|
05.03.2012
Рецензія на книжку:
Капранови Брати. Щоденник моєї секретарки : роман
Напередодні сьомої річниці Майдану «УМ» спробувала з’ясувати, чи написано вже головну книгу про Майдан (див. №211 за 22.11.2011). Однозначної відповіді тоді отримати не вдалося, зокрема й тому, що, як показує наше життя, майданівська тема в новітній історії України не закрита: маємо свіжі майдани підприємців, учителів, афганців, шахтарів... Не дивно, що література про даний феномен досі залишається актуальною. Наприклад, у книжці братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», дія якої відбувається у вікопомний 2004–й, усе ті самі обличчя — невдоволені життям в Україні українці.
Головний герой роману — бізнесмен, який «розрулює» негаразди між державними структурами і приватними фірмами. Відповідно до статусу, він стереотипно має: а) яскраву дружину, зірку вітчизняного телебачення, б) сина, що живе віртуальним життям в інтернеті; в) коханку, а за сумісництвом і заступницю. Події книжки розгортаються напередодні Помаранчевої революції, коли починається великий переділ влади і майна, усім стає гаряче, зокрема й головному героєві. Уже з опису сюжету впадає у вічі, що «Щоденник моєї секретарки» перегукується із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко: той самий часовий проміжок, схожий набір героїв, аналогічна проблематика і навіть цитування преси, що дало привід критикам оцінити книжку Костенко як новий піджанр в українській романістиці. Водночас «Щоденник...» Капранових читається значно легше, хоча автори намагаються «прикрасити» роман фразами–афоризмами. Виходить суперечливо: «Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри» або ж «Я люблю Україну. І не люблю українців... За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!» Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками... Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок».
У романі є одне відгалуження від основної лінії оповіді, яке надає усьому твору оригінальний смак і спонукає відмовитися від проведення паралелей з іншою літературною працею. Це поява бідного родича головного героя. Власне, у романі чимало «ліричних» відступів, які бувають нібито «не в тему», але їхні сюжети часом стають цікавішими за основну дію: дід, який виплекав просто–таки райський сад, а потім мав віддати половину землі. Цей другорядний герой викликає більше емоцій, ніж «донецькі», які викрали коханку головного персонажа, та пікантні епізоди з інтимного життя бізнесмена: гра в більярд на бажання, що закінчується брутальним сексом і розірваною білизною, і це після сексу в кабінеті з коханкою і перед «виконанням шлюбного обов’язку».
Читаючи роман, відчуваєш той дух — майданівський, вільний доброзичливий («десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванній», «ніхто не штовхався і не лаявся»), і люди ніби змінюються на краще (на Майдані головний герой зустрічає свою колишню секретарку, яка у журналі передачі змін вела такий недоречний для офіційного документа особистий щоденник — звідси й назва роману). Хоча і не без присмаку гіркоти. Головний герой бачить непримиренних опонентів на одній «помаранчевій» сцені, розуміє, що всі вони одним миром мазані, тому й не може прийняти ідеали тих «романтиків», які вийшли на Майдан. Чи ті,
Любов Багацька
(Джерело:
Україна Молода)
|
