Оксана Забужко : Музей покинутих секретів : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Михайло Карасьов (джерело: Буквоїд)

Особисто я прихильно ставлюся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.

Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші - цілком ви­падкові. Якщо поет задумав щось ... [ Показати всю рецензію ] відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» - то це не стосується до критики поезії».

Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко. Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і «Записки українського самашедшого» - це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко - тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів´ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв´язку з цим здається дивним «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином Забужко додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об´єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.

А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, - писав Аристотель, - що поет повинен якнай­менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність ...До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо­бів, але замість того має фабулу й зв´язок подій».

Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.

Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися - означився і потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті - і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський... Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» - глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» - із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій - на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, - не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з´їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер...» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства - і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.

Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.

Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без­межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд­ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії. ...Гомер, складаючи «Одіссею», не зма­лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, - бо ні одна з цих подій не ви­пливала з іншої на основі ймовірності. ...З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші - з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.

Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші», «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» - авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості - якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів - з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «...був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».

«Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», - писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.

Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею...» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри - загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку - жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».

Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення - все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.

Навіть Кузьма Прутков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об´ять необ´ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.

Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон´юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів" - саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».

Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них - то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: ...Перелічені рецензенткою «складові» «Музею...» - ідеологічний, символічний і т.д. романи - дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».

І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», - писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей...», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: Україна Молода)

Французький інтелектуал–українець Леонід Плющ у рецензії на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт) спрогнозував: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. І вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Чом би й ні? Адже про «Польові дослідження...» Забужко (першовидання — 1996 р. ) говорять–пишуть досі, а за результатами експертного опитування «Книжки незалежного 15–річчя, ... [ Показати всю рецензію ] які вплинули на український світ» цей її попередній роман увійшов до топ–сімки. Отже, «Музей...», схоже, має розраховувати на таке саме серйозне критичне багатослів’я.

　
Від Пруста до Кінґа

Утім до останнього часу це не було очевидно. Опублікована між «Польовими дослідженнями...» і «Музеєм...» проза ОЗ («Сестро, сестро», «Казка про калинову сопілку», «Інструктор з тенісу») засвідчувала лише досягнутий рівень фахової вправності і, як обмовився Л. Плющ, «Забужко могла б і не дотягнути до власного рівня, як це сталося з «Мертвими душами». Рецензент не йде далі за алюзією на Гоголя, але ми до того ще повернемося. Поки що ж цілком погодимося: «Музей покинутих секретів» — неабияка літературна, культурологічна і гуманітарна подія. Як написав експерт «Книжки року», доцент «Могилянки» Ростислав Семків, «за останні 20 років у нас не було масштабнішого й могутнішого тексту» (Український тиждень. — 2010, №1–2).

У критичній пресі новинку ОЗ уже порівняли з Джойсом, Прустом, Достоєвським, То­масом Манном, Набоковим, Рушді. З одного боку, це свідчить про високу якість письма (про «мовостиль», як сказав би професор Ярослав Голобородько). З другого — про раритетну серед сучасних письменників взагалі (а українських — і поготів) сміливість змагатися з літературою світового канону, в тому числі й у стилістиці («У Забужко — вся палітра сучасної мови, й вона не боїться жодної її грані», — значить Леонід Плющ). І нарешті, такий поважно–розмаїтий літературний бекґраунд дає нам знати, що Оксана Забужко насправді схожа лише на Оксану Забужко. Це та сама авторка, що постала п’ятнадцять років тому в «Польових дослідженнях...» у, сказати б, «згорнутому» вигляді, а тепер, у «Музеї...», — запропонувала відкритий пасьянс власної системи цінностей.

Рецензенти уже встигли погратися в «Угадай мелодію» — у якому жанрі написано «Музей...»? Яна Дубинянська навіть запропонувала з десяток означень — і всі вони дотичні. Роман про УПА? Безсумнівно, хоч і з посутньою заувагою Л. Плюща: «Не історія УПА, а її сенс». Сімейна сага? Авжеж, долі принаймні чотирьох поколінь простежено досить ретельно. Політичний роман? Так, наша нинішня «бандючна державонька» відбита на цих сторінках вельми упізнавано в усіх своїх метастазах: від суто бізнесового розуміння державного служіння і до медіа–проституції. Книжка «про любов»? Ну, як без цього, адже «любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота», — і цій «окремій істоті» присвячено чи не кращі сторінки. Гендерний текст? Таж Забужко не була би самою собою без сконцентрованої «зверненості в–себе–і–в–своє». А тут ще якась із рецензенток пошкодувала, що ОЗ не відформатувала свого роману у жанрі детективу. Але це вже явна гра на пониження: навряд чи ув’язати всі вузлики у детективі складніше, ніж у сімейній сазі.

До речі, множинність жанрового потрактування саме й тягне за собою розмай літературних порівнянь. Наприклад, можна сміливо згадувати Франца Кафку — незмінно актуального для сучасного українця автора. Героїня ОЗ якоїсь миті усвідомлює, що її намагання збагнути логіку можновладців нагадують «спробу засудженого стратенця вивідати в ката, за яким законом його засуджено», — а це, вважай, формула Кафкового «Процесу», за матрицею котрого, хоч як прикро, й досі живе Україна, де контакт із держслужбовцем незмінно складає «враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам». А можна «прив’язати» новий роман ОЗ і до Стівена Кінґа, теж злободенного для наших нинішніх реалій автора. «Близьке знання мороку», якого долучається журналістка Дарина Гощинська (героїня «Музею...»), — це і є альфа й омега Кінґа.
Хронометраж

Отже, визначати жанрову природу новинки ОЗ — марна справа. Літературознавець Т. Тебешевська–Качак влучно назвала «Музей...» «романом–системою» (Буквоїд. — 09.02.2010). Але який тут системоутворюючий стрижень? Найближче до нього підійшла професор Віра Агеєва: «Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією. Про минуле, що повертається, впливає на сьогодення, на наше життя» (Дзеркало тижня. — 15.01.2010). «Музей покинутих секретів» — це роман про міфологічний час, про Хроноса, що пожирає власних дітей (моторошна картина Гойї мимоволі спливає в пам’яті). За великим рахунком, цей роман — такий собі екзерсис на тему ноосфери Вернадського, де «тоді» й «тепер» однаково ввімкнені й ніколи–невимикальні».

Поєднати в одному тексті «тоді» й «тепер» так, аби читач повірив у існування ноосфери — справа високого професіоналізму. Як це робить О. Забужко? Фабульний час роману — півтора року; сюжетний — шістдесят років. Але весь цей часовий простір подрібнено на міні–порухи аж так, що часом відчутно, як «секундна стрілка добігала кінця». Це, власне, художнє відкриття Марселя Пруста: описування прожиття кожної миті, усвідомлення кожного відруху. Проте, ОЗ не копіює класика, а йде далі: якщо свідомість не встигає за реальним часом, треба «дати слово» підсвідомості. Оця підсвідомість, котра не звертає уваги на реальний плин часу, і є наповненням більшої частини 800–сторінкового тексту. Показовий приклад: є в романі мікросюжетик про телефонну розмову доньки з матір’ю: «діжурна» така розмова (Як справи? Все гаразд — а в тебе?), що триває, зазвичай, до десяти хвилин. А в романі цей епізод викладено на 80 сторінках. Професійні декламатори знають: менше, ніж за дві хвилини, прочитати сторінку неможливо. Виходить (80 стор. х 2 хвил. ) — близько трьох годин.

Отакі–от ігри з часом заради розшифрування символів підсвідомості. Причому, автор­ка цілком свідомо — як у методиках трансперсональної психології — провокує «сни наяву». Як слідчий, що змушує свідка вкотре переповідати одне й те саме, так і ОЗ весь час пускає увагу уже пройденим колом: що, де й коли пішло у розмислах–пригадуваннях не так? Результат — «О чорт, згадала!»
Конфіскована пам’ять переможених

Висновки, видобуті у такий спосіб, і стали основною мішенню рецензентів. А висновки такі: нинішня Україна — це зона конфлікту цивілізацій, де час плине у різних напрямах. Зараза 1917 року вразила українське тіло так глибоко, що витворила електоральну більшість «людей, завжди готових добачити купу позитиву в якому завгодно злочині, допоки той лишається безкарним». Оце і є ті «мертві душі» — хто прийняв правила гри за «поняттями». Моральний імператив для них — «приємно чутися порядним чоловіком — тобто, в перекладі на мову совкових реалій, тим, хто, мусячи робити підлість, не виявляв при тому ініціативи». Чим тобі не Гоголь?

ОЗ своїм романом не так досліджує метаморфози пам’яті, як вивертає спід непам’яті. У суспільстві, де не покарані (ні юридично, ані символічно) найбільші у світі злочини проти людства, непам’ять стає незупинною інфекцією, «як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти». Дуже багато смертей без покари — на що неоднораз звертає романна оповідь — це вже біблійна категорія. Але чи на щось здатне іще Святе Письмо, коли «вони всі загинули... Живих тут нема, це вже потойбіччя»? І тут, хоч як дивно, втішає один негативний коментар до роману: «Врешті — залишає по прочитанні дуже нездорове відчуття тривоги, ніби з тобою сталося щось не вельми приємне. Не таке й життєво важливе, щоб про нього пам’ятати, але емоційно — невідв’язливе» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Можливо, це і є головним здобутком твору: пробитися крізь моральну нечуттєвість.

Найцікавішу, як на мене, рефлексію на новий роман ОЗ здійснив Ростислав Семків, здолавши вкупі іронію і захват. Але й у нього є подиву гідний пасаж: «Варто перекидати містки, а не поглиблювати прірви». Це так само нездійсненно, як і «комунізм» (хоч і так само привабливо). До кого пан Ростислав воліє перекидати містки? До колишнього лектора кримського райкому Л. Грача, а нині «політика», котрий вважає знищення кримських татар «історично виправданим»? До фахового провокатора І. Беркута, котрий пояснює встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі «волею народу»? До Президента країни, який — попри доведені фахівцями факти — прилюдно викривлює історію Голодомору: мовляв, я так думаю? Чи можливі — навіть теоретично — якісь «містки» до усіх цих різнокаліберних «кремлядів» (влучний слововитвір ОЗ)?

І скільки ще «трупного яду встигнуть зажити нові покоління», поки таки не відбудеться Нюрнберґу–2 над совєцькими комуністами та їхніми ідейними нащадками? Захід, попри переконання Остапа Бендера, нам тут не допоможе. Європа зраджувала Україну неоднораз: 1921–го, 1933–го, 1945–го. Ось і нині: 2005 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалює значною більшістю резолюцію, яка засуджує злочини комуністичних режимів: «Хоч би де і хоч би в який час в Європі або в інших місцях впроваджувалася комуністична ідеологія, вона зав­жди вела до масового терору, злочинів і масштабних порушень прав людини. Будь–який аналіз наслідків застосування цієї ідеології може лише констатувати аналогію з наслідками реалізації іншої ідеології ХХ ст. — нацизму». А далі у книзі європейських науковців «Європа та її болісні минувшини» (К.: Ніка–Центр, 2009) читаємо тверезий прогноз: «Але рекомендацію Раді міністрів щодо практичних висновків з цього засудження (своєрідний підзаконний акт), для якої потрібна більшість у дві третини депутатів, ухвалено не буде».

У такій перспективі закиди новому романові ОЗ щодо «чорно–білого» мислення виглядають блюзнірством.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитрий Танана (джерело: ВГО Комітет по боротьбі з корупцією)

Непросто осмыслить взаимосвязь прошлого, неопределенного настоящего и туманного будущего. Мы до сих пор не можем понять, в какой степени на нас влияет наше прошлое, какими «незримыми нитями» мы связаны с людьми ушедшей эпохи... Однако сущность пытливого ума заключается в поиске ответов на эти непростые вопросы.

В своем литературно-историческом романе «Музей заброшенных секретов» писатель, философ, Оксана Забужко делает смелый шаг объединения времени в целостную картину. Поднимая вопросы культурного генотипа, переданной нам психосоциальной «программы». Осознание которой, позволит обществу шагнуть ... [ Показати всю рецензію ] в историческое будущее.

Как это ни печально, но сегодня мы находимся на уровне ментальности прошлого столетия, и, такой же отсталой политической культуры. Недальновидные и малообразованные политические деятели не в состоянии принять динамику мира,

вступающего в полосу серьезных тектонических сдвигов истории.

Произведение Оксаны Забужко направлено на понимание людьми их взаимосвязи с судьбами прошлых и будущих поколений. На осмысление необходимости структурных общественных перемен, направленных на развитие гражданского общества. Пусть сегодня эта мысль находиться в общественном сознании на уровне зачаточного состояния, но импульс ее развития должен быть создан и реализован.

К сожалению, в Украине, двадцать лет не издается своя классика (за исключением школьной программы), кроме Шевченко с творчеством других, а тем более современных авторов, мы как правило знакомы мало. В данном случае речь идет об угрозе национальной памяти, без которой не произойдет осмысления сегодняшнего и завтрашнего дня.

Приятно отметить, что «Музей заброшенных секретов» относиться к редкой на сегодняшний день категории социально значимых книг, в которой каждый для себя находит что то глубоко личное.
В этой книге, читатель выступает в качестве соавтора, погружаясь в события, переживая их, внося свои психологические ноты в общность социально-исторической мелодии…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Матіас Шніцлер (джерело: Berliner Zeitung (Німеччина))

Зашкарубле серце Європи розм’якло від пера Забужко. У рецензії на її об’ємний роман «Музей покинутих секретів» Матіас Шніцлер говорить про «багатоголосе розповідання, гумористичні вставки і цілковито іронічне міжрядків’я». Завдяки всьому цьому витіюватість роману не перевантажує, а український патріотизм не втомлює – пише він у німецькій Berliner Zeitung.

Секс, Сталін і геноцид: люта контрісторія України ХХ століття за версією Оксани Забужко.

Скажу відразу: ця книжка – дивовижний інтелектуальний виклик. Його кинуто з вірою, що духовна й політична незалежність то єдине, за що варто боротися, ... [ Показати всю рецензію ] – крім кохання, звичайно. Озброєна мало не зарозумілою силою уяви та своєрідним гумором, авторка запалює казкові паралельні дійства, освітлює в численних перспективах культуру, суспільство й політику та прокладає химерні екскурсії в минуле.

«Музей покинутих секретів», що вийшов друком в оригіналі 2009 року і тепер у сміливому перекладі Александра Кратохвіла, дечого вимагає від читача. Толстовський обсяг у понад 750 сторінок – не для тих, хто швидко видихається; до того ж у героїв занадто багато сексу: на столі, у мареннях і під час журналістського розслідування. Але не бійтеся, Забужко не написала продовження до «Польових досліджень українського сексу» (1996). Амбітний роман-дебют дещо дратував своїм плотським поєднанням мазохізму та патріотизму.

Цього разу авторка дарує нам українську читальну авантюру – кліше тут неминуче – просто незрівнянну. Забужко створила свого роду контрверсію до офіційної історії України ХХ століття. Тут, звісно, Сталін і Радянський Союз, Друга світова війна, Гітлер, але також львівський опір, колабораціонізм із нацистами й Голодомор. Не знаєте такого? Кількість жертв цієї голодної катастрофи в радянській Україні на початку тридцятих років оцінюється у приблизно п’ять мільйонів. Серед істориків визначення Голодомору як геноциду українського народу з боку СРСР іще дискутується.

Життя поміж донощиків КДБ, ув’язнень і злоби дня у сімдесяті, переможна хода споживацтва та корупції після проголошення незалежності й нинішні конфлікти між Східною та Західною Україною письменниця схоплює так само, як безнадійні спроби демократизації, самопродаж гаданих дисидентів і – з пророцьким талантом – повернення цензури й упередженого судочинства. Рівнозначно з історично-політичними питаннями Забужко заглядає у приватне. Між прагненням до добробуту й безпеки, пристосуванням, з одного боку, та жагою свободи з другого обертаються не лише посткомуністичні стосунки чоловіка й жінки, а й усе українське суспільство.

Три жінки та один чоловік рухають уперед дію в романі, що розповідається за надзвичайно складним сюжетом з різних перспектив і на кількох часових рівнях. У 2003-му 40-річна тележурналістка і ведуча програми Дарина Гощинська перебуває на піку кар’єри. Її передача «Діогенів ліхтар» із портретами успішних і сміливих людей України має популярність, але ріже око сильним світу цього від економіки та політики – у Києві та Москві. Почавши готувати матеріал про партизанку Української повстанської армії у 1940-х, Дарина втрачає роботу.

Від пропозиції піти на дурнувате ток-шоу вона гордо й напрямець відмовляється й поринає в свою офіційно забрану роботу – тим далі, чим більше закохуючись в Адріана, внучатого племінника тої таємничої партизанки на ім’я Гельця. У той самий час помирає Даринина найкраща подруга, художниця Влада: внаслідок нещасного випадку, чи, можливо, вбивства. Її високо цінована в мистецькому світі серія картин «Секрети» так само безслідно зникає.

Оповідь у романі ведеться почергово від імені Дарини й Адріана. Наведені також записані інтерв’ю з Владою та неофіційні – з політиками, медіа-босами і колишніми працівниками спецслужб. Через сни загадкової Адріанової пращурки, фантома борчині опору, ми потрапляємо у поетично згущені епізоди в серці Гельчиного загону УПА, що колись воював із Червоною армією Сталіна.

Хто тепер подумає, що все це надто витіювато, манірно й україно-патріотично, тому відповім: «Музей» повен перцю й солі. Внутрішній монолог, улюблений оповідний прийом Забужко, розростається до запального танцю свідомості. У психологічних описах повстанців індивідуальна доля зв’язується з політичною та історичною. Приватні справи Дарини Забужко монтує разом із самокритичними рефлексіями, філософськими трюками, чудернацькими пишнотами. І все це завдає неабиякої втіхи.

Навіть феміністичний бік Забужко, загострений до краю у містичні моменти жіночої інтуїції, стає у тексті відносним – завдяки багатоголосому розповіданню, гумористичним вставкам і цілковито іронічному міжрядків’ю. Забужко можна (ба треба!) сприймати як протилежність до її земляка Юрія Андруховича, котрий був особливо популярний на Заході під час Помаранчевої революції. Його герої (і трішки сам автор) – то західноукраїнські мачо, всемогутні, завжди захитані між вакханальним екстазом та інтелектуальним блиском, із належною дозою постмодерної самозакоханості та львівської габсбурзької ностальгії.

Народжена 1960 року Забужко натомість живе у столиці Києві, у центрі. Звідси, де з одного боку проросійський схід і з другого орієнтований на Європу захід, можливо, найменш спотворено бачиш те, що діється в країні. Якщо полювати на літературні алюзії в Забужко, то впадуть у вічі поліфонічний наратив Достоєвського та мегаломанія Музілевої «Людини без властивостей». Можна згадати і про пост’югославські писарські проекти Славенки Дракуліч. Своїм «Музеєм покинутих секретів» Оксана Забужко вписала себе та Україну в зашкарубле серце Європи.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Агеєва (джерело: Українська правда)

Оксана Забужко - одна з найвідоміших українських авторів. Вона є автором багатьох збірок поезії, кількох прозових творів (із яких найбільш нашумілим можна назвати "Польові дослідження з українського сексу" (1996 р.) та філософсько-літературознавчих досліджень.

Оксана Забужко. "Музей покинутих секретів". Київ, 2009 рік, видавництво Факт. 832 стор.

Експерт Бі-Бі-Сі, професор УКМА Віра Агеєва представляє роман "Музей покинутих секретів".

"Новий роман Оксани Забужко вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, й романтичною історією кохання... Усі згадані визначення так чи ... [ Показати всю рецензію ] так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів "Музею покинутих секретів", але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про твір.

Коли це й епос, то йому бракує обов'язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача. Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією.

На власному прикладі, на прикладі друзів, котрі вже встигли прочитати роман, я знаю, що сюжет одразу ж, поза нашою волею "підключає" до себе родинні спогади. Наші батьки чи дідусі, котрі в сорокові могли воювати під різними прапорами, щось-таки нам розказували. В наших родинних альбомах заціліли фотографії, з яких можна про щось дізнатися чи здогадатися.
Оксана Забужко
І уривки особистих спогадів складаються в якусь цілість саме в силовому полі "Музею покинутих секретів", якась бабусина розповідь виявляється безпосередньо причетною до великої історії.

А істерична реакція частини українського суспільства на спроби реабілітації УПА - вона, як мені здається, від страху. Підсвідомого страху знайти в сімейній історії щось таке, чого будемо соромитися, чого не хочемо знати. Бажання заплющити очі, відвернутися, забути - позиція безглузда й безвихідна.

Зрозуміти, проаналізувати, чимось гордитися, а за щось уміти простити - тільки так можна здобутися на повноцінну національну історію".

Експерт Бі-Бі-Сі, блогер "Української правди" Ірина Славінська - про "Музей покинутих секретів".

"Новий роман Забужко став справжньою подією української літератури.

Якщо говорити про літературні якості роману, то я відзначу обсяг і велику кількість сюжетних ліній. Жоден український прозаїк на таке ще ніколи не замахувався. З недоліків мушу відзначити нерівність роману - найсильнішими таки виглядають частини, що присвячені минулому.

Я не знаю, чи багато українців прочитали "Музей покинутих секретів", зате я точно знаю, що багато чули про цей роман і навіть знають сюжетну канву. Загалом історією появи "Музею покинутих секретів" на вітчизняному книжковому ринку можна скористатися як трафаретом просування українських романів. А раптом?"

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Сологуб (джерело: Буквоїд)

Ні, все-таки неправий був Геракліт, говорячи відоме «все тече, все міняється». Насправді змінюється лише бутафорія людського театру, змінюються актори, але персонажі, вписані у загальний контекст п’єси, залишаються сталими. Чи аберували за тисячоліття любов, ненависть, кохання, зрада, співчуття, вдячність? Можливо, вони справді існують у загальному, майже надреальному інформаційному полі, і все нові і нові покоління, які приходять у цей світ жити своїми болями, радощами і жалями, своєрідно «підключаються» до цього поля, беручи у тимчасове користування емоції і – що важливо – пам’ять – своїх батьків, ... [ Показати всю рецензію ] дідів, прадідів… Інакше як пояснити поняття «генетичної пам’яті народу»? Не списувати ж на виховання…

Принаймні, читаючи новий і уже незвично відомий для українського культурного життя (мається на увазі, за такий короткий час, про що свідчить поспішне друге видання твору двадцятитисячним накладом!) Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», саме поняття «загального інформаційного поля» є тією площиною координат, з якого виходить можливість розуміння тексту. Секрети, загублені чи свідомо покинуті персонажами для розгадки майбутніми поколіннями (чим, взагалі-то, нівелюється сама задумка секрету) випливають, немов би чіткі обриси матриць-форм, які необхідно наповнити новим змістом.

Питання «про що роман?» стосовно «Музею покинутих секретів» звучить спрощено і десь навіть наївно. Леонід Плющ дає відповідь – про намагання людини знайти, зберегти себе, залишатися собою, не зрадивши власного «Я». Так само не можна однозначно виявити основну сюжетну лінію – чи події навколо Адріяна Ватаманюка та Дарини Гощинської є ремінісценцією на події Адріяна Ординського та Гелі Довганівни чи, може, навпаки – справа у проекції в майбутнє. Зрештою, не треба забувати і про третє транспокоління – покоління-посередник; сам процес передачі ним знань-і-досвіду передбачає їх збагачення власними духовними інтенціями та співпереживаннями. Чи не тому Марія Зубрицька називає «Музей покинутих секретів» «родинною сагою українців ХХ століття».

Літературне середовище певною мірою знало про те, що Забужко пише новий роман – «про УПА». Зрештою, той, хто вважає, що роман не про УПА, нехай перший кине у мене камінь. «Музей покинутих секретів» – у тому числі і про Українську Повстанську Армію. За що я особисто висловлюю велику вдячність Забужко – як людина, предків якої розстріляли фашисти «за зв’язки з УПА», а тих, кого не достріляли – вивезли на Сибір уже інші окупанти, - так за те, що історію (ну не «сторі» ж!) про українських партизанів вона відтворила майже на сенситивному рівні. Без бравурного патріотизму, але з достойним ідейним внутрішнім спротивом – хлопці та дівчата постають молодими людьми, які власними руками зруйнували свою безтурботну молодість. Однак у той же час здобули інше життя – справжнє , у якому місце насамперед обов’язку та Ідеї. Забужко зобразила УПА в особистісних деталях, без яких зрозуміти це явище просто неможливо.

Щодо стилю роману, то авторка залишається вірною складному конструйованому потоку свідомості. Враження від читання роману Забужко чимось нагадує прозу Рушді – текст, немов павутина, обплутує читача, змушуючи рефлектувати над ним не тільки його смисловими поняттями, а й навіть синтаксичними конструкціями. Мабуть, саме це, за влучним висловом Леоніда Плюща, і становить суть процесу «смакування тексту».

Однак, попри назву і наявність майже містичних подій у романі, «Музей покинутих секретів» - не магічний твір. Авторка не дозволяє читачу вирушати у самостійне плавання уяви і домислів, міцно прив’язує до ниточки власного сюжету, і за допомогою прямосказання і алюзій, попри чималу кількість недомовок, створює сюжетну картину доволі чітку, яка не дозволяє читачу відходити на манівці від головної оповіді.

На одній із презентацій «Музей покинутих секретів» Оксана Забужко назвала «книгою, яку вона хотіла написати за життя». Погоджуюсь, ця книга вартує звання рубіжної точки. Але в той же час незборимо віриться, що то тільки початок. Саме «Музей» повинен стати початком не руйнації стереотипів типу «Польових досліджень» чи «Notre Dam’у», а створення нового модельного ряду української літератури. Адже коли Забужко говорить, що ми свою власну багатющу історію ХХ століття, на відміну від народів-сусідів, «накрили скельцем, засипали землею, і ніхто не приходить розкопувати, ніхто не пояснив, що з нами відбувалося у ХХ столітті», то «Музей» якраз – це «власна версія історії». Історії цілісної – а не фрагментарної, історії без фальшивих і заїжджених ура-ідей, історії, яку відчуваєш («а саме так і було!»), а не намагаєшся зрозуміти. І тоді тобі, як у Фоера, стає раптово «все ясно». Може, наше суспільство чекає якраз такої літератури? Тож – з Богом!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана ЗЬОБРО (джерело: Високий замок)

Над новим романом письменниця працювала сім років!
Оксана ЗАБУЖКО: «Музей покинутих секретів» – роман про минуле, яке не минає»

Літературний світ дочекався появи нового роману відомої української письменниці Оксани Забужко (на фото) «Музей покинутих секретів», над яким вона працювала цілих сім років. На свято з такої нагоди до авторки завітали і політична, і інтелектуальна еліта. З уродинами роману Забужко привітали перша леді України Катерина Ющенко, голова Державного галузевого архіву СБУ Володимир В’ятрович, політики Юрій Єхануров, В’ячеслав Кириленко, а також Євген Сверстюк, Дмитро Павличко, ... [ Показати всю рецензію ] Віра Агеєва, Дмитро Стус, Андрій Курков, Тіберій Сільваші... Фоном для вечора-презентації в одній з мистецьких кав’ярень Києва стали фотоматеріали з історії УПА, повстанські пісні у виконанні Тараса Чубая та художнє читання фінального фрагменту роману актрисою Галиною Стефановою.

«Музей покинутих секретів», виданий видавництвом “Факт”, - це 832 сторінки синтезу письменницької і дослідницької роботи, наповненої зсередини не просто авторським спогляданням чужих доль та історій, а й співпереживанням їх. “Важко говорити про книжку, яка ще вся у тобі, а ти – в ній, - розповіла кореспондентові «ВЗ» Оксана Забужко. - Позаду сім років (із перервою на написання Notre Dame d’Ukraine) життя зі своїми героями, які за цей час стали для мене членами родини. Ти їх упізнаєш на вулицях, у літаках... “Музей...” почала писати у 2002-му. Зі свого попереднього досвіду, вже змирилася з тим, що пишу довгограючі книжки. Цього разу написала те, що завжди хотіла написати. Це той світ, який я завжди хотіла створити на папері, який жив у мені, мучив мене ще задовго до “Польових досліджень...”. Перший ключ до майбутнього роману з’явився у моєму поетичному циклі “Нічні метелики”, який написала ще у 1980-ті. Писати такий товстий роман – цікавий процес. Якщо резюмувати коротко, то це - роман про любов і смерть. Чи так: про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле. Яким чином мертві дають нам знати про себе. Як вони приходять у наші сни, переставляють нас як фігурки на шахівниці. Яким чином любовна історія героя й героїні є продовженням любовної історії, яка урвалася 60 років тому у повстанському бункері... Знищені проекти, життя, задуми, любові, ненароджені діти... Усе це не витирається, не зникає, а продовжує існувати в невидимому полі і раціонально незрозумілими способами формувати наше життя. Простежую це на дистанції трьох поколінь. Важко сказати який жанр роману. Сімейна сага? Але у романі є члени однієї родини, які навіть не знають одне про одного. У “Музеї...” – троє оповідачів, зокрема, сімейна пара (журналістка і колишній фізик, який у 1990-ті став бізнесменом, зайнявшись торгівлею антикваріатом) та вояк УПА, який з’являється їм у снах... Сюжет заплутаний, у ньому кілька ліній, які переплітаються, підсвічують одна одну».

Провідна метафора книги, а заодно і ключ до її розуміння - «секретики» пам’яті - гра, добре знайома багатьом дітям («закопаний скарб»), як символ захованих у часі уламків доль, що виринають у минулому, теперішньому, майбутньому і змінюють їх. У романі знайшлося місце й історичному детективу, і соціально-психологічній драмі, і містичному трилеру. Його події охоплюють три покоління, шістдесят років української історії - від осені 1943-го до весни 2004-го. Там є доба УПА і Сталіна, шестидесятників, період незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, мафіозного капіталу... Українська історія крізь сторінки роману постає живою і зрозумілою. “Музей...” забрав у мене набагато більше часу, ніж сподівалася, - зізнається Оксана Забужко. - На те були й об’єктивні причини: мусила переорати гори матеріалу. Його вистачило б на десяток дисертацій. Крім того, була маса справжніх польових досліджень, поїздок, десятки годин записаних інтерв’ю з людьми, багато з яких уже відійшли... Список подяк у романі - довший, аніж будь-яка передмова чи післямова».

Незабаром роман Оксани Забужко зможуть оцінити не лише україномовні читачі. Завершується підготовка до друку німецького видання, яке вийде наступного року у видавництві Droschl. Тривають також переговори з видавцями Польщі, Росії, Голландії, Швеції, Угорщини...


Коментар для «ВЗ»

Костянтин РОДИК, літературний критик

«Музей покинутих секретів» - хороша книжка бодай тому, що її написала людина, яка не робить халтури. Два дні тому цей роман «оселився» у мене на столі. Цей твір, безумовно, вплине на український літературний процес і, як і будь-яка хороша книжка, покращить його. Оксана Забужко перегнула палицю, змусивши читача чекати на цей роман майже 10 років. Це має позначитися на його успіху, бо за цей час з’явилося нове покоління читачів, яке не пам’ятає, який ажіотаж у свій час викликали «Польові дослідження з українського сексу».

Обсяг роману не малий - 830 сторінок. Але на те люди й ходять до школи 12 років, щоб уміти читати не лише бульварну газету, а й великий роман. Останній роман Дена Брауна - 600 сторінок, Стівена Кінга – 700 з хвостиком. На Заході такий обсяг нікого не дивує і від книжки не відлякує. Так само як й історичне наповнення. Це тільки так звані молоді письменники, бачення історії яких завершується першим пубертатним досвідом, певною мірою призвичаїли українського читача, що історичні дослідження у книзі – недоречні. Оксана Забужко йде іншим шляхом. Її книжка впливатиме на історичну свідомість читачів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Вох (джерело: Сумно)

У недавньому інтерв’ю на «Буквоїді» Оксана Забужко порівняла українську державу з «важким підлітком», вказуючи на моральну крихкість і незрілість нашого посттоталітарного суспільства. У світлі цього влучного діагнозу роман «Музей покинутих секретів» виглядає як спроба письменниці дати розгубленому підліткові моральний орієнтир і скерувати його «переоцінку цінностей» у плідне річище. Як-не-як, а написати «роман про любов і смерть», запропонувати власну версію цих двох ключових для будь-якої культури стрижнів – це прерогатива дорослих, які здатні подивитися на підліткові суперечки оком об’єктивного ... [ Показати всю рецензію ] модератора.

Проте в «Музеї покинутих секретів» авторка не перебирає на себе ролі модератора. Авторський голос у «Музеї» є радше голосом ще одного підлітка – сина репресованих інтелігентів, палкого антикучміста й фаната УПА. Пристрасний ідеаліст, він демонструє повний набір юнацьких рис. Тут і загострена реакція на несправедливість, і емоційні бурі, й гіперсексуальність, і некритичне ставлення до кумирів (вояків УПА), і мрія про досконале кохання...

Недарма Адріян Ватаманюк ніжно називає свою кохану Дарину «школяркою-відмінницею» за її старанність. Забужко-романістка сама виступає тут «відмінницею», яка ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. По суті, «Музей» – це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці і (особливо) в «Notre Dame d’Ukraine». Можливо, тому роман вийшов засерйозним як для художнього твору. Розлогі дидактичні відступи, які виглядали доречно в «Нотр-Дамі», дуже обтяжують роман і применшують задоволення від читання.

Поза тим «відмінниця» вміє гарно писати – її мова соковита, стилістично вироблена, підживлена тонким відчуттям діалектів і жаргонів. От тільки бажання заробити гарну оцінку примушує її дещо механістично сприймати вказівки вчителів. Деякі теми того-таки «Нотр-Даму» з фотографічною точністю перенесено в «Музей». У «Нотр-Дамі» аналізується українське родинно-любовне арґо – у «Музеї» з’являються «Лялюська» й «Адюська». Цілі розділи «Нотр-Даму» присвячено протиставленню «шляхетності» та «хамства» – у «Музеї» шляхетні головні герої вже протистоять багатоликому Хамові, втіленому то в Настуні-практикантці, то в акціонерах Дарининого телеканалу, то в нардепі Вадимові.

А головні герої тут і справді шляхетні, ба навіть більше – вони є ідеальним відображенням авторського «я». Дарина Гощинська не просто ідеалістка (як її попередниця Люба Гощинська з Українчиної «Блакитної троянди») – вона ще й ідеальна. Досконала зовнішність, від якої десятки мужчин завмирають просто на київській бруківці; досконалий професіоналізм тележурналістки; досконалий інтелект, який вкладає опонентів штабелями до її ніжок. Викапана Лара Крофт чи Лойз Лейн, що примушує частіше битися серця підлітків усього світу! За партнера цій жінці дібрано такого ж фантастичного мужчину, якого школярське захоплення порівнює з «шанхайським барсом» (добре хоч не «мексиканський тушкан»). У стосунках героїв не буває ні злетів, ані падінь, ані взагалі конфліктів. Думається, Забужко зробила головних героїв коханцями зовсім не для того, щоб розвинути «сюжетну лінію про кохання» – адже в повноцінній сюжетній лінії мусять бути перипетії, а не просто статичне обожнювання одне одного. Союз Дарини й Адріяна важливий насамперед як джерело психологічного комфорту для них обох. Маючи за спиною ідеального партнера, який беззастережно тебе обожнює, герої безстрашно крокують світом, борючись проти зла.

Дарина й Адріян подвійно ізольовані від зовнішнього світу: по-перше, своїм ідеальним коханням, по-друге, цілковито некритичним ставленням авторки. Замилувані одне одним, вони пробачають одне одному все. Авторка ж, замість бути об’єктивним арбітром їхнього взаємного обожнювання, сама долучається до цього обожнювання і дає героям індульгенцію на все – безпричинні спалахи гніву, разючу неповагу до інших персонажів, навіть намагання «по блату» втулити свою протеже до вишу. Шляхетність Дарини незаперечна навіть тоді, коли вона вихлюпує невмотивовану агресію на свою практикантку (чи ж та винна, що слабує на гайморит?). Так само шляхетність Адріяна безсумнівна навіть тоді, коли він подумки обзиває секретарку «козою» і сексистськи-принизливо мацає її за стегна та геніталії. Його образу це не поганить – адже він має «спокійну й самовладну поставу», завдяки доброму вихованню «з дому» знається на антикваріаті і взагалі наділений усіма рисами аристократа – аж до «виразно виліпленої кисті» з «довгими породистими пальцями». Жорсткий моральний кодекс Дарини не забороняє їй кохати Адріяна навіть тоді, коли його вчинки відверто суперечать шляхетському етосові (наприклад, сумнівні оборудки в стилі «брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші»).

Юнацький максималізм безкомпромісно ділить персонажів на позитивних і негативних, і це наперед визначає оцінку їхніх дій. Позитивний герой усе робить позитивно, хоча така сама поведінка у виконанні негативного героя неодмінно заслуговує на осуд. Наприклад, чому «двом дорослим, в повному цвіту кобітам» Дарині та Владі носити «Armani» – це підкреслювати власну рафінованість, а от юній практикантці Настуні носити «Gucci» – це демонструвати несмак і консьюмеризм? Позитивна героїня і в тридцять вісім років хвалиться «класним пупком», тоді як негативна вже в «двадцять з хвостиком» мусить мати целюліт. Авторка не вважає за потрібне обґрунтовувати, чому так є, – вона просто нав’язує читачеві свою картину світу, карикатурно розділену на чорне та біле («є ми, і є вони»).

Ще один «підлітковий» мотив «Музею» – це невпинний інтерес до сексу і щира віра, що в житті буває як у порнофільмах. Герої злягаються в лісовій криївці (тричі підряд!), на столі в книгосховищі... Що може робити безробітна Дарина на піку депресії, повернувшись додому після виснажливої полеміки з огидним сексотом Миколою Семеновичем і порядної порції алкоголю? Звичайно, тільки невтомно кохатися з вимогливим Адріяном («Що, знову? – Ага. Знову, і завжди»), ще й відкривати нові грані сексуального задоволення! Деякі персонажі взагалі характеризуються тільки сексуально: наприклад, «менопаузна» селянка з-над Бориспільської траси або «Свєта з дельфінчиком на причинному місці». Цілі сторінки «роману про любов і смерть» чомусь присвячено спогадам Дарини про те, як колишній начальник возив її «трахати» до розкішних готелів Бенілюксу – типова мрія восьмикласниці про зрілого коханця, наділеного грішми та силою.

До речі, про восьмикласниць. Мабуть, настав уже час для літературознавців узятись за дослідження мотивів «Лоліти» Набокова в прозі Оксани Забужко. Вже у «Польових дослідженнях» бачимо вплив «Лоліти» на Забужчин потік свідомості, по-набоковськи ритмований уколами метафор і натяків – і по-набоковськи елегантно-невимушений, наче танець на пуантах, нічого зайвого, 120 сторінок. «Музей» написано на значно нижчій передачі, формулювання там розлогіші, а темп повільніший, ніж у «Дослідженнях», але Набоков і досі просвічує крізь сторінки. Є там і ненав’язливі натяки («п’яний француз» Верлен), і відверті цитати, трохи штучно вклеєні в текст. Наприклад, навіщо приміряти на Вадима роль Гумберта? (Видно, звинувачень у політичній зраді та нуворішівстві недостатньо – треба звинуватити хлопа ще й у педофілії, щоб не лишити сумніву, хто тут позитивний, а хто негативний.) Крім того, фройдівсько-лолітівський ореол оточує образ Адріяна (тіло коханої, «як у школярки», «моя дівчинка», «біленькі трусики», «хлібобулочний, дріжджевий запах її тіла», дитяча ініціація героя «мокрою щілинкою та двома горбочками» дівчинки-однолітка). Проте «набоковські» елементи в «Музеї» є просто стилістичними прикрасами, а не структурними елементами, як у «Дослідженнях». Зрештою, «Музей» хоче бути не просто (пост)модерністською психологічною сповіддю, а суспільно-культурним полотном «не без моралі».

Моральними орієнтирами для головних героїв є нон-колабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки. Проте воно виглядає первинним щодо значно безпечнішого та успішнішого життя Адріяна-молодшого й Дарини. Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурного переємництва, яке є надзвичайно важливим для лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно не-більшовицькі стіни Львова...

Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років. «Музей покинутих секретів» претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Можна тільки милуватися колосальною роботою Оксани Забужко з документальними джерелами та її тонким нюхом на культурно значущі деталі.

Шкода тільки, що письменниця за сім років роботи надто «зріднилася» з матеріалом і не змогла виробити критичного ставлення до нього. Тому роман вийшов надто вже безкомпромісним – йому бракує гуманістичної універсальності Ремарка й Гемінґвея.

Але чи варто вимагати від Оксани Забужко бути схожою на Ремарка? Адже ми, її шанувальники, любимо її власний стиль. Тому насамкінець я просто висловлю мої читацькі побажання щодо того, як можна було зробити «Музей» приємнішим для читання. По-перше, відмовитись від обожнювання головних героїв і не повторювати щосторінки «яка ж розумничка ця Дарина!». По-друге, викинути з книги увесь зайвий секс, який приваблює масового читача, але зміст ніяк не збагачує, – всі ці мінети, страпони, лесбійські поцілунки та краплини сперми на волоссі. По-третє, дозволити Дарині знайти в архівах СБУ бодай якісь «крейдяні позначки», які б допомогли їй провести справжнє журналістське дослідження, а не покладатися на сни, хай навіть які промовисті. Особисто я дуже шкодую, що авторка не захотіла зробити з «Музею» справжній детектив – адже матеріалу б вистачило на українську версію «Імені троянди»...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Для початку я хочу висловити щире співчуття всім рецензентам „Музею покинутих секретів”, які встигли зі своїми відгуками у перші ж дні після виходу цього надто довгоочікуваного роману. Далеко не всі з ваших рецензій я читала, але дуже добре уявляю собі невимовну тугу, з якою ви дивилися на оту цеглину у 832 сторінки, що їх мусили подолати за дві-три найближчі ночі, — „ради нескольких строчек в газете”. І розумію, чому більшість із вас уїдливо підраховували кількість сторінок, які займає той чи інший епізод, і висловлювали мрійливе побажання скоротити цей роман приблизно на чверть, а краще й на ... [ Показати всю рецензію ] третину…

Так от, мені, на відміну од вас, пощастило.

Я читала „Музей…”, не збираючись його рецензувати, нікуди не поспішаючи і, звичайно ж, із певним упередженням, бо не вірю у літературні „довгобуди”, проголошені шедеврами заздалегідь. Але в певний момент зловила отой чудовий і останнім часом рідкісний, а по суті, нормальний читацький кайф — від хорошої грубої книжки, яка ще довго не скінчиться. І мушу констатувати: сучасна українська література взагалі забезпечила мені цей кайф уперше.

А тепер до справи.

Оксана Забужко таки справді написала роман, що особливо впадає в око на тлі проголошуваних сьогодні „романами” тендітних книжечок по 150-200 сторінок. Одразу видно: це інша вагова категорія, Кличко в оточенні підлітків зі спортшколи. Та справа, звичайно ж, не в обсязі. І навіть не в умілому самопіарі, що ним Оксана Стефанівна протягом семи років підігрівала інтерес публіки до свого твору (жодного хибного кроку!.. захоплююсь, проте не буду зупинятися на цій темі).

Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться.

Отже, що ми маємо у залах „Музею…”?

По-перше, класичну сімейну сагу, заявлену вже родоводами Дарини й Адріяна на початку книжки, докладними, аж до померлих немовлят. Майже всі персонажі твору пов’язані між собою родинними або міжродинними зв’язками, і це базовий момент, оскільки генетична пам’ять є наскрізним символом роману, про що пізніше. Але сімейна сага, основа будь-якої мильної опери — ще й запорука гарантовано гострого мелодраматичного сюжету, а крім того, найкраще тло для

історичного роману. Те, що новий твір Забужко — „про УПА”, ми знали ще років за п’ять до прем’єри. Знали, як ретельно письменниця збирала матеріал, як тяжко працювала над тогочасними реаліями і таке інше. Історичний роман — це серйозно. Історичний роман на суперечливу та дратівливу тему — це виклично: немає кращого способу розбурхати українську громадськість, як вкинути в інфопростір чергову історико-реваншистську дискусію; зокрема влада завжди так робить, на доступному їй рівні. Немає сумніву, що саме історичні твори будуть на тренді у нашій „високій літературі” найближчі кілька років. Проте Оксана Забужко ані на безпрограшній темі УПА, ані на другоплановій історичній лінії про задушливі часи застою не зупиняється.

Вона пише сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки — не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Відвертої публіцистики на сторінках роману більш ніж достатньо, жодна теза, що їх висловлювала пані Оксана в численних інтерв’ю, статтях і колонках, не зникла безвісті. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми,

— майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців — всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.

А ось фантастичне припущення грає у „Музеї…” сюжетотворчу роль. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою — але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнс-фікшн. Чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує.

А української літератури традиційно не буває без містики. Прокляття Бориспільської траси, що проходить через безіменне кладовище жертв Голодомору, неминуча розплата за гріхи предків і таке інше потойбічне замішане в один міцний коктейль

з детективом. Протягом роману Дарина розслідує принаймні дві смерті: Олени Довган і художниці Влади, а також таємницю зникнення картин останньої. До цього додається і політичний детектив — справа кримінального телешоу, яку героїні вдається подолати на рівні злочинного задуму: чудовий приклад будь-яким каменським! — і дотичні до цього секрети великої політики, проти яких вона, на жаль, безсила.

Градус читацької довіри підігріває елемент документалістики. Історія з палацом „Україна”, згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко (хіба зовсім недопитливий читач не задається тепер питанням: а що, між ними, власне, сталося?.. однієї письменницької чи жіночої заздрості або ідейно-стилістичних розходжень явно замало для аж такої ненависті!). Читачі, дотичні до політикуму, впізнають і прототипа Вадима: письменниця стверджує, що це збірний образ, але що вона мала б стверджувати у такій ситуації?

А ще, безумовно, це любовний та еротичний роман. Основна лінія кохання Дарини/Адріяна-другого перегукується з кількома додатковими — Олени/Адріяна-першого, Рахелі/Адріяна-першого, Олени/Стодолі, Влади/Вадима і навіть Дарини/олігарха Р. — на різних рівнях, від чуттєвого до філософського. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів «Польових досліджень» (підманувши тоді довірливих читачів), у „Музеї…” змальований докладно й різноманітно, на будь-які смаки: від банального „траху” на архівному столі до VIP-ігрищ із застосуванням страпона. Тільки ледачий не згадав у рецензії „мінет у криївці”, але всі чомусь випускають з виду, що оральний секс (від якого не вагітніють) в тій сцені симетрично обставлений двома традиційними актами: скажіть, міцний хлоп цей Адріян? Нічого, Адріян-другий потім зможе за ніч разів із вісім, коли не більше…

Проте, якщо серйозно, Оксана Забужко направду вміє писати „про ЦЕ” найкраще у сучасній українській літературі. Дуже точно, емоційно, відверто, щиро. Чесне слово, вона була б зіркою, навіть якби то було її єдине літературне вміння.

Але емоційно-чуттєве в цій книжці добре врівноважене раціонально-філософським. Це роман ідей, викладених, за платонівською ще традицією, в діалогах персонажів, на чиюсь думку, надто розлогих — але їхня функція це передбачає. Дарина бере велике інтерв’ю у Влади, подовгу розмовляє з матір’ю, з Вадимом, з Бухаловим та, звісно ж, з Адріяном. І „альтер-его” авторки, і її співрозмовники виговорюють свої світоглядні моделі, на зіткненні яких читачеві нібито пропонується відшукати істину.

І тут спливає той єдиний, але найсуттєвіший момент, де ми з авторкою розходимося кардинально. „Музей покинутих секретів” — відверто ідеологічний роман, відчуйте різницю. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна — ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно (!), чого теж ніяк не можна пробачити. Українство — категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці — вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст. Країні не вистачає національної ідеї, я розумію. І письменник, котрий претендує на роль морального авторитету нації, не може не запропонувати свій варіант — вже такий, який має.

І нарешті, здається, останнє й очевидне: це символічний роман. Суто дівчача, за пані Оксаною (не знаю, ми в дитинстві долучали до неї хлопчиків, і нічого) гра у „секрети”, закопані в землю, обростає у романі, як цибулина, багатьма шарами різнорівневої символіки. Плюс генетичний ланцюжок ДНК, ця безвідмовна машина часу, і жінки, які не перестануть родити. Все тримається саме на них, на жінках, котрі виростають з отих дівчаток, що погубили свої секрети — але ще мають шанс віднайти.

Письменниці вдалося найголовніше: витримати цю надскладну конструкцію у стрункій і жорсткій структурній формі, не дати їй розвалитися. Так само, як фірмові забужчині речення на кілька сторінок врешті-решт таки добігають крапки, так і кожна з багатьох сюжетних ліній та кожен зі смислових пластів роману дограні до кінця, до логічної коди. Авторка може дозволити собі розлогий ліричний відступ, відштовхнувшись від будь-якої деталі — але завжди повертає оповідь на магістральний курс залізною рукою. За що окреме спасибі пані Оксані особисто від мене, бо навряд чи вона дочекається його від когось ще у наших високих літературних сферах, де сюжетна ясність давно вже не вважається обов’язковою чеснотою.

Звичайно, цей роман, єдиний на тлі нашої сучасної літератури, підточеної тотальною кризою у книговиданні, не може не дратувати, а найбільше задоволення для критика і читача — віднайти в ньому якісь дрібні невідповідності і ляпи. Та добре, „их есть у меня”, насолоджуйтесь: звісно, ліжко до підлоги прикручували у „Строкатій стрічці”, а не в „Баскервільському псові” (та, мабуть, покоління Оксани Забужко не зачитувало в дитинстві Конан Дойля до дір); звісно, досвідчена журналістка мала б знати, що таке ГМО і „технічні кандидати” у президенти (хоча хтозна, якого року це писалося, може, тоді й ми були ще не всі в курсі); а про дівчат, котрі вішаються на косах, розповідає лише народна творчість та письменники з короткими зачісками. Але все це та інше (невтомні пошуковці, you are welcome!) направду несуттєві дрібниці. А факт залишається фактом: в сучасній українській літературі нарешті з’явився справжній роман. Взагалі — роман — у правдивому сенсі слова.

Читайте. Думайте. Вчіться.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Тебешевська-Качак (джерело: Буквоїд)

У збірці вибраної есеїстки «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко читаємо: «…настав час зізнатися собі одверто: ми не створили свого епосу. Феномен української поезії – є, а от української прози – немає. Воно й зрозуміло: поезію творить мова, найпрямішим і найбезпосереднішим чином…, тоді як розвинена проза – дитя громадянського суспільства, котрого в Україні від двадцятих років не було… поезія – «від природи», проза – «від історії»...» [1, 267]. Письменниця зауважує, що тільки під час «доривчих струсів в соціальних структурах з´являлися поодинокі прозаїки», а загалом «наш епос зостався – ... [ Показати всю рецензію ] не сповненою обіцянкою». «Музей покинутих секретів» – новий роман Оксани Забужко, який заповнює цю лакуну і є зразком тієї прози, якою «одне суспільство інформує про себе інше», свідченням, що наша історія не повинна проминути, так і не ставши літературою.

Епічне полотно української письменниці – історична матриця, на якій розгорнуто «родинну сагу трьох поколінь». Поліпроблематичність твору очевидна і базована на контрасті протиставлень. Українська історія, носії національних ідей та борці-патріоти протистоять режиму окупантів і насаджуванню «совкових ідеологій»; політичний бруд сьогодення контрастує з моральними принципами головних героїв – Дарини та Андріяна, родини Гощинських; матеріальний світ витісняє духовний, презентований у романі сюжетною лінією Влади Матусевич та образами героїв УПА; покоління батьків і дітей у вічному діалозі-запереченні; філософія життя, любові, вірності як альтернативи неминучості смерті, ворожої ненависті, зради і підступності. Перелік можна продовжувати, виокремлюючи теми і мікротеми роману у процесі аналітичного читання. Слушно зауважує Л. Плющ: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук» [2].

«Музей покинутих секретів» – це не тільки заголовок твору, який поступово розкодовує авторка на сторінках книги, це також відкриття секретів – таємниць: родів Гощинських та Довганів-Ватаманюків (для переконливості читачів із наведеною на початку книги схемою родоводів), Матусевичів та Бухалових; невідомих сторінок історії України про національно-визвольну боротьбу проводів УПА, дії КГБ та радянської влади; таємниць жіночого світу та дружби.

Роман став вершиною розгортання мотивів, започаткованих у попередніх творах авторки. На семантичну та ритмостилістичну спорідненість прозових текстів О. Забужко неодноразово вказували дослідники її творчості (зокрема, Я.Голобородько у статті «Сексментальна траєкторія Оксани Забужко» [3, 74]). Так, мотив сестринства, актуалізований у оповіданні «Дівчатка», повісті «Сестро, сестро», «Казці про калинову сопілку» матеріалізується у романі висвітленням реального діалогу, спорідненості Дарини та Влади й інтуїтивного, позбавленого фіксованого часопростору «спілкування» та відчуття Дариною Гельці. Цих героїнь пов´язують не тільки «дівчачі секрети», а набагато сильніші зв´язки – зв´язки минулого, теперішнього і майбутнього, перехрещення доль, повторення історії, відплата за гріхи предків, пошуки істини та компенсація того, що не відбулося. «Секрет» як символ жіночої дружби, клятв, сліз і… буття. «Наші маленькі життя, накриті скельцями, – як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять – і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…» [4, 536].

Дарина Гощинська – журналістка національного телеканалу розкриває «секрет» Олени Довган і разом з Андріяном уявно переживає події, які випали на долю Гельки та Андріяна Ординського.

Роздвоєння жінки на «екранний» і справжній образи якоюсь мірою перегукується із провідним мотивом повісті «Я, Мілена», героїня якої теж живе долею «покинутих жінок» і входить «в їх роль». Дарина покликана не тільки відкрити правду про Довганівну, зрозуміти звідки ж сяйво навколо її обрисів на фото і з´ясувати в чому ж трагізм її долі, а й народити дитину, таким чином зреалізувавши те, «що не відбулося».

Відкриття історичних сторінок починається із фотографії, яку авторка «прочитує» спочатку інтуїтивно, десь на рівні підсвідомості, а потім розкодовує завдяки фактам, спогадам Амброзія Івановича, снам Андріяна, поступово надаючи читачеві інформацію про всіх зображуваних на ній людей. Художній прийом синтезу зображення реальних подій і снів головного героя відкриває можливість тісно переплітати різні часопросторові фрагменти, об´єднувати і взаємопов´язувати епізоди асоціативними ланцюжками. Актуальними при цьому стають принципи повторюваності та взаємозалежності. Накладаючи історію трьох поколінь одну на одну, вловлюючи те, що пов´язує їх в одне ціле, О.Забужко творить кольорову мозаїку сюжету, який починає нагадувати читачеві споглядання розгорнутих із землі «секретів» через призму скелець.

Вражає майстерність авторки виписувати зовнішні й внутрішні портрети героїв та героїнь. Динамічний, психологічний портрет домінує, але не витісняє паспортний. Принцип характеротворення заснований на синтезі авторського зображення та характеристиці персонажа іншими персонажами. Важливе місце займає опис переживань, почуттів та внутрішньої боротьби героїв. Самопошуки, самокритика, самоспоглядання – ті аспекти, які відкривають читачеві «Я-героя», оголюють його свідомі і несвідомі порухи. Як і у попередніх творах, образ головної героїні з її монологами-роздумами, «потоком свідомості» та внутрішнім виповіданням своєї правди, спонукає читача до біографічного методу інтерпретації тексту О. Забужко. Можливо, і можна фіксувати момент «вивищення», реалізації героїні за рахунок інших (як про це читаємо у відгуках на роман) персонажів роману, але навряд чи варто звинувачувати письменницю в тому, що її героїня саме така, дещо зідеалізована, правильна. О. Забужко детально зображує її внутрішній світ, її почуття, терзання і переживання, характер і мотиви поведінки. Психологізм – невід´ємна риса стилю прозаїка.

Зорові і слухові образи, образи-символи надають епізодам колоритності. Прослідковування подій через призму окремих деталей і вибудовування із сюжетних фрагментів послідовної, логічної і цільної фабули – прийоми, що забезпечують епічність роману. Власне такої епічності бракує більшості сьогочасним романам та романному мисленню сучасних прозаїків. Як зауважив С.Квіт, «українське буття знемагає мистця подієвою перевантаженістю, а відтак неспроможністю нею опанувати» [5, 57]. О. Забужко, незважаючи на великий об´єм матеріалу (охоплено події з 1940-х років до весни 2004-го) та його інформаційну насиченість, зовнішню різноспрямованість, зуміла створити цілісний текст.

Спроба проінтерпретувати жанр твору Оксани Забужко наштовхує на думку, що поняття «роман», виявиться завузьким, а поняття «сага» десь відлунюватиме історичним нашаруванням тлумачення. Над проблемою жанру «Музею покинутих секретів» роздумували В.Агєєва, Р. Семків, Л. Плющ та інші критики, але у кожному разі узвичаєне поняття-експлікація (історичний епос, родинна сага, роман про любов, роман про УПА, психологічний роман тощо) потребувало розширення, уточнення, доповнення. З формальної точки зору твір О. Забужко можна розглядати як роман-систему, побудовану не так з окремих образів-персонажів, сюжетних ліній-подій, як на тих взаємозв´язках, що спостерігаються між ними на експліцитному та імпліцитному рівнях тексту, виявляються у тематичних та проблематичних вузлах, відлунюють в інтертекстуальних акцентах, літературних та історичних ремінісценціях, у фрагментах архетипної пам´яті та фольклорних екстраполяціях. Власне саме ці зв´язки і надали романові смислу і ваги. «Музей покинутих секретів» випадає із когорти романів, що якоюсь мірою наслідують європейський західний роман кінця ХХ століття, асимілюючи його риси. На думку Д. Затонського такий твір «не розгортає події і людське життя у просторі і в часі, а навпаки – згущує і ущільнює, нагнітає дію, вкладаючи її в короткий відтінок часу.. і відтінкові цьому надається значення «символу епохи» [6, 38], йому властивий «доцентровий характер». Роман Забужко – інший.

«Музей покинутих секретів» – чи не перший зразок української сучасної жіночої прози (після спроб М. Матіос з її «сімейною сагою в новелах» «Майже ніколи не навпаки»), в якому розгорнуто широку історико-суспільну панораму буття і одночасно по-жіночому виписано світ жінки. Особливості жіночого світосприймання, суб´єктивізму, емоційності та мислення, тільки жінці відомих відчуттів (вагітності, жіночої солідарності, сприймання чоловіків тощо), гендерної асиметричності, жіноча модель образної системи роману – свідчення жіночого авторства і жіночого письма. Образ жінки-матері і жінки, яка чекає дитину, успішної woman та «коханої дівчинки Лялюсі», жінки-художниці та «жінки-войовниці» – далеко не весь перелік галереї жіночих образів роману.

Стиль і манера письма О. Забужко, заявлені у попередніх творах, у романі проявляються послідовно і виразно. І якщо хтось із критиків закидає недоречність еротично-порнографічних епізодів, великий обсяг книги, звинувачує авторку у закомплексованості чи у тому, що текст «залишає по прочитанні дуже нездорове відчуття тривоги, ніби з тобою сталося щось не вельми приємне. Не таке й життєво важливе, щоб про нього пам’ятати, але емоційно – невідв´язливе», то навряд чи такі випади можна сприймати як конструктивну критику. Оксана Забужко у цьому романі залишається сама собою, демонструючи невичерпні запаси письменницьких ресурсів та оригінальність художніх рішень, являючи світу образи нових сильних жінок-героїнь, які не загубилися, самоствердилися і не зрадили себе.

Література

1. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка 90-х. Вид. 2-е, випр. – К.: Факт, 2001. – 340с.

2. Плющ Л. Чари з країни ОЗ // Літакцент // http://litakcent.com/2010/01/25/chary-z-krajiny-oz.html

3. Голобородько Я. Сексментальна траєкторія Оксани Забужко // Слово і час. – 2009. - № 12. – С. 74-79.

4. Забужко О. Музей покинутих секретів: Роман. Вид. 2-е, доп. – К.: Факт, 2009. – 832с.

5. Квіт С. Свобода стилю: есеї та статті. – К., 1996. – 76 с.

6. Затонський Д. В. Минуле, сучасне, майбутнє (про реалізм, традиції, новаторство). – К.: Вид-во «Дніпро», 1982. – 370с.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Жук (джерело: Україна Молода)

Про новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» ходять чутки з кінця літа. Читачі, потираючи руки, із дня на день чекають на її версію історії УПА. Те, що Забужко стала польовим істориком, всі зрозуміли з п’ятого номера журналу «Сучасність», в якому друкувалися уривки роману. «Це не зовсім так. Дія відбувається на початку 2000–х, закінчується навесні 2004 року. Насправді роман про любов наших сучасників — тележурналістки Дарини з Полтавщини та її львівського бойфренда Андріяна, — розповідає на прес–конференції письменниця. — 60–річна українська історія нанизана, як на шпульку, на історію ... [ Показати всю рецензію ] однієї сім’ї. Члени цієї сім’ї не завжди знають одне одного, і кожен бачить цю історію зі своєї позиції».

Історична частина про УПА займає не менше третини тексту. На її написання Забужко витратила найбільше часу. Каже, на початку роботи вона не знала, у що вплуталася. Здавалося, вистачить почитати кілька історичних джерел для достеменності антуражу. Адже сюжет задумала любовний, який хотіла вмонтувати в історичні декорації. «Мені довелося починати роботу польового історика. Записала десятки інтерв’ю з ветеранами цих подій. Багато свідків за сім років написання роману пішли з цього світу», — згадує Забужко. Директор архіву СБУ Володимир В’ятрович був консультантом авторки. Коли перечитував рукопис роману, впізнавав у героях конкретних людей.

Оксана Забужко каже, що після 1989 року вся Європа почала «розборки» цієї доби. У нас закопали в ямку, накрили скельцем, засипали землею, і ніхто не приходить подивитися, що там. Таке ставлення до своєї історії авторці нагадує дитячу гру «Секрет». «Дівчата мали б пам’ятати, як у дитинстві бавилися з подружками у «секрети». Це така стара дитяча гра, коли ти щось закопуєш, а через пару днів приходиш подивитися на «це» таємне. Я провела паралель, що ця традиція бере початок з епохи наших бабусь і прабабусь, які мусили ховати ікони. У романі ця деталь зіграє не останню роль. Що стосується саме покинутих секретів, то тут ідеться про забуті, поховані таємниці — родинні, історичні, які десь, колись були з нашими предками», — пояснює Забужко.

Віра Агеєва одна з перших прочитала роман Оксани Забужко. «Це один із найкращих романів останнього десятиліття», — підсумувала Агеєва. На сьогодні друком вийшло тільки кілька примірників. Видавництво «Факт» запевнило, що на презентації в суботу у книгарні «Є» «Музей покинутих секретів» буде в широкому доступі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Агеєва (джерело: Дзеркало тижня)

Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання... Всі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів «Музею…», але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про цей твір. Коли це й епос, то йому бракує обов’язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача.

Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією. Про минуле, ... [ Показати всю рецензію ] що повертається, впливає на сьогодення, на наше життя, — хоч ми, може, й хотіли б унезалежнити його від обставин, непідвладних власній волі й бажанню. З тим, про що давно знали митці, вже згодилася й сучасна фізика: з аксіомою про нелінійність часу, який може застигати, текти навспак, заломлюватися чи закручуватися в дивовижні спіралі, і в цих круговертях людині буває нелегко зберегти рівновагу чи бодай приблизну орієнтацію. Такий роман могла, очевидно, написати лише авторка, котра сама пережила навіть не рубіж століть, — кожен бо fin de siecle зворохоблює, збурює всі усталені цінності й ієрархії, — а ще й межу тисячоліть. Задум твору, читаємо в епілозі, виник у 1999-му: на табло невдовзі мали змінитися всі чотири цифри — і фахівці навіть побоювалися збою комп’ютерів при перетині календарної межі, а незчисленні ясновидці пропонували безліч сценаріїв очікуваних перемін. Комп’ютери зі зміною історичних епох успішно справилися — натомість незнання свого минулого озивалося нам упродовж цього десятиліття дедалі болісніше.

Незбагнена, непроговорена, загнана в підсвідомість травма обов’язково породжує невроз; і в певному сенсі ціла нація приречена на таку собі невротичну епідемію (симптоми її спостерігаємо на телеекрані чи не повсякчас), доки продовжує дивитися на свою минувшину чужими очима, послуговуючись старими помутнілими імперськими лінзами. Ось чому будь-яка спроба тверезо, без ідеологічної надсади розповісти, проаналізувати історію Української повстанської армії досі викликає мало не істеричну негативну реакцію значної частини суспільства.

Персонажі Оксани Забужко — не завжди навіть з індивідуального свідомого наставлення, волею якихось незбагненних обставин — почуваються «підключеними» до чиїхось життів, мусять завершувати, втілювати чиїсь несповнені бажання і плани.

Коли вже максимально спростити й спрямити напружений, розгалужений багатьма несподіваними лініями, поворотами й загадковими епізодами сюжет, то «Музей покинутих секретів» — це історія журналістського пошуку талановитої й амбітної Дарини Гощинської, котрій потрапляє на очі фотографія упівської боївки, «де серед п’ятьох вояків УПА» «другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ голлівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася просто до мене молода ясноока жінка — зграбно, ба навіть відзіґорно перетята в короткому стані армійським паском, з тією спокійною, самовладною впевненістю в поставі, котра чомусь наводила на гадку зовсім не військову — радше про виїзд на лови в родовому маєтку». І вмить у Дарину «немов уступила тоді чиясь чужа воля», аби змінити її життєві плани, а в кінцевому підсумку багато чого прояснити і в її долі, її єстві. Якраз потому з відомою журналісткою та її коханим, Адріяном Ватаманюком, починають коїтися містичні речі: їм сняться чиїсь чужі сни (чи то чужа ява?), подружжя згадує й аналізує несвоє минуле. (Врешті, як на сучасну психологію, то й нічого містичного. Наука визнала лише деякі одкровення світових релігій. Скажімо, Станіслав Гроф, один з найвизначніших представників трансперсональної психології, доводить, що на сеансах так званої холотропної терапії учасники реінкарнувалися у своїх батьків чи навіть далеких предків, тобто пригадували не ними пережите, і знаходили причину власних психічних проблем.)

З тих снів Адріян і Дарина виносять лише окрушини, зорові деталі, розрізнені голоси, слова, фрази і, найголовніше, — почування. Сон залишає по собі чи страх, чи тривогу, чи просвітленість, чи вмиротворення й жадане відчуття злагоди із собою. Дарина Гощинська (як, до речі, і її тезка Люба Гощинська з «Блакитної троянди» Лесі Українки — один із численних інтертекстуальних натяків, підказок і знаків, що їх Оксана Забужко полишає для втаємничених поціновувачів, котрі захочуть віднайти в романі глибші смисли й перегуки) фахово знається на психології і пробує дати «реалістичне» пояснення: «Все, що з нами було, вже було з кимось раніше».

У версії Адріяна, як-не-як технаря-фізика, «все, що відбувається з нами, вже відбувалося з кимось раніше. Тоді це величина, яку в принципі можна заміряти, — теоретично, можна всі спогади, що є на світі, закатати в який-небудь десяток хард-драйвів, уявляєш! І це було б єдине притомне пояснення всім дежавю, ні? Коли нам у пам’ять просто залітає шматок чужого спогаду, як ото мушка в око, які-небудь пару сот кілобайт».

Так чи так, але в якийсь момент, — либонь, це й є момент дорослості, зрілості — ми (може, навіть не без болю, не без обурення, адже от обмежують право розпорядитися своїм власним існуванням!) розуміємо, що наше життя — от зараз, тут і тепер — визначається не лише нашими рішеннями і волею, а й вибором, зробленим колись батьками чи кревними, визначається пам’яттю, історією, духовним спадком.

Герої «Музею покинутих секретів» часто вдивляються в старі «чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі» фотографії: «перебирати знімки, то все’дно що мовчки вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві…»

Співчутливо-особистісно, якось по-жіночому, по-сестринськи співчутливо розказану Оксаною Забужко історію кохання, зради і смерті Олени-Гельці Довганівни та Адріяна Ортинського (це на згадку про нього бабця назвала свого народженого аж через чверть століття по війні внука) хотілося б, може, читати, оцінювати, переживати безвідносно до ідей, які вони сповідували, й військових одностроїв, які вдягали: вічний сюжет про трагізм високої любові, про беззахисність перед розпаношеним у світі злом.

Цю захоплюючу, психологічно достовірну прозу коли й можна назвати історичною, то лише в тому сенсі, що авторка бездоганно знає обрану для зображення епоху.

Йдеться про деталі — пейзажні, предметні, побутові тощо, — яких просто не можна вигадати, бо от саме на деталях і перевіряється «справжність» твору, його достовірність і принадність для читача.

Сюжет «Музею покинутих секретів» ґрунтується на документах, архівних пошуках, нечисленних, на жаль, мемуарах, а найперше — на усних історіях, зібраних письменницею спогадах учасників подій.

Читачів цікавить майстерний, іноді мало не детективний за напругою сюжет. Хоча сподівання на те, що у фіналі всі крапки над «і» буде розставлено, всі нитки зв’язано, а таємниці і секрети розгадано й розтлумачено, — такі простосердні очікування вочевидь не справдяться.

Покинуті, загублені десь у часі секрети не вдасться збагнути нікому. Імена рідних відлунюють наживо тільки доти, доки є кому — дітям, онукам чи правнукам — їх згадати. Документи, фотографії та архіви не горять, коли хтось їх пильно й трепетно береже.

Ми, до речі, наївно повірили класикові, що рукописи не горять, а тим часом уся історія української літератури ХХ століття безжально переконує в протилежному — така національна специфіка вітчизняного письменства.

Отож одна з причин, чому не вдасться достеменно дізнатися, що ж усе-таки сталося в лісовому бункері 6 листопада 1947 року, — знищені архіви, старанно зачищені сліди злочинів.

І на трасі, яка проходить через забутий цвинтар, автомобілі розбиваються з незбагненною регулярністю. Все забуте зникає, тліє десь на глибині — «такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами».

Йдеться все ж про роман ХХІ століття; гарно зафалдовану тогу проповідника остаточних істин, всезнаючого автора — деміурга, як то було в класичних епосах і сагах передмодерністської доби, — Оксана Забужко й не пробувала приміряти. Вшниплива журналістка змогла дуже багато дізнатися про Гельцю Довганівну, але все ж біографія зосталася фрагментарною. І ті лакуни вже ніколи, мабуть, не вдасться заповнити. Врешті, спроби відновити, відреставрувати справжнє минуле завжди ілюзорні. Навіть фізики визнають: інструмент впливає на об’єкт спостереження, — то що вже вимагати безсторонності та об’єктивності від дослідника соціальних процесів. Однак що достеменно вдалося Дарині Гощинській (і не лише через її фахову чіпкість, уміння розтлумачувати заплутані історії, а швидше через емоційну, вже таки мистецьку, письменницьку налаштованість на хвилю своєї героїні) — то це відчути й донести дух часу, примусити співпереживати тендітній ясноокій жінці, яка помилилася в своєму виборі, віддавши перевагу сильному чоловікові перед, як здавалося, слабшим, хоч безоглядно вірним. Її трагічна помилка спричинила цілий ланцюг страшних, катастрофічних подій. І виокремити любовну історію з круговерті найширших контекстів — ідеться-бо про війну, про балансування на межі смертельної небезпеки, про загрозу для існування цілого народу — не вдасться, хоч як би іноді хотілося, нікому.

Дуже важливі в «Музеї покинутих секретів» роздуми про вписаність кожного людського життя у ланцюг подій, які розвивалися й розвиваються поза нашою волею і впливом. Для тих, хто сповідує культ сили, для гордих господарів життя, реформаторів — надлюдей, охочих виправляти описки Господа Бога й перекроювати світ за власноруч накресленими планами, — усвідомлення такої залежності може навіть видатися принизливим.

Однак ХХ століття у найдрібніші друзки розбило образ людини, яка «звучить гордо» і самовільно забирає собі право вчиняти грандіозні експерименти задля ощасливлення нерозумної пастви...

Українська література двадцятих років, осмислюючи гіркий і протверезливо-трагічний досвід кількох великих революцій поспіль, зоставила нам цілий ряд неперебутніх сюжетів про крах вождів, пророків і реформаторів. У цьому сенсі роздуми Дарини Гощинської напряму кореспондують із досвідом, скажімо, безґрунтовних романтиків Миколи Хвильового чи прозріннями головної героїні Кулішевої «Патетичної сонати»; тільки при початку ХХІ століття ілюзій зосталося менше, а натомість, мабуть, посилилося відчуття причетності до якогось більшого за всі твої життєві проекти й звершення вишнього замислу. Героїня Оксани Забужко сприймає цю залежність не як умалення чи обмеження, а швидше як стан захищеності, як шанс на те, що людина ніколи не зостається фатально, нестерпно самотньою і покинутою. Приголомшливе відкриття універсальної взаємопов’язаності передається образом оглядового колеса, на вершечку якого в дитинстві завжди паморочилася голова. В якийсь момент Дарина відчуває, «що такими ниточками пересновано ВСЕ довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку, струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього поймає млістю, — неможливо». І «хтось мусить це все бачити — в цілості, з горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а взагалі...»

На власному прикладі, на прикладі друзів, котрі вже встигли прочитати роман, знаю, що сюжет одразу ж, поза нашою волею «підключає» до себе родинні спогади. Наші батьки чи дідусі, котрі в сорокові могли воювати під різними прапорами, щось-таки нам розказували. В наших родинних альбомах вціліли фотографії, з яких можна про щось дізнатися чи здогадатися. І уривки особистих спогадів складаються в якусь цілість саме в силовому полі «Музею покинутих секретів», якась бабусина розповідь виявляється безпосередньо причетною до великої історії. А вже згадана вище істерична реакція частини українського суспільства на спроби реабілітації УПА — вона, як мені здається, від страху. Підсвідомого страху знайти в сімейній історії щось таке, чого будемо соромитися, чого не хочемо знати. Бажання заплющити очі, відвернутися, забути — позиція безглузда й безвихідна. Зрозуміти, проаналізувати, чимось гордитися, а за щось уміти простити — тільки так можна здобутися на повноцінну національну історію.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Леонід Плющ (джерело: Літакцент)

Чи швидше всесвіту, бо кожен справжній сучасний митець творить свій міфосвіт. І проблема читача лише в тому, наскільки його власний всесвіт душі резонує на частоти твору. Рефлектуючи над романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», Ростислав Семків (див. «Український тиждень» № 1–2 (114–115), 2009) пропонує різні стратегії читання цього твору – уривками, розділами – вважаючи на відсутність часу на читання та залежно від літературних уподобань читача. І лише «невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати ... [ Показати всю рецензію ] весь роман», хоч «кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук». Але ж чи можна назвати культурною, навіть у «нашому просторі», людину, що так безбожно пошматує роман? Бо «Музей» — не «Гра в класики», а Забужко — не Кортасар, а таки Забужко.

«Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту», – точно формулює Семків своє враження від твору Забужко й тим заперечує пропоновану ним стратегію прочитання «Музею». У кого нема часу, відповідного смаку й культурного багажу, тому не слід його читати. З дозволу авторки я давав її роман кільком негуманітаріям різного віку та походження, й роман настільки захопив їх, що читали його залпом, ночами. Бо читали не за темами, мотивами й фабулою, а смакували текст і його мову. Забужчину мову, про яку хтось в Інтернеті жартома сказав, що вона «крутить словами, як циган сонцем. А перекладача змушує пріти»… Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна.

Ми з дружиною мали щасливу можливість читати роман крок за кроком, поступово, рік за роком. Залпом, емоційно. Потім перечитували, вишукували блощиць, стилістичних та фактографічних. І саме це прискіпливе прочитання дало найбільшу насолоду від тексту. Третє – вже в цілості, що принесла насолоду чаром всесвіту, створеного авторкою, прояснила деталі, і навіть змусила відмовитися від деяких попередніх зауважень. І, мабуть, саме таке подвійне прочитання було б найкращою стратегією: спочатку відключаючи аналітичну працю мозку, читаючи «чуйкою», як любить це називати Забужко. А потім варто перечитати вже критично, масштабно рефлектуючи у відповідь на Забужчин інтелектуальний виклик. Власне, хіба ж не так потрібно читати будь-яку велику літературу? За висловом Забужко, повноцінний роман вимагає від письменника «життя в тексті». Вимагає він і повноцінного читача, тобто повноцінного читачевого «життя в тексті», Сковородинського «жування» тексту…

Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. Й вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня.

Вже жанрова природа твору – проблематична. Як попередньо проблематичним стало визначення жанру «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

«Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» уже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання», – фіксує Віра Агеєва. І стверджує, що всі ці означення-назви не адекватні твору. Не рятують ситуації і власні Забужчині означення теми й жанру: роман-епос про любов і смерть тощо. Кожне означення частково правильне, але відбиває тільки одну рису чи грань твору. Роман про УПА, тобто боротьбу за людину, націю, свободу? Так. Моя знайома «упівка» плакала над уривками про УПА. І все ж це не історія УПА, а її сенс. Психологічний роман? Так. І ні. Хоча мене особисто найбільше захопила саме психологічна точність людських образів, настільки майстерно явлена, що змусила згадати героїв Достоєвського. Образів-типів навіть цілком незнайомого мені середовища сучасних мародерів незалежності, демократії й культури.

Ліричний струм, напруження твору настільки потужне, що не припадкові нарікання: це поезія; Забужко не вміє (!?!) будувати прозу тощо. Але це не поетична проза і не прозаїчна поезія. Я б наважився назвати «Музей» романом-поемою, якби поемою не назвав свої «Мертві душі» Гоголь. Хоча… все ж недарма всебічно скалічений сбушник-кґбіст Бухалов, одна з найкраще вимальованих у романі постатей, має своє-не-свої ім’я «Павєл Іванович». Не мертва, а скалічена душа, що лише починає приходити до тями, й малоімовірно, що воскресне-випрямиться. (Скільки нервів коштувало мені очікування останніх сторінок роману – а саме про батьків Вероніки Бухалової. Бо Забужко могла б і не дотягнути до власного рівня, як це сталося з «Мертвими душами»).

Мабуть, поетичною властивістю «Музею» є і його надзвичайна внутрішня музичність. На жаль, наука ще не розробила методів музичного аналізу літературних текстів. Російська перекладачка роману Є. Марінічева знайшла напрочуд точний образ для «метафізичної» музики Забужко – сучасна фізична теорія-гіпотеза суперструн, за якою часопростір просякнутий найтоншими «струнами»: «торкнися однієї – відгукнуться інші». Чи не в цьому суть музики сфер, Тичиново-Стусової космічної музики струмка?.. Власні математичні й фізичні метафори Забужко теж точні й відлунюють тими ж музичними метафорами.

Геніальна російська дослідниця Ольга Фрейденберг свого часу розкрила процеси виникнення й розвитку жанрів із міфу та обряду. За нею, жанрова форма – закам’янілий сюжет, зміст того чи іншого міфообряду. З часом, у міру відриву від первісного міфу, жанр нового твору вкорінений уже в сучасну йому культуру, форма його – це діалог з іншими творами. Звідси всенаростаюча інтертекстуальність сучасної культури.

Можна провести чимало паралелей між «Музеєм» і творами світової літератури. Вказати на ті чи інші його джерела. І це не лише кількість і якість прочитаного й освоєного. Світова культура в авторки вже «в пальцях» (той самий англійський газон, що потребує сотень років плекання.) Але й до діалогу з попередниками й сучасниками Забужчин жанр неможливо звести. Так, Джойс, Достоєвський, Т. Манн, поліфонія, карнавал тощо. Але «Музей» – Забужчин жанр. Персональний, як персональні її поліфонія, карнавал і потік свідомості.

Згадується давня розмова з Василем Баркою про українську прозу. Роман, як відомо, глибинно пов’язаний із державністю нації: роман – від Roma=Amor, Риму, як писали дотепні літератори. Тобто у бездержавної нації начебто не може бути великого національного роману… Та вже в діаспорі вони з’явилися: «Жовтий князь» Барки (2-й том «Князя» Барці не вдався) й «Роман про людське призначення» Емми Андієвської. Андієвська, як і Забужко, розвинула набутки сучасної літератури в свій особистий жанр, роман міжсуб’єктності, Я-Ми-Слова, вже навіть не діалогічного, а взаємопороджувального, з його круглим часом та фасетковим баченням. Роман Забужко знаменує, хоч і скалічений, але державний етап української культури. Етап переходу до повноцінного життя народу. Здається, про це свідчить і саме число залів Музею – Фібоначчієва вісімка, число невизначенності, хаосу, за Баркою – число переходу від однієї організації до другої. Ми ж ніколи (після княжих часів) не досягали й закінченого циклу 7, обірваною на 6 струною:
Урвалося танго Мілонґа.
Було покоління.
Пройшло.

Саме в цьому циклі своїх поезій Забужко бачить прообраз свого «Музею»:
О танґо Мілонґа! Печальною буде ця повість:
Од юности наших батьків залишивсь тільки звук…

І все таки роман-поема «Музей» – проза. Проза не лише нашої недонародженості, але й буття. Вжебуття – неповнобуття. Хоча… в якої нації воно повне?

« – Це означає кінець. – Це так само означає початок. – З призначенням?» (Е. Андієвська)

Як я вже згадував, лише за другим читанням відчув деякі «шерехатості» тексту, виправдання яким прийшло в третьому читанні: для мене особисто вони майже всі стали на своє місце, заповнюючи художній простір до цілковитої щільності буття. Дозволю собі нахабство: крім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця. Та якщо у Достоєвського все затьмарює якась садо-мазохістична Тінь, то в «Музеї» навіть у психологічно найтяжчих сценах відчуваєш перемогу особистості над власною Тінню. І це аж ніяк не хеппі енд, бо Забужко не закриває очі на те, що перемога Я над своєю Тінню, чи якимось дияволом-у-собі, ніколи не остаточна, і кожен день кидає нас знову в бій із собою, не кажучи вже про навколишнє зло. Ні, Оксана Забужко не боїться зазирати в темні безодні людства, нації, людської душі, бо відає безодні світла.

Отже щільна, туга, напружена проза. Все переплетене, неможливо відокремити одну від іншої ниточки, «сюжетні» лінії, бо кожна з них не доповнює, а висвітлює одна одну, вони – взаємометафоричні. Всі художні клітини твору заповнені вщент. Але нічого зайвого, все являє собою гармонійне життя різних членів єдиного організму. Його суперструн, Мандельштамівського готичного собору, Дантівського хору. Нема жодного шматочка «дикого м’яса» штучних поетичних та інших «красот», прокламацій ідеологізованої літератури, авангардистичних постмодернових брязкальців…

Мові роману можна присвятити цілу монографію, тому відзначу лише, що Забужчині неологізми теж не штучні, вони породжуються самою природою української мови, як її діалектизми – сюжетним часопростором роману. Зізнаюся, що перше моє, «бездумне», читання було насолоджуванням-смакуванням не стільки сюжету-фабули, ідей, мислі Забужко, скільки самої музики мови.

Змушений буду повторити те, що вже писав для анонсу книги.

Роман Забужко – жива плоть, яку відчуваєш майже фізично, бо це – організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати Мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний», як фізіологічними були, за Мандельштамом, Біблія, готика, Данте і Джойс.

Очевидно, наш вишнево-солов’їний читач, як завжди, буде шокований фізіологізмом у буквальному сенсі й не побачить трагічної духовності (дух у плоті, а не кастровано-дистильований дух спіритуалістів і кафедральних проповідників) й етичності цього насиченого плоттю твору. Настанова на предметність слова, на його пряме значення, на цінності земного буття, відмова від туманної містики (на її місці у Забужко містика життєвого досвіду, і теж фізіологічна) суголосні, рівнословні кращим взірцям акмеїзму Мандельштама й Ахматової. (Хоч і це лише грань мистецтва Забужко).

У другому читанні роману мене теж дещо шокувало, здавалося зайвим фізіологізмом. Наприклад, оті настирливі «пуки», що їх відчуває в своїх репліках до Вадима Дарина. Довелося їх всіх зібрати перед мисленним взором, щоб побачити в контексті сюжету. А контекст цей – порнократичний. Як вважає Забужко, «Лик нашої доби: проституція в усіх формах і вимірах!» Своєрідним прообразом Дарини є «Я, Мілена». Дарина спромоглася побороти Тінь Мілени в собі. І висловила боротьбу зі злом у собі-в-нас. І саме це, етичне й навіть публіцистичне слово тележурналістки доби політичної, суспільної та ЗМІ-проституції сприймається отим смердючим середовищем як непристійність. Краще образ торжествуючої порнократії тяжко визначити.

Забужко, як автор, поєднує в собі філолога, філософа, публіциста, поета, музиканта і навіть знавця точних наук. І всі ці іпостасі й творять прозу «Музею». Публіцистика в романі може здаватися моралізуванням, вчительством, але хіба Дарина в реальному житті може думати й виплескувати свій гнів іншими словами? Та й кохання, мабуть, виявляють сьогодні не лише арґотизмами, а й пестливими, навіть вишнево-солов’їними «очками» та «еньками». У Забужко – вся палітра сучасної мови, й вона не боїться жодної її грані.

Роман про любов і смерть? Ні, ширше і глибше. Бо вся література присвячена цьому «про». Це Забужчине самовизначення здається вірним, якщо під любов’ю розуміти щось на зразок щоденникової химерної формули А. Сахарова: √Істина=Любов. У християнській філософії вона означає – в дусі Сковороди! – «Любов любові є Істиною», тобто нероздільність Бога-Сина й Бога-Отця. Достоєвський і його персонаж богохульствував, коли приймав Христа поза Істиною… У психології формула Сахарова означає нерозривність раціонального й ірраціонального, інтелекту й почуття, прози й поезії. Мабуть, саме це прояснює специфіку прози, та й усієї творчості Забужко.

Центральним, стрижневим образосимволом роману є «секрети» дівчаток. Паралельно проходить чоловіче колекціонування й реставрація антикваріату.

Наш, не зовсім вироблений, читач уже встиг приписати Владину голодоморську гіпотезу джерел гри авторці. Все якраз навпаки. Сховані в землі дівчачі «секрети» – образосимвол того, як під час колективізації й Голодомору селянки ховали священні реліквії, як інтелігенція ховала заборонені книжки тощо. В «Жовтому князі» це закопаний в землі потир, який вкінці роману спалахує світлом Ґраалю. (І Барка підтвердив мені це припущення, на жаль — лише усно).

Ближчою до етнографічних джерел є Владина ж гіпотеза про загальний зв’язок «секретів» з іконою.

Наукові дослідження «секретів» лише почалися. У Росії, бо українських, здається, нема. Якщо узагальнити висновки дослідників М. Осоріної («Секретный мир детей в пространстве мира взрослых»), С. Борісова («Культурантропология девичества») й С. Адоньєвої («Дух народа и другие духи»), то гра в «секрети» – архетипічна, це своєрідне відтворення дівчатками ХХ століття стародавніх ритуалів посестринства через зв’язок із духами предків, Землі, ритуалами поховання, народження тощо. «Скарби», що їх дівчатка ховають, цінні тим, що це дар, дар долі, неба, несподівана зустріч з об’єктом, чудо. Це дар довіри до іншого. Це тайна «мого» буття, жіночої внутрішньої сили. Це діалог зі світом, розмова суб’єкта й об’єкта. Це частка душі, яку дитина дарує землі, щоб отримати від неї дар-опору для самопостання особистості. Це перші мистецькі творчі зусилля, бо в дівчачих секретах, на відміну від хлопчачих, головне – краса.

Якщо вийти за межі відомого нам ареалу гри в секрети, то в захованих «секретах» можна побачити аналогію з австралійськими чурінгами, спорідненими з «гальками азильської культури» (розмальована, орнаментована галька, схована в печерах). Це своєрідні обереги – вмістилища душ родичів та власних душ, які ми отримали від чурів, пращурів.

Аж ось куди протягуються джерела віконечок «секретів» – до лона Землі й жінки, до ікон – вікон в інший, духовний світ (П. Флоренський).

Як вважає Осоріна та інші дослідники, гра в секрети – це освоєння, упорядкування й осмислення дитиною видимого хаосу навколишнього світу, пов’язане з виділенням окремих об’єктів та їх іменуванням. Дарина – дар Адріанові, який уже на рівні фонем, анаграматично, приназначений бути даром Дарині. Впадає в очі, що сукупність найменувань Музею творить своєрідний узор «секрету» роману… Внутрішнього й зовнішнього, інтертекстуального. Свідомого, але переважно поза, надсвідомого.

Символообраз «секретів» у романі дублюється, синонімізується іншими: аплікація, колаж, інсталяція, архів, криївка, орнаментована тканина, килим, ікона, лоно… Кожна складова, як у пазлах, щільно прилягає до іншої, а кожна ниточка – лабіринтом, хромосомною подвійною спіраллю переплітається в окремі узори, які за бажання дійсно можна виділити в окремі зали. Все разом і породжує емоційно-інтелектуальну суперструнність твору.

Саме за цими аналогами, синонімами «секретів» і побудований «Музей». Й саме вони визначають його часопростір. Бо слово Забужки – автологічне. Воно аналізує себе саме і йде за ним, самовідтворюється й розгортається у її всесвіт. Давно вже було відзначено, що філологія й філософія увійшли в плоть сучасної літератури. Для Забужко це справедливо найвищою мірою. Її автологічне слово є синтезо-аналізом, самопородженням слова.

Так, це жіноча проза, але вже самодостатня, та, що набула власних жанрових форм, й тому потребує від нас відмови від застарілого патріархального літературознавства. І наше феміністичне літературознавство вже чимало зробило на шляху розвитку відповідних методологій й методів. Уже зробило й крок у бік відмови від комплексів статевої меншовартості агресивного фемінізму, залишивши їх постнародництву й постсоцреалізму, які ще досі переживають «кризу класичної фізики»…

Роман змальовує суспільну кризу України перед «Оранжевою революцією» й побачив світ у час нової, може, ще більш гострої кризи зневіри, цинізму, наплювізму, кризи недонародження особистості й держави. Тому й присвячений він – вибору-себе-в-ситуації, Юнгівській Індивідуації. Пошуку себе й вірности собі. І цим Забужко є естафетою від кращого в літературі шістдесятників – у майбутнє.

Для годиться, слід би було назвати недотягнення роману, і в мене є деякі зауваження, але настільки несуттєві, що обійдеться. Та й не маю відредагованого примірника. Може, поправила…

Фанати Забужко вже обізвали її генієм та напророкували Нобеля. Можна й так, але хто знає, що таке геній? А щодо Нобеля, то ближчим часом – гарантоване «ні», бо це роман про УПА. Ні, доки в нас не постане держава та народ, що себе шанують.Та й чи заслуговує будь-яка бляха на поета?

Від редакції. Леонід Плющ, як зауважить читач його статті, — один із перших читачів роману Оксани Забужко, (бо аж з Франції!) і водночас близький (бо включений «у процес» на стадії створення роману), «співрозмовник» авторки. У цьому — унікальність його прочитання твору. Сподіваємося, що погляд Леоніда Плюща невдовзі буде доповнений і іншими інтерпретаціями роману «Музей покинутих секретів».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: Українська літературна газета)

У новому романі Оксани Стефанівни Забужко є все, що мусило в ньому бути: секс на столі в архіві, мінет у криївці, задавнені «порахунки» між різними поколіннями київської інтеліґенції (з якими часом можна було б і стриматися, бо якось не вельми зручно себе почуваєш, коли на твоїх очах одна славетна й розумна жінка безцеремонно чубить іншу), ціла купа різноманітних брендів і багато «фірмового» жіночого прочування та не менш «фірмового» мисленнєвого розтікання, без якого не обходиться жоден текст Забужко, – одне слово, є все, чого слід було сподіватися від цього роману і на що ми, читачі, власне кажучи, ... [ Показати всю рецензію ] й чекали, передчуваючи вміло помережану «скандальними» й «забороненими» казусами (саме настільки, щоби про це говорили довго й зі смаком, у міру обурюючись і в міру знічуючись) інтелектуальну насолоду.

Утім, навіть якби йшлося лише про це, то й тоді роман мав би всі шанси сколихнути давно й тяжко застояне «болото» української прози, яке вкрай відчутно потерпає не через відсутність кваліфікованих, часом навіть віртуозних виконавців, а від браку нових ідей. Поміж тим, саме «фонтануванням ідей» відзначалася літературознавчо-філософська есеїстика Забужко останніх років; здається, «я-герой» тих текстів у «Музеї покинутих секретів» оформився тепер уже в художньому письмі, соковито розкриваючи емотивний портрет нашого сучасника в потужному інтелектуальному контексті. Це те, чого в нашій прозі не було ще, здається, з 1920-х – початку 1930-х років, а в останнє двадцятиліття й поготів: освоюючи стилістику, наші автори зазвичай наповнювали її власними рефлексіями, не зважуючись зробити ще бодай крок і «оживити» текст Людиною – повноцінно суперечливою особистістю, героєм (нехай навіть, у художньому сенсі, «самим собою», який-бо живе не самими рефрексіями, а розмаїтим життям сучасника).

Ще один напрочуд важливий аспект – прописування часу. Це ключове завдання романної прози; однак у нас чи не останнім, хто цим займався всерйоз, був Роман Андріяшик – та й навіть він прописував винятково час минулий, а вже після нього спроби впоратися з часом теперішнім чи принаймні недавно минулим (Кононович, Ульяненко, Дністровий) були, на жаль, епізодичними або локальними, відтворюючи якийсь один із аспектів і гублячись у ширшому контексті. Тут же маємо напрочуд широку часову парадигму, яка охоплює фактично півстоліття, виразно й гостро означуючи больові точки й системно відчитуючи взаємозв’язки. Фактично це чи не перший масштабний текст, у якому маємо цілісний образ органічно єдиної України – зі спільними болями, спільними трагедіями, котрі гостро відлунюють у людських долях протягом кількох поколінь, а нерідко й визначають ці долі. Причому долі не лише жертв, а й катів: у дрібницях письменниці часом не вдається уникнути суб’єктивної заанґажованості, але в головному – в людському – вона щиро й переконливо піднімається над упередженнями. В цьому сенсі «Музей покинутих секретів» – так само напрочуд важливий текст для нашого письменства, та й для нашого суспільства, котре багато в чому «чорно-біле»: покрізь нього ми маємо змогу побачити самих себе в широкому спектрі відтінків не лише «білого», а й «чорного».

Вочевидь, це і є найголовніше в романі Оксани Забужко: він відкриває перед кожним із нас, читачів, можливість відчитати себе як особистість і себе як час – множинність «себе», болем й любов’ю (в загальнолюдському сенсі любов’ю) спаяних у єдине національне, ментальне, психологічне, інтимне «я». Саме те «я», котрому судилося прожитись і виповнитися не лише за себе, а й за кровно рідну «дитину, яка не дожила навіть до власного імені».

[ Згорнути рецензію ]