Гераскіна А. Його звуть Міша… або Зорі в макаронах. – К.:Електрокнига, 2012 – 80с.: іл.

“Його звуть Міша… або Зорі в макаронах” Ані Гераскіної – книжка не для дітей. Вона “для дорослих, щоб вони не забували, як воно бути дітьми”. Так сказано в анотації. Однак дана історія може бути доволі цікавою й у контексті дитліт, адже подає певний зразок зображення дітей в сучасній українській літературі.

Зовнішнього сюжету як такого в книжці про Мішу немає. ”…Зорі в макаронах” збудовано із серії анекдотичних (“макарони”), а часом сентиментальних (“зорі”) епізодів, об’єднаних скоріше внутрішньою логікою. Мініатюрні діалоги-геги в школі, з батьками, бабою й дідом, вчителями й друзями, короткі й кумедні випадки з життя – з цих нанизаних намистинок вимальовуються образ здавалось би пересічного українського хлопчика, який водночас видається чи не найхаризматичнішим персонажем в українській літературі останніх кількох років.

Особливим Мішу роблять три речі. Найперше – гумор. Тут ”…Зорі в макаронах” близькі до “народного” й обожнюваного чи не всіма жанру ”говорять діти”. Міша – говорить. Він говорить кумедно й дуже багато. Книжка – це майже всуціль лаконічні діалоги-геги або ж я-нарація. В кількох окремих випадках всевладній тут прямій мові так бракує непрямої, що годі зрозуміти, хто говорить. Така структура цілком прийнятна й навіть бажана своїм лаконізмом для дорослих, однак може бути трохи складною чи просто нецікавою для читачів-дітей, що більш радо сприймають традиційну фабулу й сюжет.

Друга річ, яка одразу привертає увагу до Міші, це його мова. Її максимально наближено до реальних розмов реальних українських дітей в суржикомовному середовищі: “В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову – оранжеве. Красота!” У цьому – ще один момент “дорослості” книжки, адже дитяче читання завжди має мовно-освітній аспект, а тому орієнтоване на літературну мову. Міша жваво оперує українськими, російськими та радянськими шаблонами, мовними зворотами, шматками реальності, що формують його культурну ідентичність. Назвати це еклектикою, гібридизацію, чи бодай якимось спеціальним словом було б неправильно, адже його мовленнєва модель розповсюджена в Україні настільки, що сприймається як нейтральний стандарт.

Зрештою, особливим Мішу робить і специфічний ракурс, до якого вдається авторка. Певною мірою йдеться про апологію дитини й дитинства. Світ Міші – свіжий, немов сотворений тільки вчора, так що навіть крапочка на попі в гусені розгортається цілим откровенням – не слабшим за божественні откровення крапки в символіці арабської каліграфії. Враження хлопчика живі, а жага життя – невгамовна. Разом з тим цей трікстер і романтик страждає на синдром Пітера Пена та Пеппі Довгоїпанчохи – він теж не хоче дорослішати: “Я ніколи не буду дорослим. Ніколи. Шо хочте мені робіть – ріжте, бийте. До баскетбольного щита посеред школи в жовтих трусєлях прив’яжіть. Я не буду. Я не хочу. Мені і так добре. Добре”. Звісно, перед нами драма комунікаційного розриву між дітьми й дорослими, що трохи збивається на пафос. Але також це драма віддалення від дитини в собі, ставання людиною, яка не тішитиметься від різнобарвного блювання чи викликання матюкливого гноміка. “Листи з дитинства ніколи не прийдуть”, – шкодує авторка на початку книжки. Дитинство тут продовжує бути певним ідеалом, адже поводитися й відчувати, як Міша, можна тільки в ньому.

Ані Гераскіній вдається немало: вразити читача образами, близькими й знайомими, як власна шкіра, показати світ дитини як болісний період з нерозумінням та переживаннями, замість сімейної ідилії подати розрив, а замість пасторалі чи інертного невиразного хронотопу – простір, що має безліч референцій з реальністю. Це рідкісні речі, якщо розглядати їх в контексті не дорослої, а дитячої сучасної української літератури. Разом з тим книжці не завадила б більша цілісніть, можливо, виразний сюжет. Принаймні, мені особисто хотілося б бачити історію Міші не просто “заанекдотованою”, але розпочатою, описаною, доведеною до кульмінації й розв’язки та завершеною. Зрештою, саме такими, чи дуже схожими Мішами населяють свої романи й повісті такі видатні сучасні автори, як Ульф Старк чи Марі-Од Мюрай. Вони не тримають своїх персонажів в епізодичних гегових шорах, а дають їм змогу розвернутися на всю глибину трагікомічного потенціалу.

Його звуть Міша….