«Людські серця дуже схожі на глечики… Так само як глечики, вони можуть бути порожні, а можуть бути наповнені, можуть бути з тріщиною, надщерблені чи розбиті… Не можна, щоб наші глечики були порожніми, адже свого часу Бог попросить нас напувати Його з нашого глечика, і буде шкода, коли ми у відповідь тільки похнюпимося, бо глечик порожній».

Це Дзвінка Матіяш, «Казки П’ятинки». Книжка, яка говорить з дитиною про головне.
Атож – усім нібито відомо, що з дитиною треба говорити про все, – але далеко не всі в сучасному світі уявляють собі, якою може бути така розмова, щоб дитина її і зрозуміла, і сприйняла, і відчула, і по-справжньому нею перейнялася, і в її душі від цієї розмови залишилося щось справжнє – на все життя. Справді, така розмова буде вкрай проблемною, якщо вона не спирається на християнську традицію. Світ Біблії є доволі складним і розмаїтим – це, врешті, добре знана істина. Однак у сучасному світі варто говорити не так про релігійний аспект, а радше про Біблію як культурний феномен, адже годі збагнути європейську культуру без знання цієї споконвічної Книги. А відтак вводити дитину в світ культури, пояснити чи радше дати їй змогу відчути цей глибинний світ – це і буде розмова про головне, бо вона незмінно торкатиметься не лише естетичних, а передовсім етичних питань.
Про те, як навчати дітей біблійних істин, почали замислюватися, здається, ще відтоді, коли християнство вкоренилося на європейському континенті: спочатку це були інтуїтивні спроби пояснення через посередництво малярства – у буквальному сенсі змалювання Священної історії. Звісно, розпис соборів був узагалі, як відомо, Біблією для безграмотних, – але апелювання до візуального образу якнайкраще сприяє дитячому сприйняттю тексту. Одначе тут теж не могло обійтися без курйозів, адже художник мусив зображувати безтілесні субстанції, приміром Бога-Отця. І священику треба було докладати зусиль, пояснюючи специфіку роботи живописця. У вітчизняній традиції чи не найкраще за взір цього можуть правити думки Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського). А трохи перегодом про суть навчання Біблії розмірковував Григорій Сковорода, найбільше застерігаючи від учителів, які беруться до цієї справи, самі не зрозумівши суті. Звісно ж, варто говорити й про різні підходи до подачі Біблії в суспільстві, просякнутому щирим релігійним струменем, де духовна складова є органічною частиною світовідчуття, і в суспільстві секулярному, де релігійний компонент радше є даниною певній культурній традиції, – та поза сумнівом лишається те, що навчати можна, лише коли сам добре відчув і зрозумів як предмет викладу, так і саму дитину.
Усі ці речі органічно вплетені в оповідання й казки Дзвінки Матіяш, які є рецепцією Священної історії. Приміром, про народження Месії йдеться в оповіданні «Колискова». Тут авторка пропонує поглянути на подію очима ослика й вола, які заколисують малого Ісуса, гойдаючи ясла, доки потомлені дорогою Йосиф і Марія сплять. Якщо ж заглибитися, то цей добре знаний сюжет відсилає нас і до європейського живопису, який традиційно зображує новонародженого Спасителя в оточенні звірят, що зігрівають немовля своїми подихами (це власне отой культурний пласт, що про нього йшлося вище), і ненав’язливо пояснює деякі суто християнські істини (себто виконує роль своєрідного катехізису). Так, на початку читаємо: «Марію теж зморив сон, у дорозі вона змерзла. Народжувати, виявляється, зовсім не тяжко і не страшно. Та все одно вона втомилася…». Оці рядки про легке народження насправді відображають усталену в богослів’ї думку про те, що Пречиста народжувала без мук. А в іншому оповіданні «Лілеї» йдеться про ангелів, які вирощують квіти, що фактично є ампліфікацією тези про райський сад, а через символіку лілеї оповідається історія Благовіщення.
Утім, безпосередньо кореспондована до Біблії лише частина текстів «Казок П’ятинки». Більшість же – історії цілком «світські», хоча оті «секулярні» історії насправді є оригінальним доповненням історій релігійних, фактично моделюючи поведінку людини. Пригадується, так українські барокові автори доповнювали свої оповіді-міраклі прикладами із життя людей. Відтак книжка Дзвінки Матіяш вчить чи не найголовнішому – Любові; а, як відомо саме ця категорія є засадничою для християнства. Згаданий вже Дмитро Туптало у своєму знаменитому «Розыску о расколнической брынской вђрђ», ампліфікуючи тезу апостола Павла з Першого послання до коринтян (1Кор., 13:13), писав: «Внємлитє большє вђры и надєжды Любовь».
Любов’ю перейняті й оповідання «Казок П’ятинки» – чи то «Чобітки», залишені Олюсі від бабусі на згадку, щоб та, коли вже сама матиме внуків, взула й пригадала найкращі моменти дитинства; чи то «Тиждень», де маленька Тоня залишить батькам малюнки, у яких, перейшовши у кращий світ, буде поряд із ними; а чи навіть «Іжак», який приходить у гості до залізничника, щоб разом пити чай і зустрічати поїзди. Так і має бути, адже любов – вічна категорія.
Більшість історій перейняті світлим сумом, і цим настроєм дуже органічні в річищі української традиції. Тут варто згадати й «Руно орошенноє» того ж Дмитра Туптала, й листи Григорія Сковороди, й напрочуд світлий вірш «Мені тринадцятий минало…» Тараса Шевченка. А ще закономірно виникають алюзії на «Русалоньку» Андерсена, адже ця казка теж перейнята ідеєю любові, яка так само, як і людський дух, – безсмертна. Варто сказати, що і завершується книжка текстом «Яблуко», де авторці чудово вдалося поєднати ідею любові в метафізичному сенсі і в звичному «земному» розумінні цього слова – ідеться про те, як важливо для людини знайти свою другу половинку.
А ще в збірці яскраво увиразнюється інший традиційний для української літератури образ – образ серця. Він, як ми вже бачили, знаходить тут доволі оригінальне потрактування – глиняного глечика. А Сивий дідусь, до якого приходять зболені люди, лікує серця цитриновим соком («Цитриновий сік»). Здається, алюзії дуже прозорі – й тому легко відчитується і образ Бога та людей, котрі приходять до Нього, здебільшого втрапивши в скруту; й, урешті, «цитриновий сік» випробування, які Він посилає тим, кого любить…
Сум, світлі сльози – саме вони сприяють самозаглибленню, спонукають до розмислів і, врешті, роблять людей іншими. Саме про це говорить із дітьми Дзвінка Матіяш у своїй книжці «Казки П’ятинки». І це як ніколи актуально в наш час.

Цитриновий сік.