Часом трапляється, що книжки, написані з думкою про одного читача, стають улюбленими для багатьох. Колись так сталося з «Алісою в Країні Чудес», яку британський письменник Льюїс Керрол присвятив своїй маленькій знайомій Алісі Ліддел. Або ж із не менш чудовою книжкою про Вінні Пуха, створеною Александром Мілном для свого сина Крістофера Робіна. Відтоді вже не одне покоління зачитується цими історіями, з вдячністю згадуючи про тих дівчинку й хлопчика, завдяки яким їхні улюблені казкові повісті з’явилися на світ.

Щось подібне може статися – точніше, вже стається – і з «Казками П’ятинки». Дзвінка Матіяш подарувала ці історії (коли казкові, а коли, як пише вона в передмові, й «не зовсім») своєму молодшому приятелеві Мишкові Охрімчуку на день народження. Та за цей час вони вже встигли полюбитися багатьом українським читачам, серед яких, до речі, не бракує і дорослих.
Тридцять одна історія: на кожну літеру української абетки по одній (звісно, за винятком «и» та «ь»), – таким навдивовижу простим і водночас універсально-вичерпним є принцип побудови цієї книжки. І хтось може подумати, що тільки абетка й здатна об’єднати таки різні історії: про автобус бажань, Велике Вухо (з великих літер, адже йдеться не про частину тіла, а про живу істоту), марципан, дівчинку і море, цитриновий сік, глечики, хмару, їжака, шкарпетки, чобітки (і ще двадцять інших, не менш незвичайних).
І справді, кожна з цих історій – самостійна і на перший погляд не пов’язана з іншими. Лише один загадковий персонаж з’являється тут неодноразово – та-таки П’ятинка, про яку читач дізнається вже з назви. Вона примандрувала сюди з давнішої однойменної казки Дзвінки Матіяш, що колись увійшла до збірки «Зросла собі квітка», привівши з собою звідти і хлопчика Антона (на той час – дев’ятирічного), який мешкає в Києві на Дарниці й знайомий із П’ятинкою особисто.
Але хто вона? Хто ця дивовижна жінка, що «спускається на землю щоп’ятниці, ходить і дивиться, як люди живуть»? І чому вона «ні молода, ні стара, ні білява, ні чорнява, очі в неї – то світлі як вода, то темні як земля – міняться», а ходить вона завжди боса – «чи в місті, чи в селі, чи по снігу, чи по болоті, чи по асфальті»?
А все тому, що П’ятинка – не звичайна людина, а християнська великомучениця і свята, знана також як Параскевія (ім’я, що в перекладі з грецької якраз і означає п’ятницю). Вона жила ще в ІІІ ст. у місті Іконія в Малій Азії, вела тихе й побожне життя, допомагаючи бідним і знедоленим, і загинула мученицькою смертю за часів правління Діоклетіана, відомого своїми жорстокими переслідуваннями християн. Відтоді П’ятинка й мандрує між Небом та Землею, і далі допомагаючи не тільки людям, а й звірям, та й взагалі всім живим істотам, і роблячи багато непомітних добрих справ (та й сама вона для людей коли видима, а коли й ні).
Та насправді в цій книжці не всі казки про неї. Власне, лише декілька: «Глечики», «Звірі говорять з П’ятинкою», «П’ятинка і сад», «Сни від П’ятинки», «Удома в П’ятинки» та «Яблука». Проте й ті історії, де П’ятинка не з’являється, пов’язані з нею аж ніяк не менше, адже, як зізнається Дзвінка Матіяш у передмові, більшість із них вона почула саме від неї.
Але що ж це за казки? І про що вони?
Умовно їх можна розділити на декілька категорій.
Перша – це такі собі напівапокрифічні (а в другій своїй «половинці», звісно ж, напівказкові) історії, де відомі з Біблії сюжети доповнено якимись незвичайними, раніше ніде не описаними, деталями, або ж просто запропоновано несподіваний кут зору на вже відомі речі.
Скажімо, в «Колисковій» ми опиняємося в тій убогій стаєнці, про яку співається в стількох колядках, і саме в ту ніч, коли сталося найбільше з можливих див, – диво Різдва Христового. Але діється все в ту пізню годину, коли стомлені Марія з Йосифом уже задрімали, а
троє царів із дарами ще були в дорозі. Тож заспокоювати немовля, що несподівано запхинькало, доводиться Осликові з Волом: перший гойдатиме колиску, а другий, прокашлявшись, співатиме малюкові предовгу і пречудову колискову.
В іншій казці ми чуємо діалог «Йордан-річки і Мертвого моря», води в яких одного дня несподівано посолодшали. А сталося це після того, як у них якось «скупався дивний чоловік». Також й «Інжирне дерево», що багато років стояло самотнім і безплідним, почало приносити соковиті плоди відтоді, як у його затінку передрімав «чоловік із добрими очима». Ангел Гавриїл, що, як і всі ангели, плекає власний небесний квітник, одного разу приніс незаміжній дівчині з Назарету білу лілію, звернувшись до неї лише двома словами: «Радій, благодатна».
Водночас усі згадані історії написано так, що різні читачі можуть сприймати їх дуже по-різному. Хтось бачитиме в них просто чудеса й дивовижі (подібні до тих, що стаються в більшості казок), а хтось розумітиме, звідки вони походять, або ж просто пригадає, де вже про них чув або й читав. Зрештою, для тих, хто захоче дізнатися більше, редактори запропонували наприкінці книжки власні коментарі.
Та ще більше в цій книжці таких собі казкових мініатюр – не історій навіть, де героєві доводилося б долати труднощі, проходити безліч випробувань, аби наприкінці здобути омріяне (мабуть, лише «Марципан» можна вважати такою історією), а радше невеликих замальовок про різні незвичайні речі, що просто собі існують або відбуваються. Цілком можливо, що й десь зовсім неподалік.
Наприклад, у Києві на вулиці Прорізній, де одного разу з’явився автобус бажань (на вигляд – «як звичайна жовта маршрутка», «тільки що червоного кольору»), який завжди «поспішає до тих людей, у яких щойно зродилося бажання зробити добру справу».
Або ж у підземному переході навпроти виходу з метро, де старенька бабуся продає плетені шкарпетки. Вдягнувши їх, людина вмить позбувається всіх своїх клопотів: «Те, що було зав’язане, розв’язується, що було поламане, лагодиться, що було невирішене, вирішується, що засмучувало, вже не засмучує».
Чи, може, й десь трохи далі – біля хати залізничника, який товаришує з їжаком: вони щодня зустрічаються там за чаєм, розповідають одне одному про новини і махають людям, які виглядають у вікна поїздів.
У «Казках П’ятинки» головними дійовими особами не обов’язково є люди чи звірята (хоч і їх тут не бракує – живих, іграшкових або напівказкових), а й різні явища природи (як-от Хмара, від чийого настрою залежить не тільки погода, а й гумор людей; Море, яке сумує за дівчинкою в червоній сукні, що провідує його тільки влітку; або Ніч, яка гуляє містом тоді, коли всім решта треба спати).
Проте є в цій книжці й зовсім несподівані персонажі – предмети, речі або й частини тіла, що існують цілком самостійним життям. Руки мами: права, якій доводиться виконувати всю найважчу роботу, і ліва, що гладить сина по голівці. Або ж і згадуване Велике Вухо, яке має неймовірний слух і здатне чути те, що іншим недосяжне (зітхання землі, бриніння кожної краплі дощу або й думки всіх людей). Ґанок у П’ятинчиних казках тішиться тим, що його люблять господар із господинею, хоч він, на відміну від стін чи стелі, не такий вже й потрібний у будинку. Мудра юшка знає, як догодити кожній людині, залежно від її становища та потреб. А Щедрий Вечір думає над тим, кому який подарунок витягнути зі свого важкого мішка, з яким він раз у році мандрує світом.
Якщо читач одного разу вподобає П’ятинчині історії, то напевно ще не раз захоче до них повернутися: чи то до всіх, чи то лише до кількох улюблених. І, цілком можливо, що, перечитуючи їх, він, як і авторка цієї рецензії, щоразу відчуватиме легкий смуток, перегортаючи останню сторінку останньої казки на останню літеру української абетки – про «Яблука».
Адже в цьому казковому світі, який завдяки чудовим ілюстраціям Наталі Пастушенко можна не лише уявити, а й побачити (навіть якщо окремими фраґментами) так добре й затишно. І легко віриться, що П’ятинка завжди чекає і на тебе, – байдуже, малюк ти чи дорослий.

Абетка добрих казок.