Місто Ка не має точних географічних координат. Його можна знайти в будь-якому місці на широких просторах України. Волею Олександра Апалькова, автора твору «Нравы города Ка», воно вилущене з реальної конкретики, аби стати шаблоном, таким собі вітчизняним стандартом початку 90-их минулого століття.
Творча індукція – складний процес, здатний давати суперечливі результати, які не завжди відповідають очікуванням читача, адже в нього «мірило всіх речей» може виявитися дещо відмінним від авторського. Але в усякому разі здійснити мандрівку вулицями означеного населеного пункту, познайомитися з його колоритними жителями доволі цікаво і повчально.
Аби мандрівка справила незабутнє враження, автор використав об’ємні лексичні запаси, скомпоновані у вдалі тропи, самобутні образи, яскраві деталі, що промовисто презентують його стиль, іронічно-сатиричний, лаконічно-напружений, густо замішаний на традиціях російської, гоголівської класики.
Гідом у цій екскурсії-екскурсі визначено Алексія Апайкіна, персонажа скептичного на сучасний кшталт, не зважаючи на церковно-архаїчне звучання імені. Його космополітизм російського відтінку, виплеканий на гідропоніці імперської ідеології, відразу впадає в око. У місті Ка він чужий серед своїх, буйний пагін без глибокого коріння. Але не варто нехтувати саме таким гідом, адже Апайкін наш, один із мільйонів, кого сформувала радянська епоха, і чию первісність химерна українська дійсність досі зберігає недоторканною, фактом, що значно переважає межі рудименту. Наш провідник у поглядах на оточення має свій ракурс, що заслуговує на увагу, хоча згаданий пан на місто дивиться через чорні окуляри, пильно, похмуро, прискіпливо. Це дозволяє спостерігати буття з темної сторони, іноді, навіть, з боку юнгівської тіні, що дуже важливо для самокритичності.
Іноді Апайкіну допомагає сам автор, звертаючись до читача з власними міркуваннями про історичні процеси та з автобіографічними відомостями, однак, на жаль, ці епізоди справляють враження обтяжливих своєю нарисовістю, зайвих у творі.
А місто Ка, інтерпретоване сприйманням Апайкіна, постає перед нами масштабно, в цілісному конгломераті доріг, шкіл, підприємств, лікарні, очисних споруд, іншої урбаністичної атрибутики. Його минуле багате подіями і здобутками, які знайденими артефактами підтвердив археолог Нестор. Магдебурзьке право, згадка у посланні Папи Римського -- відмітини, які додають йому солідності і суспільної ваги, роблять часткою потужної української історії. Першим в цьому ряду пантеон-некрополь. Вже за кількістю згадок у творі розумієш його важливість для міста, його ваблячу силу, духовну знаковість і значимість.
Але це місто, за враженнями Алексія, «із каменю й образи», «його буденна архітектура стала його характером». Тут багато смітять, пахне шашликами, потом, калом і бузком. А ще воно у своєму єстві містить те, що «нескінченно знищує». В його центрі «білий дім», зайшовши до якого відразу починаєш почуватися підданим. «Тут не живуть, тут святкують мертвих» -- мабуть, у цьому афористичному ствердженні перебільшений натяк на особливість нашої ментальності, що відлунює впродовж століть з язичницької давнини.
Візії міста сірі, безрадісні, неприємні. «Прекрасне», «величне» -- епітети, що стосуються лише його минулого. А нині тільки західний сектор міста, що наштовхує на думку про геополітичну символіку, виділяється на сірому тлі жвавістю барв і свіжістю настрою. Тут підводяться новобудови, і саме тут з’являється бачення майбутнього, хоча й доволі невиразне. Правда, це не рятує Апайкіна від хандри та депресії. Він шкодує, що в нього немає ключів від міських воріт – віддав би ворогу. Не викликає ніякого розуміння такий намір. Після цієї заяви запевнення в любові до Ка звучать лицемірно.
Сприймання пантеону мешканцями міста неприємно дивує. Він не проектується своїм духовним сяйвом на їхні душі, лише викликає меркантильне бажання мати його засобом для вилучення асигнацій із гаманців туристів, аби ними поповнити злиденний міський бюджет і зрівняти Ка з Монако, дарма що ці географічні об’єкти мають різні статуси за всіма параметрами.
Проголошена президентом воля, незалежність держави чомусь не викликають у нашого провідника піднесення, не вселяють жодних надій. Інші жителі Ка сприймають цю радісну подію хоча б приводом для особистих сподівань на позитивні зміни у їхньому житті, як це й передбачено людською натурою, а от в Алексія в цей час появляється нав’язливе відчуття ночі націоналізму. Чужий він на тому святі життя, чужий. Через те й роздратував його той тип із засмоктаним волоссям, що прибув до пантеону, до святого місця, яке силою обставин стало полігоном для світоглядно-політичних змагань, прибув, аби проголосити своє наукове відкриття. А його зрозуміли далеко не всі, в тому числі й сам керівник пантеону. Мислення в нього виявилося здрібнілим. Звичайно, з наукової точки зору доводити, що Ісус Христос етнічний українець наївно й бездоказово. Але в площині езотеричній така інформація виглядає цілком правдивою: Господь наш таки українець, як і румун, росіянин, поляк, представник інших націй, бо ж ідеться про вершителя уселюдського духу, постать вселенську, об’єднуючу за своєю символікою.
Проте, жителям Ка не до осмислення горніх істин та прагнень світової гармонії, уклад їхнього життя зумовлений чинниками практично-побутовими, інстинктами, основними і другорядними. Ця обставина навіть кохання, почуття ніжне, душевне, робить надміру постмодерним, діонісійним, грубим і болісним. А хіба можна Єпіфанію любити інакше? Адже вона не звичайна жінка, власне не жінка – напівбогиня, напівмадонна, фантом, не зрозуміла до кінця ідея, згусток блукаючої енергії, у якій вибухово перемішані алхімією буття різні складники: фатум, божевілля, дика пристрасть, страждання та зумовлена ними мудрість. Та вона вийшла заміж за прусака з його вимуштруваною впорядкованістю, бо протилежності притягуються, взаємодоповнюючись, витворюють продуктивне ціле у його повноті і самозахищеності.
Має рацію автор, коли доводить, що німці приїжджають до нас для самоствердження. Старій Європі важливо підживлюватися слов’янською природною енергією, яка додає впевненості, нових вражень і прагнень. Але чи ж ображатися німцям за своїх філософів, яких ми, буцім, умістили у тоненькі брошурки? Насправді, починаючи з представників класичної німецької філософії, аж до Вебера і Шпенглера, майже всі їхні поважні метри явлені перед допитливим студентством та шанувальниками солідними підручниками і фоліантами. А от свою філософію, за версією автора ми розгубили між ідеологією, російською народною творчістю та європейським любомудрієм. А чому зрікаємося безцінного скарбу рідних фразеологізмів, чому не знаємо Дрогобича, Русина, Оріховського, Смотрицького, Вишенського, Княгиницького, Косинського, Транквіліона-Ставровецького, Саковича, Гізеля, Кониського, Прокоповича, Щербацького, Юркевича, Драгоманова, Франка, Шевченка, Грушевського, інших з національної когорти любомудрів, чому так поверхово ознайомлені з напрацюваннями Сковороди? За це маємо соромитися і перед німцями, і перед собою.
Але коли Мирон, один із персонажів твору, каже, що «…логіка страждань сучасного інтелігента далека від побутової мудрості», то він все-таки має рацію, хоча б тому, що для інтелігента це притаманно в усі часи. Щодо слова «логіка» -- то воно важко вписується у контекст. Майже всі персонажі твору доволі нелогічні за своїм єством, їхня інтелігентність у більшості випадків викликає деякі сумніви. Доброзичливий Мирон зі своєю нежиттєздатною філософією, підприємці, недостатньо ділові, злодійкуваті, Авдій зі своїм ущербним дихотомним віталізмом, Лір і Галактіон із синкретичною мудрістю, до якої оточенню байдуже, сповнена знаковості особа Пиренея, отець Варсонофій, який ще не найгіршим чином, у порівнянні з нинішніми церковними мільйонерами, поєднав у собі любов до Господа і потяг до «золотого тельця», письменники, що своєю творчістю не здатні настроїти обивателя на інтерес до літератури, залишені на призволяще ветерани, народ, схожий на своїх окремих представників, вважай, лише флегматизмом у спогляданні на процес творення історії, пасивним сподіванням, що «течія житейська витіснить і викине все непотрібне» (П. Куліш) – ось вони – культурно-духовне ядро міста, каїни, як їх називає автор. Їхні імена з претензіями на іносказання дещо відчужують їхніх носіїв від ідейно-художньої канви твору, а називання жителів міста Ка каїнами сприймається двозначно: розумієш граматично-гумористичну похідність слова і в той же час неприємно вражаєшся посиланням до біблійної паралелі. Але до честі згаданих мною і не згаданих дійових осіб твору, вони не перейняли агресії від свого древнього предка і не мають на совісті серйозних злочинів. Кожен з них несе в собі більшу чи меншу дещицю світла. І всупереч думці місцевого керівника культурою їх, таких різних, таки варто об’єднувати найперше ідеєю будувати нову Україну, берегти і примножувати її духовність, культуру, які тоді будуть визнані в світі, коли належно поцінуються на батьківщині.
Минуло близько десяти років з часу написання книжки. Віриться, що Апайкін, інші герої оповіді, залишивши позаду розгубленість, душевне сум’яття перших років становлення посткомуністичної держави, привнесли немало змін у своє буття, світогляд, систему цінностей. На користь цієї думки свідчать життєві реалії – пантеон не розвалився, не пересохла велика українська ріка, місто Ка не кануло в лету, а це значить, що його жителі протягом останніх років обрали правильну мету, накопичили чималі запаси оптимізму, а прагнення добротворення значною мірою було зреалізоване. Вірю, що так буде завжди.

Неоніла Диб’як, член НСПУ.

Мандрівка до міста Ка.