Забужко Оксана. Польові дослідження з українського сексу. Роман. -- Киев: "Згода", 1996. -- 142 с.

Досить дивне виникає враження, коли пишеш про книгу, яку, знаєш точно, мало кому з читачів цієї замітки доведеться не те щоб прочитати, а і на очі побачити. "Польові дослідження з українського сексу" минулого року стали чи не першим (у сучасному розумінні) українським бестселером -- книга київської поетеси та історика філософії Оксани Забужко (їй належить також наукова праця "Філософія української ідеї та європейський контекст") водночас зробила її популярною не лише у колі вишуканої інтелігентської публіки, але й серед широких читацьких мас. До речі, дуже характерна для сучасного постмодернового мистецтва тенденція на зближення масової культури з інтелектуальними претензіями.

Середньостатистичний російськомовний читач з традиційною байдужістю ставиться до української літератури, у якій його знання, як правило, обмежуються іменем Т. Шевченка, у кращому випадку -- ще й Лесі Українки, І. Франка та О. Довженка (мало хто знає, що останній не лише фільми знімав). А проте українська література при всій своїй мовній близькості до російської надзвичайно далека від неї типологічно -- у ній панують зовсім інші, ніж у російській, мотиви та світовідчуття. У ній представлений інший погляд на світ.

За радянської епохи українська література була другою за обсягом (за кількістю письменників та читачів) після російської серед радянських літератур, існувала у стані деякої внутрішньої самодостатності -- порівняно мало її було представлено у московських "товстих" журналах, Літературний інститут ім. Горького в її історії займає куди менше місця, ніж, скажімо, в літературах Дагестану. Тому українська поезія і проза 1960--1980-х років в особі таких неординарних та видатних авторів, як Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Павло Мовчан, Ірина Жиленко, Василь Стус, Олесь Гончар, Павло Загребельний та ін. відомі у Росії менше, ніж, наприклад, представники інших так званих "національних" літератур -- Й. Друце, В. Биков, А. Адамович, С. Алексієвич, Ч. Айтматов, К. Кулієв, Н. Думбадзе, Р. Гамзатов. Може бути, російськомовним читачам відомі Борис Олійник та Віталій Коротич, та й то не як поети, а один -- як автор публіцистичного бестселера "Два роки в Кремлі" -- книжки проклять на адресу Горбачова, другий -- як головний редактор "Огонька" часів того ж Горбачова.

"Польові дослідження..." в цілому можна сприймати як феміністичний роман. Але тут немає того чоловіконенависництва, притаманного класичному фемінізму. Це -- екзистенційна біографія чи то героїні, чи то авторки: текст являє собою потік свідомості тридцяти з лишком- річної жінки, куди час од часу вплітається то російська "матушка", то американський сленг, то вишукана українська літературна мова, то власні вірші. (До речі, чи не вперше за історію українського слова друкованим способом відтворюється великоруська експресивна лексика -- враження надзвичайне, приблизно таке, як років сім тому від "одкровень" Едічки Лімонова).

Фабула "сексуальної одисеї" окреслена не дуже чітко і складається з еротичних пригод та деяких інших "перипетій". Од банального "жіночого" роману або від популярної ще донедавна "чорнухи" цей роман різниться стрункою системою авторських емоцій та рефлексій, котрі якраз і є головним організуючим началом тексту. Тим більше, головна тема роману не жіноча, а чоловіча -- почуття духовної, душевної та інтелектуальної незадоволеності од спілкування з сильною половиною людства. Надсвідома, майже метафізична імпотенція сучасного українського чоловіка -- ось що доводить до розпачу і саму Оксану, і її літературну alter ego.

Героїня роману -- інтелектуалка, особистість незалежна, самодостатня, здатна, так би мовити, до внутрішнього самостояння. Вона (як і сама Оксана) безперервно курсує поміж Києвом та Нью-Йорком, читає лекції в американських університетах, відвідує наукові конференції, "тусується", що називається, з американською літературною та інтелектуальною богемою.

У сучасній "жіночій" прозі феміністської орієнтації присутній дуже показовий для сьогодення мотив -- жінка не те щоб хоче стати чоловіком-творцем, вона змушена ним стати. Жінка шукає гідного духовного та інтелектуального партнера, але всі пошуки марні -- її оточують суцільні імпотенти (в духовному та інтелектуальному відношенні, звісно). Героїня Оксаниного роману ще й поетеса -- вона пропускає через власну емоційну уяву радянську дійсність останніх десятиріч. Можливо, тому вона приречена не тільки на психологічну самотність, але й на самотність екзистенційну.

Якісь нікчемні та слабосилі українські чоловіки-інтелігенти, як-от приятель героїні -- невдаха-художник, що чіпляється до неї з маніакальною ідеєю: "От візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? синочка" (С. 28), виховані у рабському дусі, з комплексом національної та соціальної неповноцінності, не в змозі задовольнити вишукані претензії героїні, та й просто стати принаймні гідними співрозмовниками. З іншого боку, героїні на сюжетному шляху постійно трапляються чоловіки з найнижчої касти -- жлоби, український різновид homo soveticus, що й розмовляють виключно російською (точніше -- на плебейському суржику), і ніякою проблематикою не завантажені (згвалтувати, правда, можуть, навіть по телефону), і взагалі -- життям задоволені "на всє сто". У сучасних дамських романах ідеальний герой -- це модернізований образ принца на білому коні (або "Мерседесі"), в якого відсутні будь-які рефлексії, окрім гіпертрофованої чуттєвості. Зовсім інше зустрічаємо в Оксаниному романі: свідомістю головної героїні володіють не просто сильні й мужні чоловіки, готові до кінця боротися з реальним та метафізичним злом, вони ще мають і духовний вимір -- щось на зразок дисидентів та політв'язнів: "Марченко, Стус, Попадюк... молоді й красиві, не набагато й старші за тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось, -- тільки вони ніколи не виходили... Вирватись не було куди, скрізь були комсомольські збори, політзаняття й чужа мова..." (С. 129).

Отже, українські чоловіки в інтерпретації Оксани -- творіння у своїй більшості неповноцінні. Шлях виродження українського мужчини -- від гордого та волелюбного козака-запорожця до радянського прапорщика (сержанта, старшини, капітана) -- ревного служаки. "В рабстві народ вироджується... -- виживання скоро підміняє собою життя, обертається виродженням..." (С. 82).

Перебуваючи якось в Ізраїлі (на черговій науковій конференції, звісно), героїня десь на вулиці звертає увагу на ізраїльських солдатів: високі, стрункі, як на підбір, -- "міфологічні велетні... мов сама земля ожила й заходила в ріст, ах які мужики, бенкет для зору! -- в Східній Європі піди-но пошукай таких розкішних бардадимів семітського типу, -- ніби там, серед на вохру випалених безводних пагорбів, і далі тривала, ніколи не перериваючись, біблійна історія... Але в них -- в них усе-таки є випалені до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває історія: хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?" (С. 83).

Симптоматично, що про це пише жінка -- все ж таки слов'янська цивілізація має матримоніальний характер -- усе в ній тримається на жінках. Навіть у класичній українській літературі чи не єдиним чоловіком доводиться вважати слабку та хворобливу Лесю Українку. Не хотілося б порівнювати Оксану з Лесею, але сучасна ситуація дещо схожа з ситуацією початку XX століття: український народ виходить з "єгипетського полону" -- полону бездержавності, з комплексом національної неповноцінності, з загубленою культурою та забутою мовою.

У романі присутні й традиційні для української національної самосвідомості мотиви самобичування і трохи не мазохізму -- авторські жалі з приводу непрочитаності української літератури, з приводу нереалізованості у цивілізаційному процесі українського народу (його "неісторичності", якщо за Гегелем). Оксана голосом своєї героїні зізнається, що якби вона писала, наприклад, російською або англійською, не валялися б роками її книжки на полицях київських книгарень. Зразу б і слава, і гроші... Кілька Оксаниних віршів, перекладених англійською і надрукованих в якомусь заштатному провінційному американському журналі, одразу потрапляють до солідної американської ж "Антології світової жіночої поезії ХХ-го століття". Український письменник -- це не просто той, хто пише українською мовою. Це -- свідомий вибір літературної долі, своєрідне літературне подвижництво, самозречення. "Український вибір -- це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна -- лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! -- та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому -- як його викопаєшся?" (С. 46). Цивілізований світ до сих пір не знає не те що літератури української, а й взагалі такої країни, такого народу. Та якось не дуже і хоче знати. Американські співрозмовники запитують в героїні: "Where are you from?" -- "Ukraine", -- "Where is that?" (С. 35).

Одначе, після своїх багатостраждальних блукань по пеклу радянського життя кінця 1970-х -- початку 1980-х, героїня віч-на-віч зустрічається не з чоловіком-лицарем і не з епічним героєм-дисидентом, а, наче той бергманівський лицар з "Сьомої печаті", -- з Дияволом. Замість Бога -- володар пекла. Екзистенційний досвід київської доктора Фауста не дав їй можливості вирватися із зачарованного кола, не дав їй ні віри, ні надії, ні справжньої любові. Катарсису -- очищення, переходу на вищий рівень буття -- не відбулося, містерія не вдалася. От і мандрує Оксанина героїня разом з самою Оксаною радянськими та пострадянськими пекельними колами...

У сучасній українській літературі майже відсутня оригінальна розважальна белетристика. Основні її течії підкреслено елітарні -- це і пізньорадянська література, що тяжіє до монументального стилю і тому не вписується в сучасний літературний процес (О. Гончар, П. Загребельний), і "химерна" проза шістдесятників -- український варіант "магічного" реалізму (В. Шевчук, Ю. Покальчук), і нарочито постмодернова творчість молодих письменників (Ю. Андрухович). Белетристика, тим паче інтелектуальна, передбачає певну традицію. Про Оксану в якомусь смислі можна казати як про родоначальницю цього жанру в українській літературі, хоча, здається, їй добре відомі і тексти Генрі Міллера, і Лімонова, і численних французьких письменниць. Виявляється, будь-яка національна культура, що не має повноцінного "нижнього поверху" -- масової розважальної культури -- приречена на вмирання. Своєю високоінтелектуальною книжкою Оксана має шанси створити цілий напрямок україномовних епігонів та наслідувачів. Високому мистецтву до останніх нема діла, але сучасній українській культурі в усій її різноманітності така "белетризація" може статися на користь.

...У 1798 році в Санкт-Петербурзі вийшло перше видання "Енеїди" Котляревського, що поклало початок новій українській літературі -- на народній мові. До того часу українська література являла собою сукупність бароккових текстів, написаних елітарною книжною мовою і нецікавих широким народним масам. Тепер, після виходу Оксаниної книжки -- майже через два століття після "Енеїди", -- можна впевнено сказати, що новий етап в українській літературі почався. Яким йому судилося бути, -- хто відповість? Котляревський генієм не був, але без нього був би неможливий геній Шевченка. Цікаво, якого генія можна чекати тепер, після появи роману Оксани Забужко?

Записки киЇвськоЇ доктора Фауста.