Маріанна Малина – двічі (2008, 2009) лауреат конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». Цей незаперечний успіх молодої письменниці з Євпаторії привернув мою увагу до її творчості. Чому саме так, а не інак? Спробую зрозуміти і пояснити хоча би декілька аспектів, котрі видаються мені важливими.

Світ дітей завжди протистояв світу дорослих і це протистояння – одна з провідних тем літератури як світової, так і вітчизняної. І завжди увагу привертали діти із розвинутими здібностями. Це явище давно відоме як акселерація, тобто прискорений розвиток окремих індивідуумів, котрих цілком справедливо називають вундеркіндами. Істоти з вищого виміру – «діти індиго» (нова раса за американським медіумом Лі Керолл) – епохальний стрибок у духовному й ментальному розвиткові людства, а простіше: це коли кількість вундеркіндів на квадратний метр/кілометр перевищує звичну норму. Звичну для покоління батьків – таку собі усереднену норму – звичайні діти.

На інтелектуальному Заході ця проблема давно у центрі уваги психологів, лікарів, педагогів, вона грунтовно вивчається, їй присвячені наукові праці та художні твори, кінофільми тощо.

Наперед наголошую, що у моїх імпресіях нема повчальності, але й нема поблажливості, бо «коли взявся за гуж...». Як творить Маріанна Маліна, потенційний представник нью-ейджу молодої української прози? Фантастичним романам письменниці не можна відмовити у багатстві уяви, мобільності та гостроти сюжетного драйву, рясноти цікавих деталей. Тут сперечатися нема про що. Вона бере за основу тему, що збурила й продовжує збурювати світовий інформаційний простір, використовує доступну інформацію про надзвичайний енергетичний рівень і високий потенціал цих незвичайних дітей: гіпноз, медитація, левітація, зчитування думок, ауробачення, оптична непомітність тощо, дає персонажам українські імена та прізвища, додає детективного «перчику».

Перебігу розслідування загадкової смерті вчительки «Фіолетові діти»(2009), що провадить колега, шкільний психолог Дарина, трохи бракує психологічного підгрунтя для усіх «поворотів долі» героїв, мотивів їхньої поведінки. Письменниця використовує факт телепатичних здібностей та надзвичайної почуттєвості, як інтравертний вивих паранормального розвитку та обмальовує його для певності цілком реальними деталями, адже попри усі надлюдські якості, це насамперед, діти, котрі грають на уроках у морський бій, гуртуються для своїх забав, для захисту від ворожих проявів нерозуміння дорослого світу і роблять багато інших речей, властивих саме дітям. Свого часу Роберт Окер (Robert Ocker), магістр в області наставничества і психології, зауважив, що діти страждають від дефіциту уваги й своєї гіперактивності. Отож, дорослим не треба заважати їм відкривати світ, завойовувати його і шукати у ньому власну істину. Чи мають вони для цього реальні сили? В романі дуже важливий момент справжнього смаку межового випробування й небезпеки переведено на регістр гри та й там і залишено: «...Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками... Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну...».

Сюжет роману «Випалений шлях»(2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (...) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (...) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла... Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі».

Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.

У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.

Акселерати фіолетового кольору.