам’ятаю, як мене звати. “То ти хочеш, аби брати й далі називали тебе братом Заїкою?” – спитав він ласкаво. Я кивнув головою й схлипнув. Ігумен пильно подивися на мене і звелів повертатися до роботи».

Традиційні житія пропонували дві можливі концепції персонажа: це була або цілісна людина, яка вже досягла іконічної святості, – така концепція більшою мірою характерна для середньовічних житій, або ж барокова людина дуалістична, в якій поєднувалися і боролися два начала (добро і зло, святість і спокуса). Дзвінка Матіяш обрала першу модель: її персонаж не бореться зі спокусою, він уже є досконалим взірцем смирення перед Богом і людьми і стійко тримається цієї лінії. Водночас велику увагу приділено його внутрішнім переживанням – це переживання благоговіння, вдячності і зворушення. Часто у житіях людину визнавали за святого після смерті – брата ж Заїку визнає святим по його відході тільки брат Юліан («Він був святий, – подумав брат Юліан, кинувши пригорщу землі в яму, – але ніхто про це не знав»).

Врешті, традиційною для агіографічного жанру є розповідь про посмертні чудеса: на могилі брата Заїки ростуть дивовижні троянди («Ті троянди виросли на могилі самі, ніхто їх не садив, ніхто не поливає, бо земля, на якій вони ростуть, не висихає, на ній не росте бур’ян і жодні інші квіти не ростуть, тільки троянди. Ці троянди не в’януть, вони просто зникають, а на їхньому місці зацвітають нові. Мабуть, ночами на могилу брата Заїки спускаються ангели, наповнюють трояндами свої кошики і забирають їх на небо»). Однак, крім брата Юліана, цього наче ніхто не помічає, тож це житіє своєрідного «невизнаного святого», чию святість і чудеса вже здатні розгледіти лише одиниці. Адже навіть після чудесного перетворення брата Заїки його за інерцією не надто шанували у монастирі. А тим часом він демонстрував чи не краще знання і розуміння християнської доктрини, ніж велемудрий брат Амвросій, який свого часу написав на честь візиту Богородиці до монастиря величальну поему латиною на 40 строф. Чого варте тлумачення доктрини про три іпостасі Бога у розмові з братом Юліаном, яке є своєрідною «доступною теологією», зрозуміти яку можна навіть без запасу енциклопедичних знань: «Бог-Отець усіх нас так тримає за руки, бо ж Він сотворив небо й землю, повісивши їх ні на чому, і нас сотворив, і ми – його частина, так як діти – частина своїх батьків… А з Богом-Сином інакше… З ним, так як із другом, можна порозмовляти, все йому розказати, що гірке на душі лежить… Він подібний до нас – щоби ми не боялися…». Однак тим, хто вміє бачити святість, воздається: брат Заїка після своєї смерті зцілює хворого брата Юліана, приходячи до нього вві сні і пропонуючи подихати пахощами його троянд.

Другий «прихований» цикл – про Марту і пана Карла. Оповіді з нього вміщено у всіх трьох частинах книги (в розділі про троянди – це історії 9, 10, 11, про дощ – 8, про сіль – 4, 8, 13). Марта – дівчинка, яка дуже гарно вирізає з паперу різноманітні фігурки і ходить до пана Карла навчатися малювання. З нею стаються різноманітні пригоди: вона випадково розбиває улюблений мамин порцеляновий чайничок (а пан Карло знаходить у себе такий самий), вирізає з паперу заклинача дощу або ж обговорює з другом Павликом питання, що б вона робила на небі чи навіщо вона народилася, внаслідок чого приходить до вкрай глибинних висновків: перш ніж потрапити на небо, слід навчитися варити манну кашу, щоб нею годувати тамтешніх свинок.

Не зовсім зрозуміло, чому авторка вирішила розташувати свої «історії» саме таким чином. Цикл про брата Заїку є самодостатнім і виконаний на високому художньому рівні, гадаю, він міг би розростися не лише в окремий розділ, а й у самостійне книжкове видання. Так само вдалою є образно-сюжетна канва оповідей про Марту, які можна було б скласти у повніший цикл і виразніше його розгорнути. Тим часом у книжці присутні тексти не настільки сильні і виписані. Деякі з них навіть не вкладаються у жанрове визначення «історії», а є лише настроєво-емоційними замальовками, як-от перша історія «Лист до бабуні», що є низкою записаних уривчастих спогадів і думок про бабуню, її одяг, любов до співу й образ на фотографії. Інші ж видаються дещо фрагментарними і недопрацьованими, коли важко скласти цілісну картину події або ж вловити її емоційне тло, через що читач може чутися ошуканим. Так відбувається з історією «Раз, удруге і втретє», де є вона, яка має йти до лікарні і чекає на якийсь дзвінок, і є він, який не може ходити, і врешті мобільник дзвонить, – більше читачеві ні про що не кажуть, тож важко зрозуміти, про що йдеться. Історія «Сіль землі» також не є найкращою у книзі – попри прозору біблійну алюзію в назві і в тексті, де фігурує тендітна жінка, яка їсть багато солі, бо хоче бути сіллю землі. Це досить вдалий образ, однак він виглядав би яскравіше у ширшій текстовій тканині: тут же бракує динаміки і повнішого розгортання дії, а статика оповіді дещо втомлює.

Проте такі недогляди не псують загального враження від книги, що читається на одному диханні і де не бракує сильних за стилем письма і концентрацією почування історій. Окремі з них яскравістю і влучністю образів, доречністю продуманих деталей та лаконічністю викладу досягають рівня справжніх міні-шедеврів. Таким є «Мурашиний дощ» – про тата з дочкою, які пішли гуляти до лісу, аби не заважати мамі працювати, і там втрапили під справжній дощ із мурашок, від якого порятувалися під прогулянковою парасолею. Неможливо забути й історію «Покровителька велосипедистів» про знайомство дідуня з бабунею після її перемоги на велосипедних змаганнях, про подарований дідунем букет пухнастих кульбаб, що огорнули молодих людей хмарою і заховали від решти світу, та про намальовану дідунем для бабуні ікону Богородиці – покровительки велосипедистів, де «Богородиця їде по асфальтованій дорозі на велосипеді, вона їде дуже швидко, але її вбрання не розвівається від вітру, бо вітер віє перед нею, обережно здмухуючи з дороги пил і камінчики, щоб Богородиці було м’яко їхати». Цікаво, що, зі слів самої письменниці у тому ж інтерв’ю, ця історія виникла завдяки картині київської художниці Наталки Пастушенко (її вміщено як ілюстрацію у книзі).

Здається, одним із найскладніших завдань для письменника є опис звичайного людського щастя. Талановито описати оте тихе, повсякденне щастя бути поруч із тим, кого любиш, і бачити довкола себе красу світу – вкрай непросто. В українській літературі, певно, складно віднайти традицію такого письма. Проте Дзвінка Матіяш береться її розробляти, адже, як вона сама каже в своєму інтерв’ю, «в тих обставинах, в яких ми живемо, в тому, що діється навколо, дуже просто написати сумну книжку. А таку книжку, в якій би була радість – набагато важче. І тому мені тепер хочеться писати радісні книги». Як на мене, це їй вдається. Про радість взаємного розуміння і турботи йдеться в історіях «Вона і він» або ж «Ія», а засобами її опису є яскраві художні деталі, які роблять читання цікавим (наприклад, втомлене волосся жінки, що пахне морем, у першій історії або прямокутники схожого на ковдру неба у вікні у другій). Проте, що важливо, авторка не «пересолоджує» свої оповіді, і її погляд не є однобічним: поряд із щастям існують смуток, біль, хвороби і смерть, яким також присвячено деякі історії. Вражає оповідь «Пиріг із рибою», що вкрай точно передає стан жінки, яка дізнається про свою серйозну хворобу, але й далі старанно виконує буденні обов’язки, пече пиріг із рибою для чоловіка і сина: тут і біль, і стійкість, і безмежна втома людини, сконцентровані на трьох сторінках тексту.

У книзі вдало поєднано два начала: реальне та ірреальне, буденне і казково-фантастичне, які існують поряд, утворюючи своєрідний синтез. Серед звичайних людських турбот, розрахунків у гривнях та пошуків у Вікіпедії відбувається подорож на острів Троянд, де тече трояндова вода і ростуть трояндові гриби («Острів троянд»), та біг людини-вовка, що поспішає врятувати хлопчика («Собака-вовк»). Диво може проявлятися і не в таких гранично казкових формах, однак воно незмінно присутнє в людському житті: жінка вперше вагітніє через 15 років шлюбного життя («Сільничка»), хлопчик із хворими ногами силою своїх рук зцілює ранки на долоньках маленької дівчинки («Руки»), на долонях Арсенія самі собою з’являються криваві рани, які зникають, коли їх лиже його пес («Арсеній»), а сходи на другий поверх будинку після дощу й морозу стають скляними («Скляні сходи»).

Дзвінка Матіяш намагається вписати диво у сучасний вимір життя, вдаючись то до реалістичного, то до казкового модусу письма, і виявляється, що для дива завжди є місце. Так само, як є місце для віри і молитви, які й стають запорукою здійснення див. Кілька оповідей присвячено силі молитви (до того ж навіть не канонічної, а імпровізованої, такої, яку людина складає сама): Ізольда, молячись Богові, несе розпечений прут, і на її долонях не лишається й сліду («Ізольда»), а Йосиф, який не вміє вивчити напам’ять молитви, у посуху молить Бога так, як уміє, і дощ починається («Йосиф»). Найвищою правдою виявляється Бог і любов, а не людська мораль: Ізольда, яка порушила моральні норми, визнає свою провину перед Богом і тому уникає людського покарання. На противагу вірі, невіра і скепсис здрібнюють і знікчемнюють людське існування, як-от в історії «Солоний Ангел».

Перенесення акценту в мотиваціях і вчинках з людського виміру на божественний видається основною, сказати б, смисловою інтенцією «Історій…». Світ перебуває у гармонії і рівновазі, коли основною мотивацією дії є служіння Богу, а не задоволення власних інтересів чи гра на публіку: наприклад, коли хлопчик віддає свій кожушок статуї Мадонни дощу, аби вона не мерзла («Мадонна дощу»), або ж коли священик служить літургію у церкві сам, і єдиним його слухачем є дощ («Священик»). Це, здається, характерне для сучасної молодої літератури (не лише прози, а й поезії) переосмислення місця людини у світобудові, усвідомлення її справжньої ролі не як «міри всіх речей» і центру Всесвіту, а як заїки перед Богом, піску і солі, якими можна посипати дорогу (героїня історії «Сіль і пісок» думає: «…Я – сіль і пісок, пачка солі, перемішаної з піском… Як буде зима, сніг і слизько, мною можна було би посипати дорогу. Мені було би добре, якби по мені ходили люди. Я стала б частиною дороги, яка кудись веде. Бо я не знаю, на що іще можу пригодитися. А бути дорогою гарно»). Гарно, бо саме так позірно хаотичне і безсенсовне життя таки набуває сенсу – через усвідомлення себе лише частиною чогось більшого, кращого і досконалішого, жити задля якого – радісно.

Василь Герасим’юк у післямові зі знаковою назвою «Наш брат Заїка» згадує про Яна Твардовського, чиї поезії у перекладі українською мовою Дзвінки Матіяш побачили світ кілька років тому. Ця згадка не є тут випадковою: адже сам регістр мовлення і мислення Твардовського є тим же, що й у Дзвінки Матіяш: це розробка теоцентричної світоглядної моделі, що була потужною в епоху Середньовіччя і Бароко, однак, із найпильнішою увагою до людських страждань і повагою до людського болю – на відміну від часом жорстокого середньовічного нівелювання людського як такого. Імпонує, що, попри виразно християнський дискурс письма, він не стає агресивно-проповідницьким, а є помірним, що важливо в епоху сучасної релігійної толерантності. В інтерв’ю авторка визнає: «Християнство – це не єдиний шлях… Важливо сьогодні, щоб цей світ був таким, як він задумувався, нам варто подумати про те, що ми тут робимо і для чого. Все, що пов’язане з релігійним фанатизмом, викликає у мене дуже різкий спротив, зрештою». Релігійність без конфесійної агресії, але як свідомий осмислений вибір, – це те, що викликає довіру до її книжок.

Тож у Дзвінки Матіяш Богородиця нікуди не зникає з сучасного світу, а сідає на велосипед і далі робить свою справу, поспішаючи до тих, хто чекає на неї і для кого троянди, дощ і сіль є чимось значно більшим, ніж просто гарні квіти, живлющі опади чи необхідний харчовий додаток, для кого вони стали свідченням і запорукою її прибуття.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ніна Кур'ята (джерело: BBC Україна)

Книга Дзвінки Матіяш "Історії про троянди, дощ і сіль" об’єднує під однією палітуркою сорок п’ять коротких "історій", як їх означає сама авторка, по п’ятнадцять на кожен розділ – як і обіцяно, про троянди, дощ і сіль, відповідно. І хоча сама вона в інтерв’ю ВВС Україна зізналася, що деякі історії були написані раніше, ніж народилася ідея цієї книги, а деякі були написані пізніше, щоб "врівноважити" окремі розділи, - книга сприймається напрочуд цілісно, а окремі персонажі "перегукуються" між собою або повторюються в різних розділах.

Розгортаючи книгу, одразу розумієш, що перед тобою – не особисті ... [ Показати всю рецензію ] рефлексії, що просяться на папір, а художній твір, який задумувався, осмислювався і писався свідомо, з використанням усього того інструментарію, що відрізняє особистий щоденник від "красного письменства". Письмо Дзвінки Матіяш – дійсно художнє, але при тому дуже просте для сприйняття. Можливо, тому, що вона не тяжіє до довгих конструкцій, і при тому все, що вона хоче сказати, потрапляє до читача прямо і швидко, як вправно випущена стріла.

Книга Дзвінки Матіяш є досить різноплановою за сюжетами, героями та їхніми часопросторами, оповідь ведеться або від першої,або від третьої особи, однак все, що є в цій книзі, утворює єдине "полотно".

Що поєднує героїв роману Дзвінки Матіяш – монаха, брата Заїку, який ще недавно не умів навіть читати; дівчинку, що вирізає з паперу чудернацьких птахів і тварин; хлопчика, що малює драбину для босого ангела і на ходу видумує історію про свинку, яка живе на небесах і любить манну кашу; жінку, пече для чоловіка його улюблений пиріг, щойно дізнавшись про важкий діагноз; дівчинку, що втікає на вулицю, в сніг, від своєї красивої мами, котра щойно на неї накричала і навіть вдарила? Вони живуть в різні епохи, в різних обставинах, подеколи – в досить незвичайних (як, наприклад, Марта, чий тато зробив мотузяну драбину з горішнього поверху будинку до нижнього, а вночі вона покрилася кригою), однак всі вони – абсолютно щирі. Немає серед персонажів жодного, хто думав би одне, а говорив інше, немає злих, хитрих, підступних. Є тільки, як би банально це не звучало, їхня доброта один до одного, любов до світу і віра в Бога. Навіть якщо це не написано прямим текстом.

Однак авторку в жодному разі не можна звинуватити в надмірній солодкавості чи "сусальності" - в кожному короткому оповіданні розгортається особиста історія, інколи – драма, однак ті сумні події, що трапляються з героями, або відтіняють і збирають докупи все, що ми знали про них від початку (“Раз, удруге і втретє"), або дають змогу пройти разом з ліричним героєм крізь процес переосмислення горя – як у оповіданні "Сіль і пісок".

Після цілком "позитивного" опису життя звичайної людини на нас чекає звістка, яка примушує поглянути на все під зовсім іншим кутом. Відчай і надія, радість і смуток, вчинки і почуття, думки і емоції – багатогранне письмо Матіяш вправно поєднує всі ці виміри людського життя в єдину картину. "Історії про троянди, дощ і сіль" - це не та книга, сюжет якої тягне переказати друзям за чашкою кави, щоб за тиждень нашарувати на нього ще десяток аналогічних книжок. Це – твір, який не відпускає і задовго після прочитання і перечитування.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ксеня Кисіль (джерело: BBC Україна)

Заспокоєння, розвага чи дидактичне повчання – так чи інакше щось із перерахованого ми очікуємо отримати від читання. А твори Дзвінки Матіяш близькі до того, про що якось розповідав Тарас Прохасько – предмет, який потрібен щонайбільше пару разів на рік (палка, яка необхідна, щоб дістати відро із криниці, якщо воно відірвалось), але важливість якого незаперечна.

Тож від "Історій" варто чекати молитовного заспокоєння, світла та рятівного добра. Цю властивість, більш того - ціль, можна помітити і в попередніх книгах письменниці: "Роман про батьківщину" та "Реквієм за Листопадом". Та дещо в новій ... [ Показати всю рецензію ] книзі відмінне, і відмінне перш за все композиційно. Це цілісність та логічність.

Можливо, я буду суб’єктивною, якщо наголошу на тому, що зараз існує певна криза цілісності та внутрішньої гармонії. Люди, а в їхньому переліку і письменники, шукають себе, історії, героїв, проте не завжди ті пошуки дають всеохопне відчуття завершеності та приємної повноти. "Історії" сприймаються загалом як склянка теплого молока із медом на ніч. Нічого зайвого, нічого над.

Ймовірно кожного читача спантеличить питання: чому саме троянди (хоча це ще можна пояснити банально - любов’ю жінок до цих квітів), чому дощ (більш-менш аргументується романтичним аспектом образу) та чому саме сіль (отут зовсім елемент не пасує до асоціативного ряду).

І в цьому аспекті оригінальними є не предмети, які виокремила письменниця, а їх поєднання. Як смакують, виглядають та пахнуть троянди, дощ та сіль в одному поєднанні, мусять уявити читачі самотужки, без додаткових пояснень.А Дзвінка зробила для того все необхідне: синкретично поєднала те, що зазвичай нам важко уявити на одній тарілці.

"…все те добре, що ми робимо, примножує славу світу. Хоча троянді нічого не треба робити, щоб примножувати славу світу, тільки цвісти..."

Троянди. Усі існуючі стереотипи у поняття цієї квітки завжди вкладають "красу", "ошатність" та "романтику". Троянди у Дзвінки - це шкіра спрацьованої бабуні, якій ніколи не дарували пишних квітів, це квітуче майбутнє маленької балерини, яка мріє про море квітів після виступів, це пошкоджений хребет жінки, яка більш за все у світі любить бігати за вітром, врешті-решт це дар Богородиці, який належить святому, про святість якого ніхто не здогадувався. І наостанок троянди - це все те добре, що ми робимо, примножуючи славу світу.

"Пісня дощу була першою піснею, яку я вивчила і яку наспівую дотепер, коли йду під дощем, коли чекаю дощу, коли кличу дощ, вдивляючись в обрій, туди, де закінчується земля і починається небо."

"Веселка мокра від дощу, так само, як і я, цим ми з нею схожі"

Дощ може бути чимось, що змінює реальність, він може бути добрим, і буде лити де попросять, дощ - це всеохопне очищення від гріхів і суму, це іриси, які пахнуть дощем, як руки Христа, це щастя ділитися із кимось тим, що маєш, а також це трохи кумедний і цілком унікальний мурашиний дощ.

Друга частина книги має багато присвят. Вочевидь усі ті історії писалися із згадками про близьких авторці людей. Отож, дощ тут має присмак рідного та домашнього.

"…І своїй свинці теж не забувай давати трошки цукру та солі, щоб і вона була добра й мудра..."

Сіллю окреслила Дзвінка Матіяш найважливіше, що ми маємо, і з чого ми є. Тому ці історії про любов, життя та щастя. Вони окутані й пройняті важливістю, яку неможливо затьмарити. Більш того, сіль є самою мудрістю, про яку варто пам’ятати і додавати до страв.

Врешті-решт, у цій книзі багато добра. Її хочеться дарувати. Перечитувати. І читати дітям, та насамкінець дорослим. Вони теж потребують теплоти, часом більш, ніж маленькі читачі. А ще більш дорослі потребують внутрішньої гармонії та логіки життя, які так важко віднайти у повсякденній метушні. А в книзі вони є.

Суб’єктивно не можу виокремити жодного недоліку: книга приємна на дотик, на "смак" та на запах. Отож, нічого зайвого, нічого над. Бажаю смачного читання із 45 страв - по 15 на сніданок, обід та вечерю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: Gazeta.ua)

"Ми з тобою зовсім не знайомі", - звертається Дзвінка Матіяш до своєї бабусі у першому оповіданні "Історій про троянди, дощ і сіль". Пише, що не знає її зовнішності, бо та померла за п'ять років до народження авторки, а на єдиному фото не розбереш. Згадує, що в родині всі любили співати й намагається уявити бабусин голос. "Я не знаю, який у тебе голос був - часом думаю, що тонкий і високий, такий, як шовкова нитка, якої не можна розірвати, якої не можна зубами перегризти, її можна тільки перепалити".

Пригадую при цьому, як дізналася про смерть своєї бабусі. Сім'єю тоді вирушили на море, до Щолкіна ... [ Показати всю рецензію ] на Казантипі. Дорогою на мобільний зателефонувала із селища сусідка. Доїхали до Мелітополя, найближчої великої станції, й пересіли на потяг у зворотному напрямку. Доки ми віддалялися у бік Криму, знаючи, що насправді треба назад, я намагалася зжитися з думкою, що бабусі вже немає. Було відчуття, що весь її образ, її проминуле життя тепер зберігаю я.

Досі боюся щось забути з того, що вона розповідала тільки мені. Але чотири роки потому ще добре пам'ятаю її голос - чистий, глибокий і барвистий, який охоплював кілька октав. І - хоч як не хочу в це вірити - усвідомлюю, що і її долю успадкувала також. Після навчання у столичному Культпросвєтучилищі її направили на практику "на Західну". Там вона мала перше й, підозрюю, єдине кохання. Розбіглися, як потім з'ясувалося, через непорозуміння. Юна бабуся повернулася додому на Київщину, мій дідусь взяв її облогою. Згодом, не витримавши його пиятик і загулів, забрала мою 9-річну маму й пішла від нього. Далі жила сама, хоч підозрюю, сваталися до неї немало - була красуня. Мені не дісталося ні її краси, ні голосу, я схожа на неї - але так, наче це все розбавлене. Та, знаю, доживатиму віку в тому ж будинку, так само самотньо визираючи онуків - які завжди чомусь мають важливіші справи. І не погоджуся переїхати до них, хай як умовлятимуть. Так само.

Після цього звертаю увагу, що майже з усіма героями Дзвінчиної книжки маю відмінний досвід. Події більшості оповідань - буденні. Але якось так виходить: я ніколи не вчилася на балерину, не йшла до монастиря, в мене не знаходили рак, не відкривалися стигми, я не була вдовою із сивими кучерями - як це трапляється з її персонажами. Ці історії відбуваються ніби в паралельному світі. На білій обкладинці "Історій про троянди, дощ і сіль" Наталка Пастушенко графічно зобразила велосипед із великим переднім і малим заднім колесами. Коли відкриваєш - одразу на кольоровому форзаці тим самим велосипедом їде жінка у рясі, з німбом і білим голубом у клітці. Це Богородиця - так намалював її герой історії "Покровителька велосипедистів". У цьому паралельному світі вона опікає велосипедистів, а також "їде дуже швидко, але її вбрання не розвівається від вітру, бо вітер віє перед нею, обережно здмухуючи з дороги пил і камінчики". Іншій - не Дзвінчиній і не моїй - бабусі подарував цю картину люблячий її до старості чоловік.

І хоч які іноді трагедії спіткають мешканців цієї пухкої книжки, оформленої наче саморобний дівчачий зшиток, вони із повною довірою сприймають майбутнє. Навіть коли тяжко вмирають самі або хтось із близьких. Може, тому ці люди здаються мені по-хорошому дивними. Часом я починаю шукати двері до цього паралельного світу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Друг читача)

Годі уявити, яким було би наше життя без квітів, дощу та солі. Чиє око не ваблять троянди, які засвідчують про красу землі, на якій живемо? Хіба не просимо ми дощу, коли він про нас забуває? І якою необхідною для нас є сіль, котра, як ніщо інше, робить нашу їжу смачною. Можливо, саме тому українська письменниця Дзвінка Матіяш обрала ці три важливі речі, аби описати їх у найрізноманітніші способи. Втім, якщо узагальнити, то «Історії про троянди, дощ і сіль» – це сорок п’ять (по п’ятнадцять у кожному розділі) оповідок-підказок, як можна вміти любити. По-справжньому. Дитинно. Як того хоче Бог…

Цю ... [ Показати всю рецензію ] книжку пронизано осяйними образами, як і білосніжна обкладинка, що таку нечасто зустрінеш на книжкових полицях. А ще вона ніжна на дотик, як і доброзичливі слова, що ними письменниця торкається читацького серця. І солодка на смак, бо нею хочеться напиватися, як теплим медовим чаєм, приготованим найріднішими руками. Усім історіям Дзвінки Матіяш притаманні душевна чистота, молитовна піднесеність, непідробна щирість і рідкісна простодушність. Як нефальшива дитяча молитва, – ця книжка. І це той випадок, коли ти не просто дізнаєшся про благоговіння, а й почуваєш його, читаючи художню книжку. Себто зворушлива до сліз проза, сповнена невимовної любові та життєдайних слів не залишить байдужими тих, хто не женеться за модою та трендами, кому нецікавий «формат», а до душі високість думок та вчинків.

Вже у першому розділі про троянди ми знайомимося з головними героями «своєрідного триптиху» – дівчинкою Мартою, та братом Заїкою, монахом, який видається найбільш зворушливим персонажем у книзі. Марта «дуже любила міркувати» і вчилася живопису у пана Карла, який запримітив, що в неї «добре виходить передавати те, чого не видно». На одній із презентацій Дзвінка Матіяш зауважила, що Марта є її улюбленою героїнею, мовляв, у неї таке дитинство, яке б я побажала кожному: пізнати світ і так швидко знайти справу, яку любиш». Ця дитина направду облюбована долею, чого не скажеш про іншу, не менш яскраву дівчинку з третього розділу про сіль, яка була ненависна рідній матері, але не втратила почуття любові до неї; чи хлопчика, в якого ліва нога коротша за праву, і з ним ніхто не хоче дружити…

Тим часом брат Заїка, який «зовсім не вміє сердитися», бо навдивовижу жертовний, терплячий, люблячий, самокритичний (каже про себе, що має «язик неповороткий і руки діряві» або «я не заслужив вечері»), насправді є втіленням людської святості. Сповнений дивовижної доброти і величної простоти, він «уміє бачити сліди раю на землі», відтак прокладає дорогу до вічного щасливого буття. Василь Герасим’юк у післямові зазначає, що «Заїка – це частина кожного з нас, яку майже втрачено, тому сьогодні він потрібен, як ніхто інший». «Всі ми заїки перед Богом, бо ж нам нічого йому сказати, коли Він розпитуватиме нас про наше життя», – зауважує авторка. Певно, маємо бодай інколи зазирати всередину самих себе, аби понишпорити й подбати про дух, котрий «наповнює нас світлом, як відра водою».

Дзвінка Матіяш захоплює відвертою розмовою про Бога, ба навіть пропонує нам унікальну можливість подивитися на світ очима Марії Магдалини та апостола Петра, які ще вчора бачили Спасителя серед рибалок. А ще вона дарує змогу послухати, як падають на землю слова, дізнатися, коли саме вони солоні, і яких вони бувають кольорів. Повідує про спільність між мурахами і чистим серцем, ділиться щастям, яке буває густим і солодким, «і ним можна намащувати хліб, як маслом, додавати як запахущу приправу до супу, начиняти пиріжки». І пропонує порівняти дитинство, «купане дощовою водою», і те, в якому наїдком слугує «солоний, але смачний» сніг. Як воно – стояти по пояс у небі; за яких обставин у жінки-матері виникає бажання стати частиною дороги, аби по ній ходили люди, і де бере початок старість, – про це теж дізнаємося в книзі.

Без сумніву, письменниця Дзвінка Матіяш наділена даром бачити наскрізь, дослухатися на відстані й відчувати гостро, глибоко, проникливо, бо володіє особливим стилем письма. У її цілісній, натхненній, схожій на живий організм прозі, яку, видається, можна помацати руками, тіло «гаряче як серпень», голос «ніжний і текучий, як молоко», павутини – це «мотузки, на яких павуки сушать свої думки», а «кислий дощ смакує найбільше». Йдеться не лише про любов, як почуття. Йдеться про любов, як спосіб життя. Дзвінка Матіяш – яскравий приклад того, що сприймати світ, люблячи, не просто можливо, а це спонукає до народження такої красивої, як троянди, життєдайної, як дощ, і важливої, як сіль, – прози.

[ Згорнути рецензію ]