Нещодавно відбулася презентація зовсім свіжого видання 2011 року «Оксана Забужко. Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992—2002». Його фінансував благодійний фонд «Висока полиця», а випустило видавництво «Факт». Першими перегорнули сторінки книги харків’яни, мешканці рідного міста Юрія Шевельова (Шереха), де пройшли його дитячі та юнацькі роки і творче становлення. Це місто, за словами Оксани Забужко, йому дуже боліло, і Юрій Володимирович навіть перед смертю, майже дев’ять років тому, хотів сюди повернутися. І ось повернувся знов.

Той, хто хоча б раз спілкувався з Юрієм Шевельовим, назавжди підпадав під вплив його могутньої інтелектуальної «гравітації» та харизматичної особистості. Подібне може сказати і автор цих рядків, який під час фестивалю «Березіль-93» у Харкові провів незабутню годину, беручи телевізійне інтерв’ю у гостя з Америки. Звичайно, йшлося насамперед про театральні події того часу, які Шевельов, завзятий «курбасофіл», знав дуже добре. А ввечері того ж дня побачились на експериментальній сцені театру ім. Т. Шевченка, де було спеціально до фестивалю поставлено фатальну для Курбаса п’єсу М. Куліша «Маклена Граса». Фатальну тому, що вона була останньою у доробку Курбаса в «Березолі». У залі Шевельов, мабуть, залишався єдиним, хто бачив виставу Курбаса в ті скрутні часи...

Згадую про це тому, що у наступні роки, не задоволений обмеженим часом спілкування з метром, даремно шукав томи Шереха у крамницях. Надто обмеженими накладами вони виходили у Києві та Харкові. Про це із сумом говорила й Оксана Забужко під час зустрічі з читачами. Звичайно, «повного» Шевельова — літературознавця і лінгвіста, театрознавця і мемуариста — усього, що він залишив нам у спадщину багатьма мовами світу (а це близько 850 позицій бібліографії), не спромігся надрукувати жоден видавець на його батьківщині та поза нею. Хоча не викликає сумніву, що це конче потрібно. Як і видання біографії Ю.В. Шевельова, екстраординарної постаті нашого гуманітарного простору.

Нова книга, яку презентувала Оксана Забужко, якимось чином спробує заповнити цю лакуну, принаймні у масштабах останнього десятиліття життя славетного українця. Книга, упорядкована та фактично написана Забужко, складається не тільки з листування (далеко не повного, бо листи української авторки до Америки збереглися не всі й зараз знаходяться в його поки закритому архіві). До видання включено деякі принципово важливі тексти Шевельова, причинки до його біографії та інші документи, які справді мають відношення до тієї доби, яку репрезентував Шевельов своїм багатим на відкриття творчим та науковим доробком. О. Забужко має рацію, коли каже, що серед гуманітарних мислителів такого рівня Україна представлена хіба що постаттю Сковороди у ХVIII ст., Потебні — у ХІХ ст. і Шевельова — у ХХ ст. «Можливо, — каже О. Забужко, — це останній в українській літературі роман-листування. Бо хто вже у вік комп’ютерної техніки листується за допомогою друкарської машинки та надсилає листи у звичайному конверті?».

Коли Шевельов та Забужко познайомились, їй було близько 30 років, а йому 82. Хронологічно це обіймає півстоліття, а насправді кілька історичних епох. «Тож мені, — вважає Забужко, — під час листування і під час зустрічей в Америці належало, насамперед, освоїти ті культурні материки, на яких він, професор Колумбійського університету, зірка світової славістики, був як вдома». За словами письменниці, Юрія Шевельова цікавила в її особі Україна сучасна, якої він не знав, а її у ньому — Україна втрачена, яку вона для себе тоді відкривала.

Насправді ж листи «Дєдушки» до онучки (як їх підписував американський респондент) — це звернення до особи, рівної за суспільним та духовно-інтелектуальним статусом. Відчувається, що з цих довірливих листів Шевельов дізнавався якихось дуже важливих для себе речей, яких не міг отримати через звичайні інформаційні засоби або від інших людей. З листування та коментарів стає очевидним, що Шевельов (або ЮШ, як скорочено йменує його письменниця) був не бунтарем, а мислителем. Але думка його настільки могутня, що здібна уразити найкраще за будь який боксерський удар. Парадоксальним чином вона не може дістати того, хто гостроти цієї думки не може оцінити, отже удару цього не відчуває. Забужко спрямовує удар ще точніше. Так, ЮШ писав, що «в УРСР певні речі неможливо здійснити через політичні обмеження з одного боку і через елементарне неуцтво з другого». А Забужко із більш властивою категоричністю та сарказмом слушно додає: «після 1991 року історія показала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження».

З передмови до листування (а тексту книги й поготів) стає очевидним, яку насправді «шахову гру» налаштовували відповідні органи між емігрантами та провідними радянськими відомствами, аби нагадати українцям, хто насправді є у них «культурними героями». Інколи це їм «щастило» зробити, інколи ці штучні щеплення «ментальної інфекції» виявлялись марними. Видання цих листів посприяло тому, щоб постать Шевельова стала більш зрозумілою та вагомою в історії культури України.

Світло згаслої зірки.