Український журнал - 5/2010
Мандрівні вогники „Червоних чоловічків“
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])
Стахівська Юлія.
Червоні чоловічки. Збірка поезій,
Київ, Смолоскип, 2009, 93 с.,
(лауреати „Смолоскипа“).

Збірка „Червоні чоловічки“ Юлії Стахівської – це не так комплект поезій, як виважене, але – разом із тим – великою мірою зімпровізоване мереживо образів, що від тексту до тексту створюють своєрідний символічний світ із власною архітекстурою („флюгер на підборі башти / хрипко картаво / зробив реверанс“ (ст. 77), „ці барокові баранці попіддаш / їхні різьби насторожені…“ (ст. 76)), тілобудовою („скелет це просто еклектика кісток / і струнке поєднання хребців архе“ (ст. 75)), зрештою – світобудовою („ріка – довга жовта гадюка / заворожує білу мишу місяця“ (ст. 65)). Тілесне, мистецьке й природне в цій збірці мерехтять, міняться і переходять одне в одне – через метафори та метонімії, так що врешті сприймаються цілісно й нерозривно, ніби тіло є мистецьким твором, ніби природа є втіленням музики, живопису, архітекстури – а не навпаки.
„Червоні чоловічки“ – збірка, що нагадує архів: родинний, ландшафтний, інтер’єрний. Поетичні родинні фотографії („лише в мами вужик волосся спав / а у батька кадик сіпнувся гостро ніби гвоздика“ (ст. 12)) перетинаються на сторінках книги зі справжніми родинними фотознімками, що створює неповторну атмосферу застиглості інтимного, рідного часопростору („в останні теплі дні осінь влаштувавла благодійний прийом склотари / кажу винеси їм мамині флакони з-під парфумів бабусині олійні баклажки / дідові винні бутлі і свої літо фляшки зеленки // тільки не здавай папин набір фужерів і окуляри“ (ст. 44)). Ця атмосфера передається і решті віршів збірки, додаючи їм призабутої в наш швидкий час тонкості, ніжності, особливої звучності („панни ноги свої напінно / розливають у креноліни“ (ст. 66), „дзвінкі передмістя міста ж / як столові прибори / моя залізниця на 13 персон / з холодними виделками колій“ (ст. 79)). Звучність – ще й музика, яка у віршах Стахівської живе і в словесній грі („він знає що зливи як і злість не вихід / а тільки напування бордюрів і бурдюків“ (ст. 24)), і у власне музичності образів („серце – перкусія / печінка – віолончель / легені – духові“ (ст. 11), і в співзвучностях: „лізі має величезну легеню віолончелі“ (ст. 50)), і в поєднанні цих двох вимірів („санта віранда аве / майданчик і стіл доміно / марія вішає білизну на тонку шворку / голосу робертіно лоретті“ (ст. 19)).
Світ цих віршів має ознаки, подібні до мандрівних вогників – в ньому повсякчас оселяються наскрізні метафори-метаморфози форм („кімната як згин твого коліна/ м’який і сухий“ (ст. 33), „костел сторінку загнув / як сходинку“ (ст. 77)) і станів (мало не забавкове „сковзнула по лезу – шурх – шрам – і катма – півкрильця стрункого у мухи нема…“ (ст. 51) відгукується мало не трагічним „останнє лезо цикади / черкає об голову маку / і він облітає / як голова іоанна“ (ст. 79)). Поезію із „Червоних чоловічків“ цілком можливо було б іще прискіпливіше розтягти на цитати, розкласифікувати за складністю метафор і подібністю настроїв у віршах. У післямові Ростислав Семків зробив промовистий вступ до аналітичного прочитання віршів Юлії Стахівської. Проте ця поезія, і ця книга цінні зовсім не як екзотична мудра тваринка в бестіарії українського книжкового ринку чи новий пагінчик на дереві українського літературного процесу. В цих віршах є те, чого не називають, аби не потривожити – є одухотвореність, є прозріння, є озброєна тонким смаком і безумовним талантом щирість. Ця поезія – настільки ж справжня і висока, як ті холодні келії та почуття, про які пише Юля.
Богдан-Олег Горобчук, Київ

Мандрівні вогники „Червоних чоловічків“.