Чи не втратив роман Ірванця актуальності в 2011 році? Я б не сказав. Хоча, напевно, вже немає загрози повернення до Радянського Союзу, але проблема певної «шизофренічності» (роздвоєності) українського суспільства все ще витає у повітрі. То ми йдемо зону вільної торгівлі з Європою, то в Митний Союз з Росією. То ми вступаємо в НАТО, то ми подовжуємо оренду Криму для Чорноморського флоту Росії. Все це події останніх років, і хоча фізичної стіни немає, проте вона відчувається між людьми і владою, яку той народ собі обирає.

Та повернімося до самого роману. Ірванець, напевно, пише чи не найреалістичнішу прозу з усіх учасників Бу-Ба-Бу. І справді, на перший погляд твір читається вільно, все зрозуміло, все на своїх місцях з самого початку. Проте не все так просто: роман нібито про місто, але він також і про українську літературу, і про самого Ірванця. Це один з небагатьох творів перших десяти років Незалежності, який підсумовує агонію української радянської літератури і плавний її перехід у сучасну українську літературу: «Оті всі бубабісти, лугосади, нові деґенерації – це ж все таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони...» (ст. 42). Важко собі уявити сьогодні, щоб так критикували сучасну літературу, але десять років тому це ще було реальністю. По суті, Ірванець документує відхід старої літератури, недвозначно зображаючи її у образі Степаниди Домбромолець: «На високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література» (ст. 87) (до речі, саме ім’я може бути алюзією до відомого місцевого письменника, автора підручника «Українська література для 6-го класу» Бориса Степанишина). Короткий опис трилогії Степаниди може розглядатися як квінтесенція української радянської літератури. І зрештою, коли рукопис потрапив до Західного світу, символічно, що сторінки виявилися пустими – адже цій літературі немає що запропонувати читачам «поза стіною».

Цікаве самовизначення Ірванця як письменника: здається, він цілком свідомий того, що його проза не є рівнею його сучасників (Андруховича, Неборака). Та він і не прагне цього, в чому відверто зізнається: «Він не любив патетики і складних мисленних наворотів. І в житті взагалі, і в літературі зокрема. Чи швидше – в літературі передусім. Саме за це значна частина критиків вважала його неглибоким попсовиком і кон'юнктурником. Сам він до цих закидів ставився спокійно, не вельми надаючи їм значення. Писав, як писалося, радів від успіху, сумував від невдач, та ніколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий світ на білих паперових сторінках» (ст. 75-76). Можна сказати, що Ірванець це так званий «сучукрліт light»: це вже не прямолінійна реалістична радянська проза, але ще не Карпа. Тут вже є пару матюків, але навіть «стара інтелігенція» навряд чи засудить його за їх використання. Це проза для «неофітів» сучукрліту, прочитавши її можна рухатися далі до більш радикальних її представників.

В кінці роману оповідач переходить з третьої особи однини до першої (ст. 151), тобто герой і оповідач зливаються в одну особу. Він збирається повернути ключ, і «зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п'ятизіркових готелів готелів над містом – раз і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»... Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею – весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину» (ст. 153). У цьому разі герой-оповідач, в свою чергу, зливається з автором, оскільки стає зрозуміло, що Західне Рівне – художній вимисел, а кінець роману повертає нас в понуру реальність. На завершення «триєдиний» Ірванець пророкує: «зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом'ятій м'якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь – який роман?» Напевно, сам того не бажаючи, Ірванець все таки піднімається (чи опускається?) до пафосу Степаниди, ставши «співцем свого рідного міста». Сентиментальність прози Ірванця, разом зі старим добрим гумором, є однією з її ознак, що натякає – так, сучукрліт може бути й таким. І якщо сьогодні, понад десять років після написання роману, я у ролі туриста «крокую» вулицями міста, то така проза є ефективною.

Скоріше за все, роман не втратив актуальності сьогодні. Політики з різних таборів шукають спільну точку для об’єднання українців з різним минулим, з різними поглядами і уподобаннями. А Ірванець пропонує простий вихід: необхідно усвідомити, що спільного не треба довго шукати, воно під ногами: «Гівно у нас спільне!» (ст. 118). І з нього потрібно вибиратися, разом.

Олександр Ірванець, «Рівне/Ровно: Стіна».