«Музей покинутих секретів»: «дорослий» роман для підліткової нації.

 
«Музей покинутих секретів»: «дорослий» роман для підліткової нації
Книжки за жанрами

Всі книжки (1514)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

30.05.2010

Рецензія на книжку:
Забужко Оксана. Музей покинутих секретів : Роман

У недавньому інтерв’ю на «Буквоїді» Оксана Забужко порівняла українську державу з «важким підлітком», вказуючи на моральну крихкість і незрілість нашого посттоталітарного суспільства. У світлі цього влучного діагнозу роман «Музей покинутих секретів» виглядає як спроба письменниці дати розгубленому підліткові моральний орієнтир і скерувати його «переоцінку цінностей» у плідне річище. Як-не-як, а написати «роман про любов і смерть», запропонувати власну версію цих двох ключових для будь-якої культури стрижнів – це прерогатива дорослих, які здатні подивитися на підліткові суперечки оком об’єктивного модератора.

Проте в «Музеї покинутих секретів» авторка не перебирає на себе ролі модератора. Авторський голос у «Музеї» є радше голосом ще одного підлітка – сина репресованих інтелігентів, палкого антикучміста й фаната УПА. Пристрасний ідеаліст, він демонструє повний набір юнацьких рис. Тут і загострена реакція на несправедливість, і емоційні бурі, й гіперсексуальність, і некритичне ставлення до кумирів (вояків УПА), і мрія про досконале кохання...

Недарма Адріян Ватаманюк ніжно називає свою кохану Дарину «школяркою-відмінницею» за її старанність. Забужко-романістка сама виступає тут «відмінницею», яка ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. По суті, «Музей» – це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці і (особливо) в «Notre Dame d’Ukraine». Можливо, тому роман вийшов засерйозним як для художнього твору. Розлогі дидактичні відступи, які виглядали доречно в «Нотр-Дамі», дуже обтяжують роман і применшують задоволення від читання.

Поза тим «відмінниця» вміє гарно писати – її мова соковита, стилістично вироблена, підживлена тонким відчуттям діалектів і жаргонів. От тільки бажання заробити гарну оцінку примушує її дещо механістично сприймати вказівки вчителів. Деякі теми того-таки «Нотр-Даму» з фотографічною точністю перенесено в «Музей». У «Нотр-Дамі» аналізується українське родинно-любовне арґо – у «Музеї» з’являються «Лялюська» й «Адюська». Цілі розділи «Нотр-Даму» присвячено протиставленню «шляхетності» та «хамства» – у «Музеї» шляхетні головні герої вже протистоять багатоликому Хамові, втіленому то в Настуні-практикантці, то в акціонерах Дарининого телеканалу, то в нардепі Вадимові.

А головні герої тут і справді шляхетні, ба навіть більше – вони є ідеальним відображенням авторського «я». Дарина Гощинська не просто ідеалістка (як її попередниця Люба Гощинська з Українчиної «Блакитної троянди») – вона ще й ідеальна. Досконала зовнішність, від якої десятки мужчин завмирають просто на київській бруківці; досконалий професіоналізм тележурналістки; досконалий інтелект, який вкладає опонентів штабелями до її ніжок. Викапана Лара Крофт чи Лойз Лейн, що примушує частіше битися серця підлітків усього світу! За партнера цій жінці дібрано такого ж фантастичного мужчину, якого школярське захоплення порівнює з «шанхайським барсом» (добре хоч не «мексиканський тушкан»). У стосунках героїв не буває ні злетів, ані падінь, ані взагалі конфліктів. Думається, Забужко зробила головних героїв коханцями зовсім не для того, щоб розвинути «сюжетну лінію про кохання» – адже в повноцінній сюжетній лінії мусять бути перипетії, а не просто статичне обожнювання одне одного. Союз Дарини й Адріяна важливий насамперед як джерело психологічного комфорту для них обох. Маючи за спиною ідеального партнера, який беззастережно тебе обожнює, герої безстрашно крокують світом, борючись проти зла.

Дарина й Адріян подвійно ізольовані від зовнішнього світу: по-перше, своїм ідеальним коханням, по-друге, цілковито некритичним ставленням авторки. Замилувані одне одним, вони пробачають одне одному все. Авторка ж, замість бути об’єктивним арбітром їхнього взаємного обожнювання, сама долучається до цього обожнювання і дає героям індульгенцію на все – безпричинні спалахи гніву, разючу неповагу до інших персонажів, навіть намагання «по блату» втулити свою протеже до вишу. Шляхетність Дарини незаперечна навіть тоді, коли вона вихлюпує невмотивовану агресію на свою практикантку (чи ж та винна, що слабує на гайморит?). Так само шляхетність Адріяна безсумнівна навіть тоді, коли він подумки обзиває секретарку «козою» і сексистськи-принизливо мацає її за стегна та геніталії. Його образу це не поганить – адже він має «спокійну й самовладну поставу», завдяки доброму вихованню «з дому» знається на антикваріаті і взагалі наділений усіма рисами аристократа – аж до «виразно виліпленої кисті» з «довгими породистими пальцями». Жорсткий моральний кодекс Дарини не забороняє їй кохати Адріяна навіть тоді, коли його вчинки відверто суперечать шляхетському етосові (наприклад, сумнівні оборудки в стилі «брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші»).

Юнацький максималізм безкомпромісно ділить персонажів на позитивних і негативних, і це наперед визначає оцінку їхніх дій. Позитивний герой усе робить позитивно, хоча така сама поведінка у виконанні негативного героя неодмінно заслуговує на осуд. Наприклад, чому «двом дорослим, в повному цвіту кобітам» Дарині та Владі носити «Armani» – це підкреслювати власну рафінованість, а от юній практикантці Настуні носити «Gucci» – це демонструвати несмак і консьюмеризм? Позитивна героїня і в тридцять вісім років хвалиться «класним пупком», тоді як негативна вже в «двадцять з хвостиком» мусить мати целюліт. Авторка не вважає за потрібне обґрунтовувати, чому так є, – вона просто нав’язує читачеві свою картину світу, карикатурно розділену на чорне та біле («є ми, і є вони»).

Ще один «підлітковий» мотив «Музею» – це невпинний інтерес до сексу і щира віра, що в житті буває як у порнофільмах. Герої злягаються в лісовій криївці (тричі підряд!), на столі в книгосховищі... Що може робити безробітна Дарина на піку депресії, повернувшись додому після виснажливої полеміки з огидним сексотом Миколою Семеновичем і порядної порції алкоголю? Звичайно, тільки невтомно кохатися з вимогливим Адріяном («Що, знову? – Ага. Знову, і завжди»), ще й відкривати нові грані сексуального задоволення! Деякі персонажі взагалі характеризуються тільки сексуально: наприклад, «менопаузна» селянка з-над Бориспільської траси або «Свєта з дельфінчиком на причинному місці». Цілі сторінки «роману про любов і смерть» чомусь присвячено спогадам Дарини про те, як колишній начальник возив її «трахати» до розкішних готелів Бенілюксу – типова мрія восьмикласниці про зрілого коханця, наділеного грішми та силою.

До речі, про восьмикласниць. Мабуть, настав уже час для літературознавців узятись за дослідження мотивів «Лоліти» Набокова в прозі Оксани Забужко. Вже у «Польових дослідженнях» бачимо вплив «Лоліти» на Забужчин потік свідомості, по-набоковськи ритмований уколами метафор і натяків – і по-набоковськи елегантно-невимушений, наче танець на пуантах, нічого зайвого, 120 сторінок. «Музей» написано на значно нижчій передачі, формулювання там розлогіші, а темп повільніший, ніж у «Дослідженнях», але Набоков і досі просвічує крізь сторінки. Є там і ненав’язливі натяки («п’яний француз» Верлен), і відверті цитати, трохи штучно вклеєні в текст. Наприклад, навіщо приміряти на Вадима роль Гумберта? (Видно, звинувачень у політичній зраді та нуворішівстві недостатньо – треба звинуватити хлопа ще й у педофілії, щоб не лишити сумніву, хто тут позитивний, а хто негативний.) Крім того, фройдівсько-лолітівський ореол оточує образ Адріяна (тіло коханої, «як у школярки», «моя дівчинка», «біленькі трусики», «хлібобулочний, дріжджевий запах її тіла», дитяча ініціація героя «мокрою щілинкою та двома горбочками» дівчинки-однолітка). Проте «набоковські» елементи в «Музеї» є просто стилістичними прикрасами, а не структурними елементами, як у «Дослідженнях». Зрештою, «Музей» хоче бути не просто (пост)модерністською психологічною сповіддю, а суспільно-культурним полотном «не без моралі».

Моральними орієнтирами для головних героїв є нон-колабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки. Проте воно виглядає первинним щодо значно безпечнішого та успішнішого життя Адріяна-молодшого й Дарини. Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурного переємництва, яке є надзвичайно важливим для лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно не-більшовицькі стіни Львова...

Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років. «Музей покинутих секретів» претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Можна тільки милуватися колосальною роботою Оксани Забужко з документальними джерелами та її тонким нюхом на культурно значущі деталі.

Шкода тільки, що письменниця за сім років роботи надто «зріднилася» з матеріалом і не змогла виробити критичного ставлення до нього. Тому роман вийшов надто вже безкомпромісним – йому бракує гуманістичної універсальності Ремарка й Гемінґвея.

Але чи варто вимагати від Оксани Забужко бути схожою на Ремарка? Адже ми, її шанувальники, любимо її власний стиль. Тому насамкінець я просто висловлю мої читацькі побажання щодо того, як можна було зробити «Музей» приємнішим для читання. По-перше, відмовитись від обожнювання головних героїв і не повторювати щосторінки «яка ж розумничка ця Дарина!». По-друге, викинути з книги увесь зайвий секс, який приваблює масового читача, але зміст ніяк не збагачує, – всі ці мінети, страпони, лесбійські поцілунки та краплини сперми на волоссі. По-третє, дозволити Дарині знайти в архівах СБУ бодай якісь «крейдяні позначки», які б допомогли їй провести справжнє журналістське дослідження, а не покладатися на сни, хай навіть які промовисті. Особисто я дуже шкодую, що авторка не захотіла зробити з «Музею» справжній детектив – адже матеріалу б вистачило на українську версію «Імені троянди»...

Ольга Вох

(Джерело: Сумно)

Реклама
Rambler's Top100