Коли хочеш залишити художнє свідчення книгою.

22.02.2012

(Про книгу Миколи Москальця "Я вдячний долі")

В році 2004 нас накрила хвиля підведення славних здобутків України. І валовий продукт росте. І темпи росту перевищили любу іншу європейську державу. І зникає заборгованість по зарплатам. І пенсії, нарешті, догнали прожитковий мінімум…
А втім, частина цих славних історичних успіхів належить і поету з Канева, Миколі Москальцю.
Почавши писати вірші в юнацькі роки, він створив художній портрет свого сучасника. Без ілюзій гонитви за публікаціями. Писав і складав. Потім перечитував. Черкав, правив, нищив, знову писав.
Можливо, аби він вніс свій літературний вклад у створення не тої, що була в реальності Україна до 1993, а в якій вже були б умови для літературної творчості людині, не терплячої ідеологічних заборон та контролю, книг було б більше…
Втім, коли хочеш залишити художнє свідчення книгою, якомога треба краще знати те, про що свідчитимеш… Як кажуть: “по стихам — узнаешь думы, по страданию — талант”.
В середині 80-х поет смакував наперед прощання з казенщиною. Адже на горизонті сяяла свобода “Перебудови” так п`янко.
Чи все ми робимо, як хочеться для когось?
Чи все ми робимо, як хочеться для нас?
А чи завжди сказати можем слово,
Щоб вірить в його правду повсякчас.

Та роки з нею стали випробуванням кожному. Поету — й поготів.

Він захлинаючись кричить: - Перебудова!
Забувши, що ще вчора, кожен раз
Залізним поглядом душив він нове слово,
Немов би мовлене супроти його фраз.

І знову на трибуні галасує,
Цитує Леніна, повчає всіх, як жить.
Сліпий – не бачить, що його не чують,
Терплять ще час, та скоро час збіжить.

За тим прийшли часи без сорому й людського обличчя. Нагальною ставала потреба поета робити свою справу. Радитися лише зі своєю совістю. Старання “возвишеної душі” за любих несприятливих обставин.

…І судять нас знову за горщик квасолі,
За шмат пожовтілого сала.
Не судять нікого за згублені долі,
І тих, що в нас віру забрали.

Максима творчості Москальця — животворити фантазію, пом`якшувати й робити сердце більш благородним.
Я променем сонця вистелю ложе
І щастя зернини на нього положу.
Щоб кожна людина, у цілому світі,
Могла просто жити і щастю радіти.

Його рядки не кличуть сумувати труднощами. Вони нагадують про цінність часу, в якому ми живемо. Зумій, читачу, знайти радість навіть в буденній роботі — от шлях до щастя.
Вдало замітив письменник В.Єременко в рецензії на першу книгу Москальця: “На службі Микола служить людям — розумом, душею, серцем. Він служить людям і у самотності поета —розумом, душею, серцем”.
Твори Москальця не приховують свого походження. Не відмовляються від свого коріння. Де, як і за яких обставин склався той чи інший вірш — живе в ньому. Техніка написання не затьмарює живе почуття.

Он стоїть у задумі лелека,
Очеретів незборена рать.
Позліталися чайки здалека –
Вже настала пора спочивать.

Відчувається особлива атмосфера. Відчувається характер.
Особливості автора, як центральний елемент виразності його поезій, звісно, найкраще сприймаються на слух. Не дарма на вірші поета написано декілька пісень. В яких музика розвиває метафізичну виразність написаного словами. Але світ, що оточує Миколу Москальця, пережите і передумане ним не залишить байдужим й читача. Адже, без нашого спільного досвіду не було б історичних державних здобутків…

Що було, то було… Мов у дим відплило.
Не повернеться більше ніколи.
Був я Колька колись, а тепер вже давно
Називають мене – дід Микола.