|
Немає сонця : повість
Олексій Ганзенко
— Самвидав,
2012.
— 33 с.
— м.Миронівка. — Наклад 972 шт.
Жанр:
— Молодіжне
— Історичне
— Піксельні книжки
Анотація:
"Армійська історія". Тло подій документальне, автобіографічне – від соціально-побутових і топографічних особливостей аж до імен та рис характеру деяких героїв. В ті роки практикувалося формування військових автобатальйонів, покликаних допомагати вивозити з полів зібраний урожай. Окремий підрозділ такого батальйону розташовується в депресивному російському сільці. Осінь, солдатики вивозять цукровий буряк.
Герой твору Льоха Гайденко – романтичний, сентиментальний юнак, якому незатишно в армії: дідівщина, необлаштованість, сірість. Одного разу він підвозить місцеву вчительку – Ларису, зав'язується знайомство, яке швидко переростає в пристрасть...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Вона щось розказує, я дивлюся в її сяйливі, співчутливі й такі, що самі не відмовляться від співчуття, очі та відчуваю, як звідкілясь ізнизу, десь аж від кінчиків пальців ніг, підіймається мною незнана досі, парка, невагома й трішки ніби солонувата хвиля. Помалу, нечутно підіймається й водночас невпинно. І сповнює мене всього. Мені так гарно сидіти перед цією, старшою за мене, незнайомою власницею погідливого теплого погляду, так хороше чути її м’який голос із незвичним для вуха, трошки навіть кумедним місцевим „о”, я ніби загіпнотизований; мені приємно й мені більше нічогісінько не треба. Навіть ... [ Показати весь уривок ]
доторкнутися до неї, як до жінки – не хочеться. Просто сидіти, просто слухати, дивитись... Невже десь, за мільйони безрадісних кілометрів звідси, існує прапорщик Писанко, капітан Воровський, Юсуф, Калина?.. Я в це майже не вірю... Але вона повертає мене до дійсності:
– Що ж, Леоніде, час. Мушу ще збігати до Тетянки. Дякую вам.
– Що ви! Я завжди... Може треба щось привезти, то я...
– Добре. Спасибі...
Химерне щось у її погляді. Незнане. Жодна вчителька не дивилася на мене так...
Вона підводиться і я теж мушу підводитись. Незграбно чіпляюсь за поріг чоботом, незграбно силкуюсь вичавити з себе якісь слова. Чари розтанули. Але я їх не забув. І погляд її оцей... Тому, вже завівши мотор і зауваживши, що вона досі стоїть на порозі, знов повертаю ключа, визираю з кабіни:
– А можна я... кгм... ще приїду?.. Завтра?
Вона мовчить лише мить, хоча мені здається: віки. Я сто разів устигаю проклясти себе за незугарність і хамство, я тисячу разів устигаю зіщулитися в передчутті її вбивчого зневажливого сміху („Ти що це собі намріяв, шмаркачику?”), коли раптом чую:
– Можна... – і чорні двері її чорної хати зачиняються. [ Згорнути уривок ]
|
