Ірина Цілик : Родимки : оповідання та повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

«Родимки» — книжка прози Ірини Цілик — вийшла друком у видавництві «Електрокнига». Вираз «вийшла друком», щоправда, тут не до кінця точний. Як заведено в «Електрокниги», в паперовому вигляді з’явився досить обмежений наклад, натомість передбачається, що більше читачів знайомитимуться з нею в електронному «агрегатному стані» на сайті «Автура» (avtura.com.ua).

Ірина Цілик раніше була відома як поетка, прозаїк, а нещодавно прославилась і як кінорежисер. Її торішній короткометражний фільм «Помин» став справді резонансним, його показували на міжнародних кінофестивалях у Німеччині, Франції, Португалії ... [ Показати всю рецензію ] та Вірменії. Можливо, цей факт сприятиме посиленню читацького інтересу, тим паче, що в «Родимках» є, зокрема, новела, з якої й «виріс» фільм.

А загалом до книжки ввійшло шість невеликих прозових творів, означених як п’ять оповідань і одна повість. Щоб остаточно розквитатися з сінема-темою, варто сказати: всім їм більшою чи меншою мірою притаманна відчутна кінематографічність. Вона — в дуже характерних перескоках місця, часу й обставин, у стрімких «сценарійних» точкових описів будь-кого та будь-чого. У діалогах та їхніх чергуваннях із лапідарними виразними рисами чи сценками. Не може бути сумнівів: Цілик зі своїм кінематографізмом дуже переконлива й упевнена, тож як поціновувач передусім літератури, тішуся, що вона не втекла у візуальну сферу повністю.

Ця проза дуже психологізована, причому психологізована достатньо ретельно й якісно, так, як початківець, спраглий до занурення в глибини людських душ, іще не вміє, а досівдчений, вмілий, письменник часто й не хоче, більше захоплюючись популярними сюжетними перегонами чи пошуками у сфері образності й форми. Що ж до образності та сюжету, Цілик шукає балансу між поступовим створенням і нагнітанням певної емоційної атмосфери та розгортанням більш-менш захопливої дії. Письмо «Родимок» то іронічно детальне, то натхненно швидкоплинне, але все одно детальне, тому саме тут, мабуть, і розташується один із вододілів потенційних читачів; когось це вабитиме й занурюватиме в текст, а когось, навпаки, відштовхне. Талановиту й цікаву манеру висловлення однозначно псують хіба що деякі мовні незграбності, котрі вигулькують не зовсім уже часто, але регулярно.

У центрі оповідань і повісті Ірини Цілик — те, що прийнято називати звичайним життям пересічних людей. «Маленьких українців», як полюбляє казати один із наших президентів. Тема вдячна розмаїтістю химерних поворотів долі й мізків, але невдячна ризиком надмірного «депресняку».

Жінка, що їде разом з колишнім чоловіком на побачення з ув’язненим сином і тягне картаті торби з провіантом. Закомплексована негарна дівчина-тінейджер, яка торгує на імпровізованому базарчику біля дальньої станції метро. Жінка за п’ятдесят, яка вперше в житті побачила порно-фільм. Але й люди з «вищих» і «ширших» сфер, як-от молода режисерка чи стара партійна «гранд-дама» постають у Цілик так само в підкреслено буденних обставинах. Сказати б, у обставинах нестерпно буденних. За великим рахунком, це головний конфлікт книжки, рельєфно й боляче виписаний на тлі окремих колізій окремих творів і персонажів, — пропадання, розчинення людини в сірій і неприємній щоденності. А можна ще сказати, що маємо своєрідний діагноз, поставлений Іриною Цілик абсолютній більшості українського суспільства та його безпросвітній пострадянськості (цілком припустимим тут є гендерний акцент, оскільки вся книжка зосереджена саме на жіночих персонажах і жіночих особливостях «кризи жанру», проте другорядні чоловічі постаті явно перебувають у тій самій кондиції, хоч і зі своєю специфікою). Емоційна порожнеча і страх емоцій, комплекси неповноцінності, брак внутрішнього духовного життя і розвитку, підміненого вбиванням часу й самозаспокоєнням, зашореність, черства інфантильність...

Що ж, діагноз цілком влучний і болючий, виписаний ефектно й переконливо, а авторка виправдовує своє прізвище. Через це книжка «Родимки» вийшла досить сумовитою. Ні, звісно, в ній є й згадувана вже іронія та інші блискітки почуття гумору, й зворушливі, добрі моменти. Проза Цілик, на щастя, не така одноманітно-безвихідна, як життя її персонажів. Але загальний післясмак не дуже втішний. Зате він спонукає до роздумів, до спостережень і самоаналізу. Та й, зрештою, не вся література мусить неодмінно веселити.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Захід.net)

Із молодими українськими письменниками переважно відбувається одна, з незначними варіаціями, історія: молодий письменник пише повість, яку видавець випускає у світ під гучною назвою «роман».

Твір приносить авторові популярність та впізнаваність на мистецьких тусовках; його наступний роман уже не має великого розголосу, але це не дуже й потрібно – на мистецькі тусовки письменника й далі запрошують; усі подальші твори підозріливо нагадують попередні; у письменника з’являються послідовники… Хоча частіше крапку можна поставити після слова «запрошують».

Із Іриною Цілик, здається, сталося інакше. ... [ Показати всю рецензію ] Після виданої 2008 року повісті «Післявчора» (автобіографічної й одновимірної, хоча й не позбавленої рис легкого імпресіоністичного письма) авторка витримала цілком пристойну паузу в майже 5 років. За цей час можна було збагатитися життєвим досвідом, і письменниці, котра, вочевидь, не зловживала відвідинами мистецьких тусовок, це вдалося. Відповідно, удосконалився та поглибився стиль, що дає змогу назвати нову книжку Ірини Цілик «Родимки» (видавництво «Електрокнига», 2012) одним із найцікавіших проектів поточного року.

Збірка об’єднує 5 оповідань та повість, яка дала назву збірці. Оповідання справді видаються зробленими бездоганно – завершені фабульно, позбавлені патетики, вони описують межові буттєві ситуації простих людей зі звичайного життя. До повісті можна висунути певні претензії, хоча й цілком передбачувані: у більшості сучасних українських письменників, щойно текст перевищує обсяг оповідання, сюжетний каркас відразу ламається – і виникає безсистемна оповідь про все на світі.

У «Родимках» це фрагментарна історія однієї «жіночої» родини, складних взаємин головної героїні з двома бабусями та чоловіком (причому про взаємини з чоловіком направду хотілося б почитати більше, ніж із бабусями). Авторці важко утримуватися на поверхні сучасності, вона балансує на межі – і повсякчас поринає у спогади дитинства, які, безперечно, можна розгорнути на багато сторінок.

Поза тим, письмо Ірини Цілик психологічне, метафорика цікава, а загальний настрій – цілком шляхетний. Скажімо, попри те, що одна з бабусь – російськомовна, її мовлення не передається блазенською транслітерацією. Авторка дає можливість усім персонажам залишатися самими собою – зокрема героїні-оповідачці, котра, досягши певного віку, вже значно скептичніше (критичніше?) дивиться на максималізм своєї юності.

Генетично Ліда з «Родимок» виросла з образу Кіри Буцім із «Післявчора», однак вона, на відміну від своєї попередниці, здається, вже не хоче присвячувати життя тому, щоб разом із десятками інших «хлопчиків і дівчаток зі сталевими нервами і страшенними амбіціями» удень і вночі, без сну і відпочинку працювати у продакшені, прагнучи досягти ефемерного статусу та добробуту. Це також цікавий і несподіваний поворот у розвитку творчості Ірини Цілик: у своїй прозі вона суттєво наблизилася до зображення так званих загальнолюдських цінностей, які зараз настільки звично стали об’єктом кпинів, що розгледіти їх у натовпах образів, подарованих життям, вдається не кожному.

Саме цю процедуру авторка здійснює у своїх оповіданнях, котрі я не побоюся назвати зразком нео-неореалізму в сучасній українській літературі. Сьогодні ставлення до реалізму дуже скептичне: цей напрямок асоціюється або з архаїчним народництвом зразка Панаса Мирного, або з радянським соцреалізмом. Проте існував ще й неореалізм зламу ХІХ–ХХ ст. – складний психологічний стиль за крок до модернізму, який показував живе життя з усіма його маленькими драмами та великими екзистенційними трагедіями. Неореалізм в українській радянській літературі зі зрозумілих причин не завершився так само, як і модерністичний проект; частково його продовжили своє прозою шістдесятники й представники наступних поколінь (так, саме ті нудні дяді й тьоті зі Спілки письменників). Серед покоління-2000 писати «реалістично» вважається нецікавим, натомість писати загадково і незрозуміло – круто. Будь-яку стилістичну невправність автора чи невміння звести докупи фабулу завжди можна виправдати постмодерністичною деконструкцією, тому й маємо ми стільки творів «химерного» спрямування, у яких відбуваються настільки ж чудесні, як і безглузді події…

Інша річ – оповідання зі збірки «Родимки», у яких ідеться про життя «маленької людини». Кожне з них має різний рівень напруги: від опису поїздки до в’язниці, що для батька‑алкоголіка стає прощанням із непутьовим сином, – до дитячого суму за сніжкою, котра розтанула в розмороженому холодильнику, не дочекавшись наступної зими. Від абсолютного обвалу світобудови дівчинки на прізвисько Гайтавер, коли вона зрозуміла, що нікому на світі не потрібна, така велика, негарна й незграбна, – до ніякового відкриття нормальною дорослою жінкою існування порнографічного відео. Однак усі ці історії та емоції – справжні (не в сенсі – невигадані, а в сенсі – гідні віри). Ніхто з персонажів не пішов працювати пандою; ні на кого не перетворився; над містом жодного разу не пролетіла жінка у квітчастій хустці, хоч я й боялася чогось подібного аж до останнього оповідання.

Ці зауваги геть не означають, що я заперечую потребу існування в сучасній українській літературі так званого «химерного реалізму», чи то пост-постмодерністичного експериментаторства, чи то жанрів фантастики та фентезі – ні! Просто поряд із ними дуже втішно констатувати наявність іншого напрямку, котрий, на жаль, представлений нині серед молодих українських письменників значно скромніше чисельно, хоча й потужніше – якісно. Доказ тому – проза Ірини Цілик.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Біла (джерело: Літакцент)

Кажуть, Лєв Толстой написав свою «Анну Кареніну» у відповідь на пушкінського «Євґенія Онєґіна»: мовляв, якби пушкінська Татьяна обрала свого часу Онєґіна й пішла від чоловіка, то на неї чекала би доля Кареніної. Про цей епізод із серії «перегуку ворони й арфи» мені нагадали «Родимки» Іри Цілик (2013), що так виразно співзвучні з «Біографією випадкового чуда» Тані Малярчук (2012): у своєму роді «Родимки» – біографії жінок, які так і не дочекалися свого чуда.

Життєписи кардинально різних героїнь, винятково талановитих і звичайних, або й зовсім невиняткових, ба навіть посередніх, жінок, які заплуталися ... [ Показати всю рецензію ] у своєму житті й зупинилися на роздоріжжі, перед важливим етапом або вибором, де читач або читачка їх і знаходить. Жінки, на перший погляд негероїчні й буденні, як Лєна в «Біографії випадкового чуда» Тані Малярчук, якщо придивитися уважніше, виявляються зовсім непростими й по-своєму героїчними: одна самозречено щотримісяці готує передачу для сина-зека, котрий зовсім не цінує материної жертви («Костюм»), друга мусить миритися з громіздким тілом, що зовсім не пасує до її душі й тонкої натури («Гайтавер»), третя нарешті зізнається собі, що живе неправильно, пливе за течією і так далеко відійшла від своїх мрій, що навіть встигла про них забути («Помин»), четвертій ніяк не вдається себе реалізувати ні в роботі, ні в особистому житті («Сніжка»), п’ята після багатьох років у шлюбі наважується щось змінити в інтимних стосунках із чоловіком («Апрєлюшка») – усі ці жінки мають «родимки», вроджені або набуті ознаки, які нікуди не дінуться, з якими доводиться миритися або ж видаляти їх, як руку чи ногу – хірургічним шляхом. Усіх їх читач застає у стані, близькому до депресії чи істерики, доведених до межі, граничної міри терпіння, коли щось надривається й виходить назовні, як задавнена чирка. Такі психоемоційні стани чи не найкраще вдалися Ірі Цілик, очевидячки, допоміг фах режисера: Ніна («Костюм») гарячково миє вікна в кімнаті смертельно хворого чоловіка, намагаючись змити все, що було поганого в її житті, Сашка-«Гайтавер» волочить до медпункту ледь живу сусідку, яку сама перед тим і побила… І тут би з’явитися «випадковому чуду», летючій бабі в хустці, яка б усіх урятувала, однак чуда не стається; героїні мусять рятуватися самі. Читач покидає їх у той момент, коли ще не відомо, буде фінал щасливий чи трагічний; чирку лишень прорвало, і хтозна, чи не стане вона причиною серйознішої хвороби…

Певна річ, не всі оповідання однаково цікаві й однаково сильні, як слушно завважує у своїй рецензії Олег Шинкаренко. Так, відверто слабше виглядає повість, що дала назву збірці. Найперше – через штучний на тлі попередніх оповідань фінал та обрану точку зору: текст написано від імені головної героїні, журналістки (герої Цілик часто є людьми творчих професій – сценаристами, режисерами, операторами, акторами, журналістами, належать до тієї ж самої сфери, що й авторка), яка постійно намагається відсторонитися від розповіді; говорячи про інтимне, вона повсякчас нагадує читачеві, що не зовсім із ним щира. (Якби це була 20-річна Кіра Буцім із «Післявчора», а не 30-річна Ліда з «Родимок», я би напевне вирішила, що повість автобіографічна – так наполегливо оповідачка намагається переконати читача в протилежному!) Та читач уже повірив, пройнявся духом і побутом старого Києва, перейнявся долями сестер Іди й Таші, їхньої доньки й племінниці Олі, їхньої онучки Ліди, усіх цих складних переплетінь їхніх доль і стосунків, усіма цими «родимками»… Адже родимки, ті чи інші, більші чи менші, старіші чи новіші, є в кожного з нас, і з ними доводиться жити, хоч як часом хочеться ці свої відзнаки приховати за одягом чи густою косою. І саме цим «Родимки» й западають у душу – тим, що в кожного чи кожної з нас є свої «генетичні ознаки», родимки і шрами, те, що хочеться пам’ятати і те, що боляче пригадувати.

Той-таки Олег Шинкаренко також дорікає авторці відсутністю стилю, та це не зовсім правда. Можна дорікнути браком літературного редагування, однак відсутністю стилю – навряд чи. Часті зміни планів, увага до деталей, акценти, несподівані відкриті фінали оповідань, міський топос, майстерна побудова сцен-кадрів і кінематографічність кожної з «родимок» – ось він, стиль Іри Цілик, режисерки й поетки, стиль, що сюжетно, образно й стилістично виріс із часу попередньої книжки (повість «Післявчора», 2008), та все ж залишився впізнаваним.

До слова, я навмисне жодного разу не вжила словосполучення «жіноча проза», хоча і «Родимки», і «Біографія випадкового чуда» є саме такою прозою, написаною жінками і про жінок – із одного лишень «Костюма» про жінку дізнаєшся більше, ніж із десятка глянсових романів у рожевих обкладинках. Ці два тексти, написані приблизно в один час різними українськими авторками, мовби є втіленнями одного великого задуму, і це, впевнена, свідчить про цілком здоровий розвиток нашої літератури, її типологічність і насущну потребу врешті-решт проговорити окремі теми, зокрема й ту, що винесена в заголовок цього есе. Радуйся, жінко, колись ти таки дочекаєшся свого чуда. Колись, можливо, зовсім скоро.


Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/05/23/ave-zhinko/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Шинкаренко (джерело: Літакцент)

Нова книжка Ірини Цілик «Родимки» несподівано змусила мене глянути на українську літературу ззовні. Звісно, малоймовірно було би припускати, що вона розвивається окремо від іншого світу — у нас мають бути аналоги загальновідомих авторів (ну, в сенсі «собственных платонов и быстрых разумом невтонов»). Одразу підкреслю, що йдеться не про копіювання та епігонство, а лише про схожу «механіку» твору, що виникає внаслідок протистояння антагоністичних сутностей: саме так, на мою думку, і виникає література. Наприклад, протистояння жаги до ясності та штучного потьмарення свідомості дає нам таких авторів, ... [ Показати всю рецензію ] як Вільям Бероуз або ж Венедикт Єрофєєв, а в Україні це — Юрій Іздрик. У випадку з двома кращими оповіданнями із збірки Ірини Цілик «Родимки» (на мою думку, це «Костюм» та «Гайтавер») яскраво видно протистояння низького (побутового, фізіологічного) та високого, яке Ірина, серед іншого, слідом за російськими письменниками-«деревенщиками» чомусь бачить у простоті сільського життя (про це йдеться в оповіданні «Помин»). Читаючи перші два оповідання, я постійно згадував американську письменницю Фленері О’Конор, герої творів якої так само змучені жахливими обставинами, що принижують їхній дух, несподівано стикаються з альтернативою іншого світу, що оманливо спалахує лише на мить і зникає. Оповідання «Гайтавер» навіть має схожу з оповіданнями О’Конор «Кульгаві увійдуть першими» та «Домашній затишок» ситуацію приниження через удавано уважне ставлення до сироти. Але американська авторка, на відміну від української, бачить джерело високого в своєму католицтві, тому всі свої блискавки спрямовує проти наївного, а часом навіть дикого протестантизму персонажів.

У «Костюмі» ми бачимо змучену життям прибиральницю Ніну, яка давно живе, немовби автомат, механічно піклуючись про родину та віднедавна — про ув’язненого в колонії сина Кольку. Герої цього оповідання ведуть безглузде напіврослинне існування без мети та мрій, присвячуючи весь час задоволенню лише найпростіших потреб, і кульмінацією цього стає сцена обжорства в колонії. Ніна кілька місяців збирає продукти, аби нагодувати Кольку делікатесами, і раптом розуміє, що син не відчуває до неї жодної вдячності. Тоді вона із помсти вирішує з’їсти прикрасу столу — вафельний торт. Чоловік Ніни Зюбик — пересічний алкоголик — живе у окремій кімнаті, в яку не заходить жоден інший член родини, і саме із ним пов’язаний єдиний світлий спогад героїні «Костюму»: колись у минулому Зюбик займався аматорським фотомонтажем, склеюючи зображення дружини з несподіваними фрагментами інших кадрів. У фіналі оповідання Ніна заходить у заборонену кімнату і бачить там щось огидне, що вражає її до сліз. Розуміючи, що минулого не повернути, вона вирішує принаймні протерти жахливо брудні вікна. Ця механічна робота притлумлює її біль за втраченим. У цьому оповіданні принцип протистояння діє дуже показово та переконливо, бо пам’ять як елемент вищої нервової діяльності дійсно височіє над болотом механічних інстинктів.

Оповідання «Гайтавер» змальовує типово оконерівського «фріка» — підлітка-сироту Сашку, яка виглядає дорослою дівчиною, але не спокушає своєю зовнішністю чоловіків. Сашчина бабка та суспільство використовують її сирітство для самовиправдання, насправді ж повсякчасно принижуючи її. Принижує Сашку і найкраща подруга Марина, яка використовує її спочатку як тло для своєї краси, а потім — як співучасницю злочину. Зло накопичується в цьому оповіданні рядок за рядком, і у фіналі оволодіває й самою Сашкою. Цей просто макабричний фінал зроблений цілком у найкращих традиціях південної готики США (літературного напрямку, одним із найяскравіших представників якого вважають О’Конор).

Як Ірина Цілик розуміє, добро ми можемо побачити в її значно менш вдалому оповіданні «Помин». Його герой дід Валя (у минулому міський інтелектуал) здійснив те, чого навчали американські гіпі 1960-х: покинув полохливе місто, яке, на його думку, є зосередженням розпусти та зла і почав жити самотнім життям у сільській хатинці, насолоджуючись творчістю Гемінгвея та Вонегута (!). В Росії щось схоже проповідували так звані письменники-«деревенщики». На їхню думку, місто є скупченням гріховних пристрастей, а все справжнє та найкраще можна знайти тільки в селі. Слабкість оповідання «Помин» полягає саме у цьому хибному протистоянні міста та села. Авторка чомусь вважає, що «ікони у позолочених рамках» у сільській хаті та робота у полі обов’язково покращують моральний стан людини, сприяють зростанню «духовності», а спокуси міста ведуть до їх занепаду. Ця ідея, звісно, не належить ані Ірі Цілик, ані американським гіпі, ані «деревенщикам». Уперше її чітко сформулював Карл Маркс у своєму творі «До критики політичної економії» і звучить вона так: «Буття визначає свідомість», тобто оточення та стиль життя формують свідомість людини. Це твердження є правильним лише частково: буття насправді не визначає свідомість, а лише впливає на нього у деякій мірі, і силу цього впливу кожен може цілком свідомо регулювати. Якщо ж зображати людей так, як бачить їх Маркс, то вони виглядатимуть схожими на картонних ляльок. Ця картонність дуже відчувається в «Помині», а також у оповіданні «Апрєлюшка», де жінка пост-бальзаковського віку раптом переживає ледве не крах життєвих цінностей після перегляду порнофільму.

Моє порівняння Ірини Цілик із Фленері О’Конор має також суттєвий недолік, що стосується мови письменниць: письмо О’Конор вражає навіть у перекладі, чого не можна сказати про стиль української авторки — часто банальний і рідко влучний. Але чому він такий? Стиль — це на 20% фізіологія, на 20% — життєві обставини і на 60% — воля. Якщо авторська воля слабка, це співвідношення змінюється в далеко не найкращий бік хаотичних чинників. Наприклад, хвора на вовчак католичка О’Конор була оточена, на її погляд, дрімучими, божевільними, підлими і просто небезпечними протестантами: саме так вони зображені в більшості з її творів. Але саме воля утримала її від того, аби перетворити їх на мізантропічну католицьку агітацію. Що ж стосується Ірини Цілик, то, судячи з усього, її творче життя було відносно довгий час пов’язане з виробництвом масової культури, що вже за визначенням прагне до повної ліквідації авторського стилю, бо маси (або ті, хто претендує на роль адвокатів їх смаків) не потребують унікального, віддаючи перевагу типовому. Так у рекламі голівудської кінопродукції майже ніколи не називають імен режисерів (або називають у останню чергу), а ось імена зірок-акторів (які грають не ролі, а улюблені глядачами типажі) називають завжди і у першу чергу. Чи варто Ірині Цілик працювати над стилем і боротися власною волею проти обставин? Безумовно варто, і зовсім не для того, аби підтвердити гіпотези автора цієї статті. Оригінальний стиль — це ще один крок до канону, якщо, звісно, авторка має на меті туди потрапити, бо віднедавна він утратив свою безумовну привабливість для письменників. Що з того, що повість «Родимки», на думку деяких особливо прискіпливих критиків, не має достатніх літературних якостей, не відкриває нової правди про світ, не народжує нової естетики, не має власного неповторного голосу? Зате вона подобається багатьом читачам і читачкам, про що свідчать їх відгуки в інтернеті. Так, це жіноча проза, але для жінок, які володіють комп’ютером, завели собі акаунт у Фейсбуці та прочитали кілька романів Набокова. Здається, з Ірини Цілик не вийде-таки української Фленері О’Конор, але це точно не викличе занепокоєння в нашому літературному середовищі. Як зазначила у своєму критичному відгуці Ксеня Кисіль, ці оповідання як і не змінять щось на краще, «то хоча б заспокоять».

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/05/16/iryna-cilyk-ta-pivdenna-hotyka/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Іванова (джерело: Сито - український культурний портал)

Якщо у когось проза є вухом, носом, кінчиками пальців, дихальними шляхами чи навіть брюхом, то проза Іри Цілик є найперше оком без щонайменших хиб фокусування, різкості, кольору, контрасту, зі здатністю обертатися на 360° й не блимати тривалий час, оком, що заглядає між шпаринами, отворами, дірками, які не встигли приховати, які, направду, приховати неможливо.

П’ять оповідань та одна повість книжки «Родимки» - це історії без початку й кінця, вони достеменно не почалися й не закінчаться в межах відведених для них сторінок, вони як схоплені в своїй тривалості миті, придатні для фіксації в слові; ... [ Показати всю рецензію ] це історії без прикрас – і в цьому самодостатні; вони про те, що було, є і буде, будь-де, будь-коли та будь з ким. Правда прози Іри Цілик – в непідробному ефектові впізнавання, що вона створює, коли читання є пригадуванням, співвідношенням, збігом з баченим, чутим, пережитим, коли читач знає не менше за автора, і в цьому знанні комфортно. Це скоріше проза спільного досвіду, набутого в тій комунальній квартирі, куди за різних обставин всі потрапляють, однаково дорослішають та йдуть, де всім знайома ситуація неочікуваного прозріння («Костюм»), агресії, виправданої болем («Гайтавер»), зависання між дійсним та можливим («Помин»), бажання втримати неохопне («Сніжка»), знайти втрачене («Апрєлюшка») й усвідомити незмінне («Родимки»). З колективного локусу навряд чи вдасться прорватися, та чи й потрібно, адже ця стабільна еклектичність – чи не єдиний доказ існування, спокійна впевненість, від якої важко відмовитися.

Оповідання книжки попри позірну інакшість насправді об’єднані чимось набагато більшим ніж сюжет, герої, ситуації, лінії, вигини й перетини, цього всього разом там немає (хоч є, безперечно, окремо), від першого до останнього слова їх єднає майже еротична магія фрагменту, перетвореного чи не на жанр, коли його еротика – це та шпарина, в яку кортить підглянути, а магія - ритуальний перебіг життя, де всі свої, де немає гостей.

У прозі Іри Цілик важливе все, що стосується людини – її втрати та знахідки, приховане й недомовлене, страхи й бажання, стриманість і свавілля, речі в часі й просторі, пам’ять і мітки, знаки, родимки, сліди, пунктири, залишене й відкладене. Найкомфортніше її герої існують в резервації, на дистанції, в осібності, загублені в самих собі, такі собі сторонні спостерігачі власного існування (формально цей прийом відчуження застосовано в оповіданні «Родимки»), й сторонні у стосунку до близьких («Костюм», «Родимки»), дійсності («Гайтавер», «Помин»), герої без ґрунту, на якому можна втриматися, та без крил, які дають змогу літати.

Вони живуть, ніби відклавши на потім саме життя, в колі «не зроблених дзвінків, не здійснених справ, не сказаних слів – у всьому цьому наборі неодмінних супутніх «не», переконуючи себе у справжності замінників – слова вони легко підміняють мовчанням, дії – пригадуванням, а себе – ролями, тому й не помічають, що не земля у них під ногами, а крихкий лід ілюзій та самообманів.

Героїв оповідань Іри Цілик повсякчас супроводжують втрати й знахідки: вони розходяться на перехрестях, не впізнають один одного, бо не знаходять відповідностей, що їх руйнує час, проте в цій незворотності втрачають одних, але здобувають інших, і разом з тим – себе, відвойовують те, що називають «я», хоч на мить пориваючи з соціальними стандартами, умовностями, масками, страхами, щоб таки бути, а не здаватися.

Вони люди дистанції через звичку, залежність від пам’яті та пригадування, що врівноважує тепер і колись, так і речі в прозі Цілик є тим, що руйнує кордони й обмеження, - костюм, будинок, сніг, фото…є не лише деталлю, рисою, ім’я, символом, що їх авторка завжди прописує, переносячи увагу з однієї властивості на іншу, а й тотемом, великою пристрастю та прив’язаністю, що робить довколишність в тексті й тексту самого фактурною, в’язкою, а не текучою.

Герої оповідань Цілик живуть у впертій впевненості й передбачуваності того, що відбудеться незабаром, час для них рухається за всесвітніми законами, й життя ні в чому не дає маху, ніби все так і має бути, іншого не дано в тому часі, по-іншому й не може бути, бо інше – ненормальність, яку необхідно долати. Їм не доводиться вибирати, хоч ситуації вибору повсякчас постають, вибір в принципі не потрібен, бо яким би він не був, він є лише втеча, він лиш до неї й може призвести.

В прозі «Родимок» багато соціального не через умовний детермінізм, правдивість, що підкорює, репортажність життєвої бувальщини й факти повсякденних буднів, а через відданість людині і простору довкола неї – окремому ліжку («Родимки»), кімнаті («Костюм»), будинку («Помин»), вулиці («Гайтевер») й ін. Тут є речі, які можна не помічати чи взагалі відмовитися від них, замінити чи подарувати, проте є щось понад цим – вродженість, приреченість й невідворотність, родимки на тілі, які як не видаляй, вирізай чи заморожуй – все одно лишиться шрам, який десь між одягом таки приверне увагу спостережливого ока.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Терен (джерело: Високий замок)

Для прозаїка дуже корисно бути режисером — враження від нової прозової книжки Іри Цілик «Родимки»

Чотири роки поміж першою прозовою книжкою Іри Цілик «Післявчора» та другою «Родимки» вмістили стільки важливих і переломних подій у житті письменниці, що з цього просто не могла не народитися книжка. Переїзд із Києва до чернігівського села (і повернення до столиці через три роки), народження сина — багатющий матеріал для нових текстів. Але, як і багато письменників її покоління, Іра Цілик дозволила собі писати про власне й особисте у першій прозовій книжці, друга ж її збірка оповідань та однієї ... [ Показати всю рецензію ] повісті презентує нам авторку, яка вміє спостерігати, слухати, вправно зшивати викрійки різних доль і передавати за одиничним вселенське. Чи принаймні загальножіноче, бо «Родимки» легко було б зарахувати до жіночої прози, якби в Україні не сформувалися певні стереотипні уявлення про такий тип літератури.

Жінки — центральні персонажі цієї книжки. Вони різного віку й професій, у них різні проблеми й дуже по-різному виставлена оптика для сприйняття навколишнього світу. Ніна із оповідання «Костюм» вам точно видасться знайомою. Жінка, яка тягне на своїх плечах сім’ю і всі ці безкінечні непідйомні торби (у випадку Ніни — для сина, який сидить у в’язниці) — майже класичний образ української жінки. На неї хочеться сваритися, бо ж уся безпросвітність і нещасливість її існування — результат слабкості, потреби (звички, виховання?) роздавати всю себе до крихти іншим, але нічого не лишати собі. А разом із тим Ніну дуже шкода, її хочеться пожаліти і вислухати — власне, це і робить читач, знайомлячись з її історією, історією жінки, яка все життя на щось чекала і до чогось готувалася. Така ж знайома вам і героїня «Гайтавера» — дівчинка Сашка завеликої комплекції і зависокого зросту. Її присутність втомлює її бабусю, знесилює вчительку з її теоретичними уявленнями про виховання дітей і абсолютно влаштовує її куди досвідченішу й успішнішу подругу, яка одного дня легко її зраджує. Маленька Гася зі «Сніжки» відкладає свої кишенькові, щоби придбати для своєї мами-акторки невеличкий театр і зберігає у холодильнику грудочку минулорічного снігу, щоби він зміг зустрітися зі снігом новим. Ще одна героїня Майя Дмитрівна має спокійне урівноважене життя з постійною роботою, укомплектованою квартирою і родиною. Нова молода співробітниця і запропоноване нею для перегляду відверте відео пробуджують у героїні глибоко заховані думки про власну жіночу нереалізованість, про те незвідане й особливе, що в час її молодості було забороненим і замовчуваним, на що у неї ніколи не було часу і чого вона не знайшла у своїй сім’ї. Героїні оповідання «Помин» і повісті «Родимки» могли би бути навіть однією людиною. Обоє підійшли до однієї вікової межі («тридцять років  —  це той вік, коли і зморшок, і врозумливих відповідей ще не буває багато…»), коли особливо гостро потребуєш занурення у своє дитинство й спогади про тих людей, які тебе формували, наносили на твоє тіло незмивні родимки. Ці два тексти надзвичайно щемкі, в них і провина перед тими, кому вчасно не подякували і з ким не попрощалися, і розуміння того, що кожен із нас складається з попередніх життів наших рідних, їхніх вчинків, захоплень, сказаного і недомовленого. Розуміння того, куди рухатися далі, приходить до Жені із «Помину», коли вона приїжджає, щоби продати хату свого діда і згадує проведене тут дитинство. «Щось не так із моїм життям, — раптом усвідомлює Женя. — Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном і мене підмлоює ясно зринулим усвідомленням — щось не так з моїм життям. Просто дерева стали великими, люди — маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. От і вся драматургія»… Схожа драматургія і в «Родимках»: героїня Ліда вирішує переїхати від чоловіка до матері, і відповіді на її внутрішні питання приходять тоді, коли вона знову проживає, пригадує життя жінок, з якими вона росла і яких лише нині змогла зрозуміти.

Тексти цієї збірки можуть видатися різнорідними — особливо для нашого часу, коли хочеться в будь-якому мистецькому проекті бачити якусь наскрізну ідею. Але все ж нові оповідання й повість Цілик поєднує передусім минуле — зарубки, шрами, родимки, які героїням довелося успадкувати чи набути вже у процесі дорослішання. Озирнувшись назад, хтось із них знаходить у серці забуту любов до чоловіка-пияка й передчуває його близьку смерть («Костюм»), хтось згадує обриси батька чи матері, без яких можна навчитися жити, але яких усе одно бракує («Сніжка» і «Гайтавер»). Відшукують у собі закладені в минулому життєві приписи діда й бабусі героїні «Помину» і «Родимок».

Усі ці тексти об’єднує, звісно, Київ, і це би могло бути ще одне означення прози Цілик, якби не оповідання «Помин», в якому головна героїня виходить за межі міського ландшафту (і яке стало основою для другого короткометражного фільму авторки, представленого на цьогорічному кінофестивалі «Берлінале»). Так само в цій книжці наскрізними є кіно і театр: тут є героїня-критик, сценарист, акторка, 90-річний кінооператор Соломон Якович. І такі професії й захоплення героїв дуже доречні для цієї книжки, написаної одночасно письменником і режисером. І для прози, варто відзначити, це надзвичайно корисне поєднання. Цілик майстерно чергує сцени й плани і, звісно, не забуває про деталі. Все це дозволяє читачеві максимально зростися з героями, аж так, що майже половину книжки вам хочеться плакати і дописувати всі ці історії своїм власним минулим.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ксеня КИСІЛЬ (джерело: газета День)

Сьогодні тема повсякденності перебуває чи не в абсолютному фокусі сучасної літератури. Куди ж, як не в нетрі щоденного життя, занурюватися письменникам, щоб зрозуміти подробиці й нюанси буденності? У таких творах немає місця ілюзії, казці або ж рожевим уявленням про дійсність, сфабриковану голлівудськими канонами. Там є лише правда — часом іронічна, частіше саркастична, а часом і зовсім схожа на цілковиту «жесть».

Антон КУШНIР

Urban Strike

У романі українська реальність є постійно діючим чинником, який порушує в душі молоді протест. Головний герой книжки, журналіст Майк наразі кардинально ... [ Показати всю рецензію ] змінює своє життя, долучаючись до гурту Urban Strike. Діяльність цього гурту полягає в організації акцій протесту проти численних вад нашого суспільства, серед яких — фаст-фуд, усюдисуща реклама, постійні затори і бруд на тротуарах, врешті-решт зомботелебачення. Незважаючи на загальний дух спротиву, учасники організації не влаштовують скандалів та провокацій, їхній протест є чітко продуманим, але ще не зовсім дорослим. Така дійсність є трохи віддаленою для нас, зважаючи на щільний шар інформаційного простору та постійного виру щоденних проблем. Але, попри це, протест у душах молоді є уособленням і втіленням надії та прагнення до кращого, вдумливого життя.

Сашко УШКАЛОВ

«Жесть»

Молодого харківського письменника можна без перебільшення вважати песпективним послідовником творчості Сергія Жадана. Герої Ушкалова — не сіра маса. На перший погляд, вони диваки, які не знають, як вписати себе в рамці української буденності. Проте вони вигадують ідеї й намагаються виживати всупереч усім нісенітницям, які з ними трапляються. Герой оповідання «Жесть» Сява, котрий хоче якось догодити матері та почати заробляти гроші, вигадує тир, в якому розстрілювали би... емоції. Ідею Сява пояснює раціонально: «Уяви, мам, приходить у тир мужик і каже: у мене теща с..., жити не дає, дихати не можу, гризе мене, як бобер березу. А я йому: в тебе її фотка є? Сява пропонує розстрілювати проекції ворогів у тирі, долаючи негативні емоції. І хоч би якою парадоксальною ця ідея була, вона цілком у дусі сучасності: шокова, з елементарним поясненням, а головне — з емоціями. Миттєве подолання подразника, але не причини. У стилі Сяви діють й інші герої книжки: мала Маша, яка губиться під час екскурсії; Стасик, котрому дали гроші лише на одну пару взуття на рік, а він хоче бутси; і Пітер, котрий приїжджає в Україну, щоб стати хірургом, а врешті-решт продає фломастери на Барабашово. Така вона харківська, та й українська реальність: мрії спалахують раптово і перетворюються на саркастичні ілюзії, а поряд залишається звичайне життя.

Лесь БЕЛЕЙ, упорядник

«Соломонова Червона Зірка»

У дещо рекламному та енципклопедичниму дусі представляють «Україну буденну» письменники й журналісти: по черзі, зі Сходу на Захід, описуючи свій рідний край в есе чи коротких розповідях. Такий довідник може передусім нагадати про місця в Україні, в яких ви уже були, освіжити спогади, а також зацікавити такою буденністю, про яку ви чули лише краєм вуха. Читаючи «Соломонову Червону Зірку», можна побачити багато нового і зовсім незвичного, навіть крізь щільний шар сьогоденних стереотипів. Наприклад, нерозтиражовані відомості про козацький Донбас, шахтарську Львівщину — Червоноград, прочитати, чим «дихають» сучасні запорожці. Часто за ширмою однакових днів не бачимо іншого життя і все міряємо за одними й тими ж стандартами. Задля подолання цієї вузькозорості України Леонід та Олександр Ушкалови, Тарас Прохасько, Олена Захарченко, Яна Дубинянська, Володимир Лис та інші вміло показали, що їхня місцевість може бути в тренді.

Iра ЦIЛИК

«Родимки»

Життєвими спогадами, наче родимками, рябіє вся збірка Іри Цілик. Сюжети, тонкі та сентиментальні, «відкривають» людей, котрі поруч: перетинаємося з їхніми поглядами в метро, бачимо в сусідському вікні або живемо в одній квартирі. «Родимки» — це шість оповідань, серед яких історія про Ніну, котра їде до сина в тюремний ізолятор, із чоловіком, якого давно розлюбила; про дівчинку високого зросту на прізвисько Гайтавер, котру доля позбавила мами і залишила на бабусю-людиноненависницю; щемливе оповідання про дитинство «Помин»: головна героїня Женя приїздить до діда, і ця подорож стає для неї очишувальною, вирішальною; це врешті-решт історія родимок у жінок трьох поколінь героїні Ліди, котра починає більше розуміти своє життя через долі мами та бабусі Іди. Загалом оповідання Цілик, як мудра і змістовна бесіда з рідною Людиною, обов’язково щось змінить на краще, а якщо ні, то хоча б заспокоїть. І нагадає, що ця сама буденність не така страшна, коли не тікати, а відгукуватись на життєві сигнали.
Ксеня КИСІЛЬ

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда. Життя)

(частково)

Ірина Цілик. Родимки (Електрокнига)

Іра Цілик свого часу написала пару поетичних книжок і роман "Післявчора". Як це часто буває, за першим романом другий не народився. На щастя, замість імітації великої прози Іра Цілик написала збірку оповідань "Родимки". Вінчає збірку однойменна повість – схоже на спробу роману, але, на щастя, це не роман.


"Родимки" - це низка оповідань про життя містян і їхніх родичів. Зрештою, сама метафора родимок на це натякає. Щось таке, що в межах однієї родини успадковується та передається з покоління в покоління незалежно від волі нащадків і предків. ... [ Показати всю рецензію ] Ці позначки можна видалити лазером та всіляко замаскувати. Але чи можна там замаскувати успадковані чи виховані в сім’ї особливості натури?

Оповідання Ірини Цілик зворушливі. Вони нагадують приїзд у бабусин дім після довгої відсутності. Раптом приходять спогади та жалі за колись не сказаними словами. Інша аналогія – художній світ кіноальманаху "Україно, Goodbye". Бо в оповіданнях Ірини Цілик вистачає і соціальних варіацій на тему життя міського умовного "низу".

Повість "Родимки" на перших сторінках мене трохи розчарувала. Вона надто нагадувала звичні історії-про-себе від першої особи. Але згодом оповідь трохи розігналася та стала цікавою. Сцена суму через розлучення перейшла в історію співжиття трьох поколінь жінок в одній невеликій квартирі.

В центрі уваги молода жінка Ліда, молода журналістка-критик, котра розлучається з чоловіком і переїздить жити до мами. В мами вдома живе бабуся, частково паралізована після інсульту – і з дуже непростим характером. А ще в повісті є тінь померлої бабусі-не-бабусі - двоюрідної бабусі Ліди, котра заміняла їй бабусю справжню… бо справжня бабуся завжди була ніби поза родинним життям.

Як на картинах Клімта про три віки жінки, відкривається декілька перспектив. Три різні долі, зумовлені різними часами. Радянське сите багате і майже номенклатурне життя, дикі 1990-ті роки з кризою в гаманцях і в головах, сучасне життя, де емоційні зв’язки видаються "неважливими" на тлі "невідкладних" справ.

Ліда через спілкування зі своїми родичками відкриває нові сторінки сімейних історій. Це та ситуація, в якій живе багато українців. Вона не має чіткого бачення минулого своєї родини. Все, що є – це епізодичні анекдоти та історії життя, з яких можна додумати справжній розвиток подій. Власне Ліда і займається відновленням канви минулого жінок своєї родини… і власного минулого теж.

"Родимки" доступні як електронна книжка, її можна легально скачати. Ця книжка сподобається тим, хто любить читати та вивчати чужі та власні історії з життя.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: Газета по-українськи)

Книжка "Родимки" 30-річної Ірини Цілик з'явилася з друку в останніх числах минулого року у видавництві "Електрокнига". Зараз її можна придбати у мережі книгарень "Є".

Збірка складається з однойменної повісті та оповідань. Авторка раніше випустила по одній книжці віршів і прози, писала тексти до пісень, знімала кіно й рекламу. Три роки тому разом із чоловіком, письменником Артемом Чехом, зі столиці переїхали жити до селища Мрин на Чернігівщині. Там народила сина й дописувала книжку.

- Найкраще було працювати у Мрині, - розповіла письменниця у коментарі Gazeta.ua. - Це був дивовижний період, ... [ Показати всю рецензію ] що наші друзі сприйняли як цікавий експеримент над життям, родичі – як малозрозумілу для них дурість, а ми самі – як своєрідні пошуки себе у світі й світу в собі. Коли нас стало троє, знайшлися нові форми співіснування: ми з чоловіком тоді поділили день – півдня пишу я, а він "чергує" з Андрієм, наступні півдня – навпаки. Так і врятували мене від депресії, а то я вже була подумала, що зупинилася на єдиній ролі – мами.

Із жителів Мрина, каже авторка, героїв оповідань не змальовувала. Вважає, що неможливо добре роздивитися те, що бачиш весь час крупним планом - іноді потрібно змінити крупність і внутрішньо "відійти". Кілька героїв оповідань, мають реальні прототипи, признається.

- Був момент, коли я усвідомила, що на власному досвіді далеко не заїдеш і почала вчитися нашорошувати вуха та слухати. Виявилося, що довкола мене – безліч цікавих людей зі своїми особливими історіями. Моїми улюбленими персонажами, народженими саме в такий спосіб, є головні героїні оповідань "Гайтавер" та "Костюм".

- "Гайтавер" - так дражнять Сашку, 14-річну дівчинку з незвично великою від природи комплекцією, доволі тяжкою долею та несподівано добрим серцем. Вона є персонажем почасти реальним, а почасти зліпленим зі спогадів про дівчат, які траплялися мені в моєму дворому дитинстві.

- Натомість, героїня "Костюму" Ніна була мені подарована зразу й цілком. Бувають такі надзвичайно талановиті оповідачі. Прийшла якось в гості до моєї мами її колишня співробітниця й несподівано розказала історію, що стала оповіданням "Костюм" - мені лишилося тільки надати йому форми. Подібні розповіді – велика удача для слухача, в них пульсує кров невигаданого життя. Ну, хіба я могла б наважитися писати про подорож причмареної життям немолодої жінки до свого сина, малолітнього зека, що перебуває в колонії, якби не знала про це стільки, скільки розповіла мамина співробітниця?

- Недавно я отримала сумну звістку, що прототипа іншого героя цього оповідання, колишнього чоловіка Ніни, вже нема серед живих. І пішов він із життя саме так некрасиво, моторошно, як і передчувала моя співрозмовниця, і як я написала. Стало дуже незатишно. В оповіданні він ще живий, але Ніна вже знає, що буде далі. Жінка миє брудні вікна в його кімнаті так, наче ще можна щось відмити, врятувати в його понівеченій долі.

Наприкінці минулого року Ірина Цілик зняла за мотивами оповідання "Помин" зі збірки 25-хвилинний ігровий фільм. Стрічку створено за державний кошт - завдяки перемозі на конкурсі кінопроектів від Держкіно.

- Мені пощастило з командою, - говорить Ірина Цілик, яка також зрежисувала картину. - Все було саме так, як я уявляла собі у мріях про "справжній кінопроцес", коли всі його учасники щиро вболівають за результат. Дуже втішена роботою з головною героїнею – литовською актрисою Томою Вашкевічюте, а також чудовими українськими акторами Олександром Ігнатушею, Геннадієм Попенком, Ніною Набокою та маленькою, але дуже талановитою й безпосередньою дівчинкою Івою Могильник.

Зйомки проходили на Чернігівщині, на хуторах під Батурином.

- Це - паралельний вимір напівпокинутих українських сел. Для мене це був незабутній період. Ланцюжок – створюєш спершу оповідання, потім ліпиш з нього кіноісторію, а потім уже й кіно, – видався мені дуже магічним. Тепер хочу ще. І хочу – це слабко сказано.

Електронний варіант книжки доступний на сайті "Автура". Там само можна замовити доставку паперового примірника.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/culture/477032">Gazeta.ua</a>

[ Згорнути рецензію ]