Зв’язок людини з Богом – одна з традиційних тем в літературі. Найбагатша в цьому плані давня українська література, яка просякнута світлом християнських тем та мотивів. Та зі зміною cвітоглядних систем, ціннісних орієнтирів людства та конкретного індивіда зокрема, ця тема також загубилася в морі літературних текстів. І книжка Богдани Матіяш тут, якоюсь мірою, відроджує призабуте літературою й письменниками, а саме: людина і Творець, їхня взаємодія, і, що найважливіше – спілкування. “Розмови з Богом” - проста й водночас відверта назва відразу насторожує реципієнта, бо де тільки не говорять (пишуть) про Бога: на вулицях, по телевізору, в Інтернеті, газетах, журналах, транспорті. І кожен говорить про свого Бога, постулати своєї релігії чи секти, cповідуючи яку, можна досягти раю, нірвани, визволення, спасіння тощо. В текстах Богдани нема ніякого нав’язування, готових відповідей на екзистенційні та філософські питання, ба більше, в її текстах є Творець, але конкретного його імені не названо. Лише з окремих уривків у віршах (схожих на біблійні) можна припустити, що йдеться про християнську релігію - “і трава що росте і трава що бачить твоє обличчя і лілії яких ти одягаєш пишніше ніж соломона” (c. 29). Спілкування, розмова з Богом називається одним простим словом – молитва. Всього поетеса опублікувала 39 молитов. Їм притаманна безпунктуаційність, дієслівність, неримованість. За формою - це прозові уривки, свідомість, де психічні стани роздвоюються на тут-буття (зовнішнє) й буття в якомусь осібному, внутрішньому вимірі існування, яке приховане від усіх. Де “Я” наче намагається жити через комунікацію із Богом, його творінням (природою, тваринами, деревами):

Може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що так
Часто буває але я майже не знаю чужих імен не знаю як говорити з грабом
і чи він чує чи досить просто про щось його запитувати чи треба пригорнутися
всім тілом аби озвався не знаю як говорити зі зрубаними буками
спиляними й покинутими соснами без вершечків верхівки (c. 7).

Безпунктуаційність - певна гра з читачем, де той сам повинен розставити акценти та віднайти смислові відтінки в тексті. Але навіть така читацька "робота" не дала б остаточної гарантії, що це ті пунктуаційні знаки, які авторка сама розставила у текстах. Отже, саме зміст є ключовим для розуміння її поезій. Й, насамперед, потрібно зауважити, що для ліричного суб’єкта (героїні) Бог – це непросто якась метафізична істота, що згори керує всіма, або грізний, недоступний нікому й нічийому пізнанню Творець, а друг, мабуть, найрідніша у світі душа : 1. “слухай Господи давай коли зійде сніг ми часто ходитимемо разом на прогулянки” (c. 22); 2. “і тоді так тихо спочатку всередині так що чуєш тільки ти мій Боже починаю сміятися і тоді так тонко дзвенять сріблом дзвіночки і тоді так спокійно схиляю голову тобі на плече мій Господи” (c. 28); 3. “як гірко мій Боже ти плачеш як дуже швидко б’ється твоє серце як гостро ранять тобі чоло зморшки” (c. 56). Звичайно, можлива й протилежна позиція, яка виключає будь-яке ім’я Бога, будь-яку його ознаку, що споріднює його з людиною і усім людським, що й демонструється в її поезії. І тут рецензентові можна було б закинути, мовляв, це метафора, образ, вигадана митцем дійсність, де він вільний від усталених канонів творення художньої тканини. Але от як тоді пояснити максимальну наближеність авторської (християнської) позиції і ліричного суб’єкта? В самих текстах вони дуже споріднені. І ця виявляється у інтимних, навіть інтимно-сповідальних стосунках “Я” з Богом. Вивіряти Всевишньому всі свої проблеми, турботи чи не свідчить це про міцний зв’язок скріплений вірою й певним благоговінням перед Творцем, а також про дещо наївний погляд на світ:
"як немовлята торкаються руками повітря і неба як зачіпають долоньками
мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би
обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят" (с. 30).
Може лише такою щирістю діяти на свідомість (серця) людей, бо сучасна культура перенасичена всякою попсою на кшталт: секс, алкоголь, розпущеність, модні шоу. В такому вирі життя будь-хто може загубитися та втратити рештки розуму, індивідуальності, свободи. Книжка Богдани Матіяш прориває це коло штучних й ілюзорних цінностей, закликаючи повернутися до першоджерел, нагадати сучасній людині, що у неї є душа, яка також потребує їжі. А ще більше потребує спілкування, яке не складається з стандартних фраз, ситуацій, де потрібно надягати маску чи говорити механічні слова й виконувати такі самі дії. Спілкуваня з Богом, за Б. Матіяш, - це процес співтворчості двох особистостей, активний та неперервний процес самовдосконалення духу, осягнення себе у вимірі вічності. Людина з Богом лише вчиться ходити, лише вчиться вірити наперекір навалі пустопорожнім символам сучасності. І коли вона звернеться своїм поглядом углиб віків, торкнеться найбільшої таємниці, можливо, лише тоді отримає відповіді на свої складні буттєві питання. А поки залишається говорити й говорити з Богданою Матіяш та її Всевишнім.

Молитовник Богдани Матіяш.