Сама назва цієї книжки, докладна й релевантна, наводить на думку про те, що її писав якийсь пошуковий оптимізатор. І пошукова машина Гугл таки відіграла провідну роль у цій подорожі тривалістю два з половиною роки - виявилося, що докладних топографічних карт тих районів, через які британець Ед Стаффорд вперше в історії пройшов пішки, попросту не існує, тож він більше покладався на супутникові знімки Гугл Планети, а найважливішим обладнанням своєї експедиції вважав ноутбук з супутниковим інтернетом та GPS. Виявилося, що границі повені в поймі Амазонки в сезон дощів можна визначити тільки таким чином. Чи не найбільшою складністю було придумати, як підзаряджати той Макбук (продакт плеймент Джобса, да), коли експедиція опинилася в тисячах кілометрів від найближчої електричної розетки.

Я думаю, нашим туристам буде цікаво довідатися марку тих чарівних гнучких сонячних батарей, які можна скрутити, як килимок, і запхати до наплічника. І британець подбав про них, помістивши в кінці своєї книжки список усього спорядження та обладнання, яке використовувалося впродовж експедиції, чесно зазначивши, що в решті решт звичайні гумові чоботи, куплені в якомусь тубільному сільпо, виявилися з певних причин зручнішими за спеціально розроблені на його замовлення неймовірно дорогі чоботи для джунглів, в яких нога не мокла б і не пріла б. З огляду на те, що половину своєї занесеної в книгу рекордів Гіннеса дистанції йому доводилося брести по коліно, а іноді й по груди в воді, гумаки виявилися доречнішими вже тому, що з них можна було виливати воду, не знімаючи, просто впавши на спину й задерши ноги.

Отож погодимося з британцем про неможливість завдання й неймовірність подорожі, хоча з точки зору бразильських чи перуанських індіанців, через резервації яких Стаффорд намагається проходити з дотриманням усіх бюрократичних процедур, нічого неймовірного в ній нема хоча б тому, що пролягає вона від одного їхнього сільпо з теплою «Інка Колою» і кукурудзяними пластівцями до іншого, хіба що розумні люди долають ці неймовірні відстані човном, а не пішки. Амазонка все ж таки. Але відставний капітан англійської армії, інструктор з виживання Стаффорд не обмежується і цим. Коли при переправі через численні притоки на надувних плотах їх зносить течією, експедиція сумлінно повертається по берегу якраз до місця, де сіла в плоти на протилежному, і знову крокує вздовж найвеличнішої річки світу на своїх двох. Сказав пішки, значить пішки. Від Тихого океану до Атлантичного. Не менше. Все це наводить на думку про те, що ця людина викликала на двобій ніяк не Амазонку, а себе самого. Ось тільки пояснити це тубільним провідникам іноді буває дуже складно.

Ще складніше пояснити двом братам-індіанцям, які його супроводжують по землях свого племені, що він пообіцяв своїм природоохоронним спонсорам, які вболівають за ліси Амазонії, що не буде полювати навіть в дикій пущі, і страждатиме від голоду й харчуватиметься серцевиною пальмових стовбурів (в цьому місці книжки має наступити катарсис в усіх наших домогосподарок, які дорікають молокозаводам, що в їхньому морозиві вже давно нема нічого, крім пальмової олії), замість того, щоб вполювати тапіра (місцевого кабанчика) й поласувати шашликом, що ці діти природи тут таки й роблять, не укладаючи жодних угод з природоохоронними спонсорами. Керівник експедиції невдоволено бурчить, але від барбекю не відмовляється.

Іноді складається враження, що спонсорів в експедиції таки забагато. І одним тепер слід доводити, що ти не гомофоб, навіть в «Червоній зоні», де усім заправляють колумбійські наркоконтрабандисти, і порядний чоловік не виходить з двору без дробовика, помічаючи в першу чергу екстравагантну місцеву секс-меншину, яка забуває манірнічати, граючи у волейбол, іншим - що цілком собі фемініст, кинувши пару дошкульних зауважень на адресу латиноамериканського мачизму, який не дозволяє чоловікові їхати позаду жінки на мотоциклі. Мультикультуралізм несподівано обертається трирічною самотністю серед чужиців, мови яких не розумієш, тож спілкуєшся рідною мовою тільки в блозі, який старанно ведеш навіть з пущі, попри всю мізантропію й депресію, бо маєш зобов´язання перед ще одним спонсором. Європейська мода на психологію обертається хворобливими копаннями в психологічних проблемах «команди», отому «тімбілдінгу», коли єдиний співвітчизник, з яким перетнули Анди, вирішує повертатися додому, замість щоб по-мачистськи константувати: «Слабак!» - втеритися рукавом, і продовжувати свою справу, що він з рештою і робить з новим попутником, напівнегром-напівіндіанцем Чо, який (отакої!) бере з собою в дорогу лише Біблію (в результаті чого вона теж потрапила до списку спорядження).

Ед Стаффорд перетнув континент, покращивши свою іспанську у розмовах з Чо, але не вивчивши португальської, не наклюкавшись текіли з гостинниими бразильскими лісорубами, прокрокував з мачете в руці, макбуком в наплічнику і МР3-плейером у вухах. І вершиною злого сарказму історії для мене виглядають розмови з новоздобутим тубільним товаришем Чо, під час яких той намагається навернути невіруючого англійця до християнства, апелюючи до Біблії, а британець черпає аргументи для цих теологічних диспутів з виступів якогось коміка-розмовника на кшталт Задорнова. Чи тому нас вчили тисячі жертовних європейських місіонерів ще століття тому? Втім, місіонери натомість могли б пишатися своїми індіанськими учнями.

Не раз і не два, читаючи цю книгу, я задавався питаннями, що ж погнало автора у це бурлакування в амазонських джунглях, схоже на втечу від самого себе, і чому, скажімо, спогади американського капітана Джошуа Слокама, який сто років тому написав книжку «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці», читаються геть інакше, хоча ситуації цілком подібні. Відповідь на перше питання знайшлося в армійських спогадах капітана Стаффорда, але нехай вона залишиться для майбутніх читачів інтригою. Відповідь на друге, мені здається, в тому - що західна людина, скажу навіть по-сексистськи - західний чоловік, за ці сто років від Слокама до Стаффорда незворотно змінився.

Він начебто і все той же, здатний на вчинки на дикій природі чм на війні, які не подужає жодна скотина, як казав колись Екзюпері в «Планеті людей», але неможливо спекатися думки, що невдовзі цей супермен і мачо, якому можна було б записати на свій рахунок щонайменше один з подвигів Геракла, зараз повернеться до свого політкоректного світу і проситиме в якоїсь своєї суворої вчительки з грантодавчого фонду:

- Я здійснив подвиг, вибачте мене, я більше не буду.

Але Андрієві Бондареві дуже доречно і вчасно було перекладати цю книжку українською, з чим він цілком пристойно впорався, книжка читається напрочуд легко, видавництву Темпора - видавати з чудовими фото (до джунглів іноді прилітали на фотосесії професійні фотографи з інформагенцій світу, щоб ви не сумнівалися) й догугловими друкованими мапами, а нам читачам - читати й нахвалювати. Хоча б для того, щоб Максим Кідрук з Артемом Чапаєм не розслаблялися.

ЗІ. Я свідомий того, що написав цю рецензію, сидячи на ганку електрифікованої сільської хати, в літеплі, сухості й ситості, без жодної анаконди й каймана в межах досяжності, й не потерпаючи не те що від москітів, а навіть від жодного комара, бо їм ще рано. Тому прошу вибачення в автора, якщо щось не так. Втім, завтра мені саджати картоплю попри дощ і невідворотну грязюку, що трохи нас урівнює в обставинах. Тубільні гумаки з сільпо і тубільна ж куфайка служать мені вірою і правдою вже добрий десяток років, і щоб випробувати це спорядження мені не доводилося мандрувати Амазонкою. Спонсором цього допису на інтернет-сайті виступає моя теща.

Прощавайте, мачо.