ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ЄРОШЕНКОЗНАВСТВА

Приводом для цієї рецензії стало переднє слово до перекладів «Чотирьох весняних замальовок» Василя Єрошенка, написане директором Благодійного фонду ім. Єрошенка, журналістом Владиславом Таранюком [37; 88-89].

У ньому, як у маленькій краплині води, відбилися суттєві розбіжності між науковим єрошенкознавством, яке спирається на факти й архіви, і популярним, що й досі тримається на міфологемах. Але про це далі.

Радує, що в Україні, врешті, почали Єрошенка читати й перекладати наново, слідом за Надією Гордієнко-Андріановою, яка перша уклала збірку перекладів Єрошенка українською, – ще 1969-го року. У книзі, підготовленій Фондом ім. Єрошенка 2004 року та перевиданій у 2006-го [11] – всі переклади, крім двох, належать Надії Андріановій, і наводяться за книгою «Квітка справедливості» [8]. Отже, тепер на сторінках «Склянки часу» нам вперше представлено ще один переклад. Згадаймо й переклад «Закордонна подорож сліпого есперантиста», зроблений В. Таранюком і опублікований 2005 року [13; 145-147].

Як бачимо, автор переднього слова – не новачок у темі, знає есперанто, читає Єрошенка в оригіналі. Він є, разом з Є. Ковтонюком, автором низки статей [27, 27б, 38], перекладів та розділу про Єрошенка у книзі із серії «Життя видатних дітей» [24; 24-42]. Крім того й посада директора Фонду ім. Єрошенка зобов’язує до глибокого вивчення і грамотного пропагування долі й спадщини письменника.

Однак зауваги до точності формулювань і подання фактів постають уже з першого речення: «12 січня 2012 року виповнилося 122 років (sic! роки?) від народження нашого земляка, українця зі Слобожанщини Василя Яковича Єрошенка». І далі: «Все життя він подорожував, оволодів дванадцятьма мовами (за іншими даними – двадцятьма). Жив у Японії, Китаї, Індії, Сіамі, Англії та інших країнах». Видно, що ця невеличка замітка готувалася принаймні два роки тому, до 120-ліття письменника-символіста. Адже цього року ми відзначаємо соту річницю поїздки Єрошенка до Англії (19 лютого – 7 вересня 1912 року), яка передувала всім іншим його поїздкам, у тому числі на Схід, 90-ліття видання «Казок Єрошенка» китайською мовою у перекладі Лу Сіня та письменників його кола (1922), врешті – 60 років з дня його смерті (23 грудня 1952 року) та півстоліття з моменту видання першої радянської збірки Єрошенка «Серце орла» [7]. Крім того, цьогоріч есперантисти світу відзначають 125-ліття створення есперанто, і для них це дуже знаменна дата, бо ця створена мова функціонує успішно й донині. Але про це ні слова – у щойно опублікованій статті В. Таранюка.

Треба сказати, що в Україні існують давні напрацювання з єрошенкознавства. Крім Надії Андріанової, чиє 90-ліття відзначалося наприкінці 2011 року, твори Єрошенка ще у 1960-х рр. перекладали І. Бриль з Харкова [6], В. Паюк [10; 94–105] та П. Тимочко з Тернополя [9].

А з 2002 року активно й успішно діє Міжнародна науково-дослідна група «Василь Єрошенко та його доба» з осередками у Києві та Коломні, куди входять науковці та волонтери з України, Росії, Японії, Німеччини, США. Шлях до Єрошенка одного з нас – Сергія Прохорова – розпочався у Коломні і Старому Осколі ще 1969 року, а другого – Юлії Патлань – 1997 року в Києві і вів через вивчення есперанто, брайлівського шрифту, японської мови, складання бібліографії. Наш осередок співпрацює з есперантистами Китаю, Великобританії, Польщі та інших країн, а також з Літературно-меморіальним музеєм Василя Єрошенка в Обухівці (м. Старий Оскол, Бєлгородська область РФ), Бєлгородським літературним музеєм, Бєлгородським історико-краєзнавчим музеєм, Бєлгородською державною спеціальною бібліотекою для сліпих ім. Василя Єрошенка, Бєлгородською обласною універсальною науковою бібліотекою, Бібліотекою української літератури, Музеєм історії вітчизняної тифлопедапедагогіки, Музеєм історії ВОС, Товариством «Росія – Японія» (м. Москва), Асоціацією «Японія – країни Євразії» (м. Токіо) та багатьма іншими науковими установами, та особами, кому не байдужа спадщина Єрошенка.

За 10 років існування нашої наукової групи Наталією Бублак захищено магістерську дисертацію про Єрошенка (Мюнхен, університет Людвіга Максиміліана, 2004 [20]), проведено дві інтернет-конференції «Василь Єрошенко та його доба» (2002, 2009–2011), опубліковано десятки наукових розвідок про письменника-символіста. Українська дослідниця Юлія Патлань (Київ) та росіянин Сергій Анікєєв (Владивосток – Хакодате) перекладають твори Єрошенка з есперанто та японської мови – російською та українською. Юлією Патлань перекладено усю відому нині есперанто-спадщину письменника, крім трьох віршів, російською мовою (з урахуванням фахових потреб Музею Єрошенка) [12, 15] і частково – українською («Одна сторінка з мого шкільного життя», «Дивний кіт» [14; 25–50], «Про країну мрій»; також переклади російською з японської мови – «Орлиные души» [16], «Облако персикового цвета»). У 2010 році спільно з Міжнародною лігою незрячих есперантистів (LIBE) нами оголошено і проведено конкурс есе «Роль і значення Василя Єрошенка у моєму житті». На конкурс було подано 10 текстів, переможцями, за рішенням міжнародного журі, стали незрячі есперантисти з Японії та Росії – Куніо Танабе, Н. Осипенко та А. Жукова. Щойно, у лютому 2012 року, нами оголошено Міжнародний конкурс художнього перекладу з есперанто російською та іншими національними мовами 4-х відомих строфічних віршів Василя Єрошенка – "Homarano”, "Lulkanto”, "Malespera koro”, "Antaǔdiro de la ciganino” [32]. На диво, перший переклад уже надійшов… із Португалії. Есперантисти ж України та Росії, здається, зацікавлені проектом менш за іноземних.

Тепер повернемось до статті В. Таранюка та до постаті Василя Єрошенка. «Нашим земляком» його можна вважати досить умовно, адже народився він у слободі Обухівка Старооскольського повіту Курської губернії, там же – у Старооскольському районі Курської області помер 1952-го року. З 1954 року цю територію віднесено до Бєлгородської області. Батько Єрошенка Яків був вихідцем з сусіднього села, нині райцентру Чернянки, мати – росіянкою зі Старого Осколу, отже родина – мішаною українсько-російською. Саме в Осколі та Обухівці, на території Росії, де він народився та похований, Єрошенка справедливо вважають земляком.

Адміністративно ці землі до України не належать кілька століть, хоча там мешкає багато українців, і етнографічно це дійсно Слобожанщина. Цей дуже цікавий регіон українсько-російського слобідського прикордоння ми спільно досліджували під час щорічних українсько-російських наукових етнографічних експедицій 2006–2011 років. Самоназва давніх мешканців Обухівки нині – «хохлы», причому це визначення не несе в собі нічого принизливого, а є елементом розрізнення: в місті мешкають «русские», а поруч, але за адміністративним кордоном, «украинцы». Такий стан типовий для сучасної Слобожанщини, його треба визнати і вивчати неупереджено [29].

Нині життєпис Василя Єрошенка достатньо добре задокументований. Нам відомі архівні документи з точними датами початку і закінчення ним Московської школи сліпих; детально фікcована у російських, британських та інших часописах поїздка до Лондона [35], від’їзд та прибуття до Японії у 1914 році, робота у Москві у Комуністичному університеті трудящих Сходу ім. Сталіна у Москві (1924–1928 рр): збереглися дві анкети [18] та інші особові документи Єрошенка цього періоду. Аналізуючи одну з анкет за ксерокопією, наданій Анною Сизовою, директором Музею історії вітчизняної тифлопедагогіки (Москва), пп. Ковтонюк і Таранюк ще 2008 року якимось дивом «не побачили» пункт, де вказано національність – «русский» [27; 26-27]. Можна будувати чимало припущень стосовно цього факту, але для нас важливим є пріоритет архівного документа як історичного джерела.

Отже, як ми розглядаємо Василя Єрошенка? Як українця з роду (за дідом та батьком), вихідця із Слобожанщини (адміністративно – територія Росії). Принагідно скажемо, що виявлені нами з допомогою п. О. Лімарова з Бєлгорода метричні записи про родину Єрошенків (Ерошенковых) свідчать, що вже тоді, коли батько Яків Єрошенко переїхав з Чернянки до Обухівки, з ним жила мати Якова – Анисія Іванова Єрошенкова, тобто Анисія (Онися) Іванівна Єрошенко, удова [18]. Надія Андріанова-Гордієнко, яка бувала в Обухівці, працюючи над своїми книгами про Єрошенка, знала про це, хоч і називає бабу Килиною [25; 7, 8, 13–17]. Тобто діда по батькові у Василя ніколи не було, бо помер ще до його народження, а згадки В. Таранюка про діда, його розповіді і виведення роду Єрошенків від козацького гетьмана Ярошенка [24; 32–34] є домислами на тему відомого однойменного роману О. Маковея. Жаль, що вони великим накладом поширені для дітей та вчителів. Це історично невірно, бо О. Маковей писав про Буковину, а землі біля Старого Осколу історично заселені «черкасами», вихідцями з Черкащини, етнографічно Полтавщини, де й нині є село Велика Обухівка, що засвідчує реальні шляхи міграції українського люду на Слобожанщину з Полтавщини, а не з Буковини.

Навколо Єрошенка склалися два дуже потужних міфи, які часто стають на заваді наукового вивчення цієї постаті. В Японії він «момоку-но сідзін Еросенко» (сліпий російський поет Єрошенко); в СРСР – «класик японської дитячої літератури». Насправді Єрошенко в Японії, як свідчить Мітіко Ісакі, колишня викладач школи сліпих у Токіо, є зараз напівзабутим. Так, існують статті в енциклопедіях, але дуже низьке зацікавлення у тій добі та тогочасних діячах. «Класичною» є у Єрошенка мова есперанто, і насправді він є класиком есперанто-літератури, а не японської. Міфологічне кліше «класик японської літератури» виникло в пресі СРСР на початку 1970-х років, коли знову почалися реакційні процеси в суспільстві, переслідування інтелігенції та есперантистів. Таким чином можна було писати про Єрошенка щось «сенсаційне» і не так боятися постраждати. Про механізми формування цього міфу існує наша розлога стаття [36], а нині міф уже не витримує перевірки живим спілкуванням з японськими славістами.

В Україні певними журналістськими колами, поверхово обізнаними в суті питання, зараз стрімко вибудовується третій міф – «український класик японської літератури», ба навіть – «український письменник». Однак писав Єрошенко мовами есперанто та японською, декілька публіцистичних статей він опублікував у Москві російською. Прикметно, що японці відчувають належність творчості Єрошенка – стилістично та ідейно – до Срібної доби російської культури, адже у Токіо й Пекіні Єрошенко розповідав про Л. Толстого, Л. Андреєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева… Отже, ні за мовами творів, ні світоглядно, Єрошенко, на глибоке переконання практика-перекладача як з есперанто, так і з японської, не може бути «українським письменником». Більше того, цитований В. Таранюком О. Бондар, кажучи про казки Єрошенка, припускає: «Безусловно, что корни их следует искать в украинской литературе и философии» [23; 70]. Однак текстологічні студії переконливо спростовують такі припущення. Так, казка Єрошенка «Небесна» ґрунтується на корейському фольклорному першоджерелі, «Аліхан-боягуз» – на туркменському, «Грушеве дерево» – на сербському, «Орлині душі» – на притчах англомовних письменників. Так само англійський мовний прототекст має «Глек мудрощів» з індійського фольклорного циклу про Акбара та візира Бірбала. Не кажучи вже про літературні обробки Єрошенком індійського («Оповідки Вєтали») та бірманського («Бірманська легенда») фольклору. Помітні у творчості Єрошенка також впливи знаних письменників, переважно англомовних – Р. Кіплінга, Р. Тагора, Дж. Лондона. На наш погляд, підкріплений текстологічним аналізом, твори Єрошенка чукотського циклу спираються на широко відомий твір Т. Сьомушкіна «Чукотка».

В сучасній Україні працює, вочевидь, магія прізвища на «-енко» і хибне уявлення про Єрошенка як про «письменника без текстів» (мовляв, усі архіви його загинули, есперанто та японську мову пересічній людині вивчити неможливо, отже, залишається тільки вибудовувати численні вільні припущення – папір стерпить).

Однак дивує, коли таке пишуть есперантисти, «забуваючи» важливі моменти. Про ставлення Єрошенка до власної національності треба нагадати: Єрошенко був есперантистом і слідом за творцем есперанто Л.Л. Заменгофом розглядав себе як «гомарано», «часточку людства». Серед есперантистів початку ХХ століття навіть існувало позначення світогляду замість національності – «гомаранін», послідовник гомаранізму. Відомо, що Єрошенко належав до SAT – Всесвітньої позанаціональної (безнаціональної) асоціації есперантистів, яка існує й зараз. Саме про це його твір «Одна сторінка з мого шкільного життя», де діти доводять – наосліп, на дотик не можна розрізнити расу та колір шкіри, а також програмний вірш «Гомарано». В. Таранюк у своїй статті наводить лише його український переклад. Хотілося б звернутися до оригіналу, бодай за підрядником (Ю.Патлань): «Я розвогнив вогонь у серці, / Його не загасити силоміць; / Я запалив полум’я в грудях, / Його не зможе загасити навіть смерть. // Вогонь горітиме, доки я житиму на світі, / Полум’я полум’янітиме, доки існує земля. / Ім’я вогню – любов до людства, ім’я вогню – любов до свободи». Цікаво, що зафіксовано варіант тексту, де останні його рядки звучать так: «Моє ім’я – гомаранін / Ім’я вогню свободи людства» [2; 19,88]. Гомаранін («homarano»), людство («homaro») – то спільнокореневі слова в есперанто, похідні поняття від «людина» («homo»). І ось кредо самого Єрошенка – «моє ім’я – гомаранін», тобто послідовник переконань Заменгофа щодо провідної ролі есперанто й віри у особливу безнаціональну спільноту «samideanoj» – однодумців-есперантистів. Заголовок «Любов до людей» не авторський, був наданий цьому віршеві перекладачем, московським журналістом з «Правди», есперантистом К. Гусєвим на початку 1970-х рр. Тобто тоді, коли сама згадка про есперанто і гомаранізм могла призвести до репресій, а писати про Єрошенка вже була потреба. Як дивно і прикро, коли саме есперантисти-популяризатори зараз нехтують поглядами самого Єрошенка із власних прозорих причин!

Намагання перетворити Єрошенка на більш «свідомого» українця, аніж він був за життя, також спираються на новорічну листівку від 28 грудня 1967 року сестри Василя Яковича Марії Яківни, в заміжжі – Безуглової (1897 – 1979) з Харкова до Київа. Оригінал листівки передано її адресатом Н.М. Андріановою-Гордієнко у фонди Старооскольского краєзнавчого музею. Листівку написано російською мовою, і її частково цитовано майже в кількох виданнях Фонду ім. Єрошенка останніх років, із порушенням правил відтворення документів – у перекладі українською [27; 29-30; 5; 109] та з помилками – «дома говорили» прочитане як «даже говорили»/ «навіть розмовляли» [38; 37]. Тому наведемо повний текст по оригіналу: «Уважаемая Надежда Николаевна! Поздравляю Вас! С Новым Годом! От всей души желаю Вам хорошего здоровья, счастья, успеха в труде, благополучия и радости в семье. Я сейчас очень больна, все время давление меня мучает, а у сестер свои неприятности, а вообще нам нечего больше писать, Вы так хорошо написали, все верно и нам добавить нечего, даты верно написаны. Вася всегда писал украинец, потому что дедушка и папа украинцы, и всегда дома говорили по-украински, / кроме мамы, она была городская, если какой вопрос Вас интересует, я отвечу. Всего хорошего. Мария Яковлевна». Тут дуже важливий момент – позначка Андріанової червоним олівцем на означення кінця цитати перед словами «кроме мамы, она была городская» [19]. Ми повертаємося до тієї мовної різниці, що й зараз бачимо в сторожилів Обухівки – низова «хохляцька» мова – вулична говірка у слободі, і російська – у місті Оскол. Тому «городская» мати говорила російською. 2007 р. ми записали спогади Фаїни Чередниченко про те, що діти бігали до родини Єрошенків вчити нормативну російську мову – племінниця Єрошенка Віра була вчителькою початкової школи.

Нині виявлено лише ці два документальні джерела, в яких прямо йдеться про національне походження В. Єрошенка – анкети КУТВ 1924–25 років зі слів самого Василя, які тепер переважно ігноруються, і листівка 70-літньої сестри з Харкова, написана за 15 років по його смерті російською («городською», більш престижною на той час) мовою, українській дослідниці до Києва під час підготовки Андріановою збірки українських перекладів Єрошенка. Дивно, що пізніша листівка родички стає пріоритетною над свідченнями самого Єрошенка. Більше того, документ з іншим варіантом відповіді приховується. Тим часом документів, де б сам Вася «писав українець» не виявлено, хоча назва шанхайського видання Єрошенка й містить фонетичну форму "Vaselj Eroŝenko” [1]. Схожі форми «Васель», «Василь» зустрічалися нам на надгробках середини – кінця XIX ст. у Старому Осколі, що притаманне південноросійським говіркам із значним фонетичним впливом української мови. Отже, можна говорити про те, що син мішаної родини може вибирати і вказувати ситуативно національність одного з батьків, а також про «адміністративного» росіянина Єрошенка, який прибув до Японії з держави «Російська імперія», але етнічно по батьківській лінії був нащадком українців-слобожан з-під Курська та Харкова. Думаємо, що у складних життєвих обставинах висилки, громадянської війни, інтервенції на Далекому Сході гомаранін-есперантист Єрошенко міг вживати довільно обидва визначення, залишаючись «громадянином світу», що й врятувало його тоді. А спадщина його справді унікальна – вона відбиває традиції сліпецької усної творчості, які Єрошенко переніс у міжнародне середовище субкультури есперантистів. Наявний надзвичайно рідкісний приклад індивідуального, особисто-світоглядного вибору мов творчості (есперанто, японська), що відзначала ще «Краткая литературная энциклопедия» [30; 672].

Тепер про те, скільки і які мови знав Єрошенко. Станом на 1925 рік знання мов вказане ним самим у анкеті КУТВ. Як ми знаємо, В.Таранюк її вже аналізував і, отже, знає. Цитуємо: «На каких языках а) говорите; б) читаете; в) пишите – свободно, удовлетворительно, слабо». Відповідь: «а) английский, японский, немецкий, французский, международный язык эсперанто; б) на тех же; в) удовлетворительно» [17, л. 3]. Треба сказати, що Єрошенко вказав мови у порядку їх вивчення, з однією зміною – усім їм передувала мова есперанто, з ідеологічно-політичних причин поставлена ним насамкінець. Есперанто дала йому змогу вчити і практикувати англійську в Лондоні, а японську у Токіо. Мови Єрошенко вивчав на слух, тому фізично не міг знати, наприклад, китайську, яка не існує без зорового розрізнення ієрогліфів. А от японську можна вивчити фонетично. До названих п’яти мов варто додати хіба що пізніше опановану туркменську, якою Єрошенко спілкувався з туркменськими дітьми, очолюючи дитбудинок під Кушкою у 1934 – 1945 рр.

Як виник міф про 10, 12, а то й 20 мов, які знав Єрошенко? Дуже просто: із заборони мови есперанто, міжнародного руху есперантистів і згадок про це у друці аж до часів перебудови. Якщо есперанто не існує або не спрацьовує, логічним буде вживання національних мов усіх тих країн, де перебував Єрошенко, і повсякчас вивчення їх. Так мислили журналісти колишнього СРСР, у 1960-х – 1980-х рр. Реально ж есперантист Єрошенко завжди спирався на допомогу есперантистів та Всесвітньої (Універсальної) есперанто-асоціації, а наявні «основні мови» допомагали йому в цьому: есперанто в цілому світі; англійська – у Британії, Індії, Бірмі, Сіамі, навіть Японії та Китаї у спілкуванні з європейцями та інтелігенцією на територіях Британського колоніального впливу; японська – у Японії та Китаї; у Японії та Китаї серед інтелігенції були поширені есперанто, англійська, французька; німецька та французька мови потрібні у країнах Західної Європи; російська ж – на території всього СРСР, від Москви до Туркменії, Узбекистану і Якутії.

Пропагування старого міфу, де кількість мов зростає нескінченно, означає недовіру до функціональної спроможності мови есперанто; до слів самого Єрошенка та до архівних документів тих часів. Єрошенко в есперанто вірив, як видно й з наведеної п. Таранюком цитати із "Першої закордонної поїздки сліпого есперантиста пана В. Єрошенка» (на жаль, без зазначення джерела цитати [13]). Віримо Єрошенкові і ми, зауважуючи принагідно відсутність в рядку анкети української мови. Виходячи з цього, ми вважаемо, що просту, «вуличну», «хохляцьку» мову Єрошенко міг чути в Обухівці і знати в усному мовленні. Але така мова й мовлення історично, фонетично і лексично, як свідчать наші експедиційні записи, далеко не те саме, що українська літературна мова уявного еталонного «українського письменника». Отже, мови художньої творчості Єрошенка – японська і есперанто.

Тепер саме час повернутися до тієї долі, яка спіткала архіви Єрошенка. Владислав Таранюк захоплено просторікує: «На жаль, після смерті Єрошенка у 1952 році, десь зникли його архіви. Є побоювання, що вони знищені тогочасним тоталітарним режимом. А дуже шкода. Бо втрачено величезний спадок сліпого письменника. Зокрема, не збереглися його художні твори українською, російською мовами, його вірші» [37; 88].

Що тут правда, а що – намагання видати бажане за дійсне? Правда те, що кілька архівів письменника були знищені вогнем – два з них у Туркменії у воєнні й повоєнні роки були використані на паливо вихованцями й співробітниками дитбудинку сліпих, дещо згоріло у Москві, а останній архів (а швидше за все – велика брайлівська бібліотека Єрошенка) був спалений в осередку ВОС Старого Осколу. Свої художні твори Єрошенко надсилав друзям за листуванням, тому пізніше дещо було віднайдене. Вже давно відомі подробиці загибелі останнього архіву Єрошенка. Адже ще у 1989-90 рр., коли готували до відкриття Музей Єрошенка, член Спілки журналістів Росії Володимир Желєзніков, що мешкає у Осколі, особисто зустрічався з незрячим В.Богдановим, який спалив папери. Желєзніков записав його каяття: бібліотека Єрошенка згоріла через страх посадовців ВОС у часи «жданівщини», оскільки тексти на есперанто, та ще й брайлівські, неможливо було прочитати й відцензурувати. Тоді ж до Оскола приїздив учень Єрошенка, кандидат економічних наук Віктор Пєршин, і досяг того ж результату. Стаття Желєзнікова не втратила своєї актуальності й зараз, і уже давно доступна в інтернеті [26]. Власне ж художні твори Єрошенка останніх місяців його життя частково збереглися у незрячої Зинаїди Шаміної з Москви. Вони були написані на есперанто особливим брайлівським скорописом, розшифровані єрошенкознавцем з 1966 року Анатолієм Масенком (Кисловодськ) і надіслані з детальним коментарем японському видавцеві Міне Йосітака. Ці твори було видано у п’ятій книжечці вибраних творів Єрошенка «Kruĉo da saĝeco» («Кувшин мудрощів») ще 1995 року [2].Усі твори з неї перекладено нами російською мовою і розміщено в інтернеті [10], українські їх відповідники чекають свого видання. Треба сказати, що архів Єрошенка у 1960-х-1970-х роках шукали Ф. Шоєв, В. Пєршин (Москва), О.Кепов (Старий Оскол) та багато інших дослідників минулих років. На цю тему є розлога низка публікацій. Не хочеться припускати, що очільнику Фонду ім. Єрошенка вони невідомі, адже ж він уклав «Повний (на момент укладання) реєстр художніх творів Василя Єрошенка», зареєстрований як інтелектуальна власність Фонду [27б; 65-71 та 38; 41]. Реєстр чомусь починається з перекладів українською та російською, а не з оригінальних творів японською та есперанто [27б; 65 також 38; 41], що суперечить світовій практиці. Також оголошено про видання невдовзі укладеного п. Таранюком, цитую, «Повного реєстру творів В. Я. http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode=inject&url=http%3A%2F%2Fwww.vox.com.ua%2Fdata%2Fsitenews%2F2011%2F07%2F27%2Fvladyslav-taranyuk-damo-dorogu-novym-dovzhenkam-mykolaichukam-bykovym.html&text=%D1%94%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B8&l10n=ru&mime=html&sign=847a738a873a68a766a5aded04d5d925&keyno=0 - YANDEX_2 Єрошенка http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode=inject&url=http%3A%2F%2Fwww.vox.com.ua%2Fdata%2Fsitenews%2F2011%2F07%2F27%2Fvladyslav-taranyuk-damo-dorogu-novym-dovzhenkam-mykolaichukam-bykovym.html&text=%D1%94%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B8&l10n=ru&mime=html&sign=847a738a873a68a766a5aded04d5d925&keyno=0 - YANDEX_4 та творів про нього». Такого обсягу довідника, де зібране все нині відоме про Ярошенка, ще не було» [28]. У нашій власній бібліографії зараз понад 1000 джерел, тому зрозуміло, яка це титанічна праця, що вимагає найдетальнішого знання предмету, фаху бібліографа, знання іноземних мов – як східних, так і європейських! Адже інакше такий «Реєстр» автоматично буде неповним. Отже, при високій фаховій обізнаності щодо єрошенкіани, тут уже неможливі спекулятивні припущення на зразок «є побоювання, що вони знищені». Наразі ситуація така – загинуло те, що загинуло, а що віднайдене – опубліковане. І це твори на есперанто.

Що ж до художніх творів українською, очільники Фонду дуже хочуть їх якось віднайти. Вочевидь тому, що легше патетично фантазувати на тему того, що втрачене, аніж глибоко вивчати історію питання і фахово – наявні тексти, які збереглися. Кілька років тому, до ювілею, Фонд ім. Єрошенка вже оголосив про нібито «віднайдення» тексту Єрошенка українською – нарису «Сліпі Заходу та Сходу», вперше опублікованого Н.Андріановою у збірці «Квітка справедливості» [8; 210–220]. Інформація про цей текст є у листуванні дослідника історії сліпих Едуарда Галвіна з Ленінграда з москвичем Романом Білоусовим – першим в СРСР публікатором Єрошенка, упорядником збірки «Серце Орла», лист Е.Я. Галвіна від 30 жовтня 1961 р. Галвін пише, що має цей текст у машинописі, але припускає його публікацію в московському журналі «Жизнь слепых», який почав видаватися після 1924 року. Надії Андріановій текст було передано з редакції київського журналу для сліпих «Заклик/Призыв», який видавався українською та російською мовами як плоским шрифтом, так і брайлем. Отже, сенсації не сталося, бо перед нами, найімовірніше, переклад українською самої Андріанової до збірки «Квітка справедливості». Та й хіба знана дослідниця, яка часто відвідувала з зарубіжними есперантистами та дочкою Лесею хатній Музей Івана Гончара, про що свідчать його «книги вражінь», у ті часи нетривалої «відлиги», воскресіння всього національного, не оголосила б сама про вперше виявлений нею український текст Єрошенка?

Але цього не було. І нині В. Таранюк не торкається уже цієї «знахідки». Однак пропонує іншу: «Зараз готується до друку твір В. Єрошенка «Червона квітка» (переклад В. Пацюрко) паралельно на есперанто та українською, який до недавнього часу вважався втраченим. Він нещодавно нами віднайдений у японському виданні творів В.Я. Єрошенка на Есперанто». Ця фраза зачіпає дуже важливе питання про те, що саме і де саме нині можна шукати, і як насправді щось віднайти. Як видно, мова йде про «віднайдення» есперантського перекладу з китайського перекладу Лу Сіня, який був виконаний 1923 року з втраченого нині японського тексту Єрошенка. Насправді переклад з китайського тексту Р. Бєлоусов ще 1961 року включав до проспекту першого радянського видання Єрошенка, хоч тоді текст до нього й не увійшов. А згадане японське видання на есперанто «Cikatro de аmo» («Шрам від любові») вийшло друком 1996 року і завершило собою серію на есперанто з 6 книжечок, випущених японським дослідником Єрошенка і видавцем Міне Йосітакою [4]. Це видання Юлія Патлань отримала у дарунок від видавця, а також від есперантистки Тахіри Масако на початку 2001-го року, а іще один примірник шеститомника, вволюючи волю видавця, ми передали по акту Літературно-меморіальному музеєві Єрошенка у серпні 2007-го. До речі, тільки тоді, 2007 року, засновниками було офіційно утворено Благодійний Фонд ім. В.Єрошенка «Есперо».

Переклад тексту Єрошенка «Ruĝa floro» – «Червона квітка» Юлією Патлань було виконано ще 2001 року й проаналізовано у подальших публікаціях з 2002 року [34; 124]. Однак перекладач відмовилася від публікації перекладеного тексту, адже це тричі непрямий переклад (з японської – китайською; з китайської – есперанто; з есперанто – українською/російською). Хіба ж можна говорити про якесь «нещодавно нами віднайдення» тексту у книзі, що відома усьому світові вже 16 років, а китайське першоджерело з 1923 року, – майже 80 років? І Владислав Таранюк про це чудово знає [38; 39]. Таким чином, годі й казати про фаховість того видання, яке готується Фондом. Адже прийнятною у усьому світі видавничою практикою є паралельні видання оригінального тексту з перекладами. В цьому разі оригіналом є китайський переклад Лу Сіня, який, вочевидь, в Україні ще «не віднайдено». А публікація паралельних перекладів есперанто та українською засвідчить лише майстерність перекладачів: з китайської на есперанто – пана Ші Ченгтая, а з есперанто українською – пана Володимира Пацюрка. Автора ж – В.Єрошенка там уже немає.

Після таких «відкриттів» здається уже дрібницею замовчування широко відомого факту, що у серпні 1923 у Нюрнберзі паралельно з XV Всесвітнім відбувався III Kонгрес незрячих есперантистів. На обох конгресах Єрошенко представляв Пекінську есперанто-лігу, секретарем якої він тоді був, і, відповідно, Китай [21; 153]. Конкурс, на якому Василь одержав відзнаку з рук Кальмана Калочая, не міг бути конкурсом літературних творів, бо у ньому були оголошені інші учасники й переможці. Іще існував тоді й існує досі на конгресах есперантистів конкурс на кращу декламацію (вимову) на есперанто – Internacia Recitado, ораторський конкурс. Традиційно, на підставі спогадів К. Калочая вважається, що Ерошенко декламував свого власного вірша "Antaǔdiro de la ciganino” [22; 71–77]. Нещодавно Ю. Патлань присвятила цьому віршованому переспіву В. Єрошенком відомого російського «дворового романсу» розлогу студію [30]. Однак в есперанто-виданнях 1923 року, які ми опрацьовували, з шести учасників конкурсу вказано п’ять прізвищ, і ні серед них, ні серед переможців конкурсу рецитацій XV Міжнародного конгресу есперантистів прізвища Єрошенка немає [21; 157–158]. Залишається шукати і сподіватися, що такий конкурс міг бути на Третьому конгресі сліпих есперантистів. Інакше пізніші – на 50–70 років – спогади Кальмана Калочая та Інтса Чаче можуть бути неточними. Що ж до листівки із зображенням Єрошенка, яка була у І. Бриля і нині втрачена, то це може бути так зване «фото з конгресу» у кількох або кільканадцяти примірниках, видруковане на поштівці, що широко практикувалося на міжнародних конгресах есперантистів. Таке фото кожен міг спеціально замовити для рідних і численних друзів за листуванням. І був там у Єрошенка речовий мішок та трость сліпця, а не «мішечок та гітара за плечима».
І останнє – про зорі. Офіційно в Україні імена видатних особистостей, подій та організацій небесним тілам присуджує одна-єдина організація – НДІ Кримська астрофізична обсерваторія НАН України. І це не зірки, а так звані «малі планети», астероїди, які виявляють, офіційно обчислюють траєкторії і реєструють науковці, надаючи назву та порядковий номер із занесенням до загального міжнародного каталогу малих планет – Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets [39]. Присудження ж імен зіркам – практика різноманітних комерційних проектів в Інтернеті, які широко продають сертифікати за різними цінами. Саме таким неофіційним проектом і скористався Фонд ім. Єрошенка, і йдеться не про «подання», а про «замовлення». Дивно, що зорю обрано в сузір’ї Діви, адже і народився, і помер Єрошенко у грудні-січні, а не у вересні. І сам ніби не Діва… Якщо зірки так іменують, значить, це комусь потрібно?

Таким чином, пошуки тривають і нові знахідки можливі. Але не в багатотиражних, широко відомих книгах, а в архівах різних країн та організацій, у рідкісному самвидаві есперантистів початку минулого століття. Тоді ці знахідки будуть цінними й справжніми, а популяризація непересічного просвітника сліпих, видатного тифлопедагога, есперантиста, гомараніна, письменника-символіста Василя Єрошенка – щирою і фаховою. Цього ми від душі бажаємо колегам із Благодійного Фонду ім. Василя Єрошенка. А справжній Єрошенко реальніший за будь-які схеми.

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ЄРОШЕНКОЗНАВСТВА.