Туреччина — один із найбільших сусідів України, її одвічний «запеклий друг», країна, що завжди перебувала і перебуває з нами в тій чи іншій активній взаємодії, від потужної торгівлі до обміну біженцями і невільниками. Та чи багато ми знаємо про Туреччину? Є, звісно, кілька старих і нових стереотипів, як-от: «мусульманська країна», «курорти all inclusive», «що ти як турок?», «стамбульські ринки», «там викрадають світлих жінок», «османська архітектура плюс візантійська спадщина», «зовсім не така консервативна й дика країна, як прийнято думати, знайомі їздили, й усім сподобалось», «хочуть потихеньку відхапати у нас Крим, якщо Росія раніше не встигне». Боюся, що це і все, навіть регулярні туристичні вояжі наших співгромадян кардинально ситуації не міняють.

Дати ширші враження від Туреччини покликана нова книжка від видавництва «Темпора» з назвою, що інтригує — «Убивця з міста абрикосів. Репортажі з Туреччини». Написав її поляк, що спеціалізується на турецькій темі, Вітольд Шабловський.

На обкладинці книжки зображено турецький прапор, на тлі якого стоїть жінка, загорнута в мусульманську хустку-«хіджаб», зроблену з прапора Євросоюзу. Ця невибаглива метафора апелює до головної лінії оповіді Вітольда Шабловського. Бо всі його репортажі так чи інакше пов’язані з темою перебування Туреччини на межі Заходу і Сходу, дивакуватих контрастів, породжених таким перебуванням.

Шабловський, здається, об’їхав усю країну, і ніде він не був надто перебірливим у виборі співрозмовників. Його мандри та їх описи — як сумлінна спроба зрозуміти турків, але не схоже, що цієї мети він досягнув. Краще сказати, що в підсумку вийшла доволі химерна картина країни, в небі над якою зависли знаки запитання.

«Убивця з міста абрикосів» — холодний душ на будь-які турецькі симпатії. Відсотків сімдесят книжки займають описи різноманітних дикунств, які не лізуть у жодні ворота. Навіть за мірками нашої, далеко не найцивілізованішої країни. Часто ці дикунства гендерно, сексуально обумовлені. Чоловіки Туреччини, особливо її сходу, зокрема Курдистану, як кажуть, понад усе на світі люблять дружин, сестер і матерів. Але дівчину, про яку виник поголос, ніби «вона — шльондра», іноді вбиває рідний брат чи батько. Те саме може зробити чоловік зі своєю дружиною. І називається це, що характерно, «убивство честі».

Або ось закохана пара менш екстремальних героїв Шабловського. Вони молоді, просунуті, живуть у мистецькому середовищі. Вже не один рік мешкають удвох, але ніколи не мали сексу. Як він цього не прагне, вона завжди відмовляє. Чому? Тому що потім він її кине, каже вона. Для турецького чоловіка одружитись із нецнотливою дівчиною — нижче його гідності. Він не має що заперечити. Але продовжує добиватися.

Такі уявлення про «честь» не заважають турецьким чоловікам бути завсідниками борделів (автор наводить дані, що третина турків здобула свій перший досвід саме там), водночас глибоко зневажаючи повій. Або спокійно спостерігати, як їхні матері й батьки фізично та морально знущаються з їхніх дружин, бо ті чимось не догодили. Книжка Шабловського сповнена просто моторошних подробиць реальних історій на ці теми — читачам зі слабкою нервовою системою доведеться часто пропускати сторінки.

Ця країна, тим паче, прагне до Євросоюзу. Зовсім по-іншому, ніж, наприклад, Україна. Прагне Заходу і водночас ненавидить його. Деякі консервативні мулли вивішують коло своїх мечетей синьо-зоряні прапори, а політики-ісламісти агітують за ЄС, бо там, мовляв, мусульманам живеться «вільніше, ніж деінде». Деякі європеїзовані турки останніми словами лають Захід, бо той, мовляв, хоче зруйнувати силу і єдність Туреччини, та нагадують західним гостям про те, як «ваші королі зав’язували шнурки нашому султану». Країна сповнена дико заплутаних суперечностей, а її риторика ще більш закручена і наснажена типовим східним блефом. На всі спроби в чомусь розібратися європеєць отримує одну відповідь: «Ти не турок, тобі не зрозуміти».

Одним із символів турецьких суперечностей є людина на ім’я Алі Агджа. Він 1981 року вчинив замах на папу Івана Павла ІІ. Вітольд Шабловський відвідав родичів терориста і отримав специфічні враження. Той факт, що папа пробачив Алі, відвідав його і назвав «братом», родичі трактують як високе становище Агджі, вважають, що він при бажанні легко може стати ледь не на чолі Ватикану, що він — велика людина, а вбивства і замахи, в яких його обвинувачують, трактують або як наклепи, або як «непорозуміння», або як те, що молодого хлопця просто використали.

Місто Малатія, звідки походить Агджа, — така собі «столиця абрикосів», там ці фрукти вирощують в неймовірній кількості. Вочевидь, та суміш агресивної брутальності, замкнутості, наївної відкритості, зворушливості, гостинності й хвалькуватості, яку Шабловський зустрів у «місті абрикосів», видалася йому настільки показовою для Туреччини, що надихнула його на назву для книжки.

Далі вам трапиться ще чимало різних історій — від життя біженців, які через Туреччину пробираються в омріяно-ворожі межі ЄС, до пригод черевика, який жбурнули в Джорджа Буша. Наші південні сусіди насправді виглядатимуть у них по-різному, але це завжди буде цікаво.

Звичайно, багато чого такого, що викликало б інтерес в Україні з огляду на специфіку спільної історії та особливості сьогоднішньої співпраці, в «Убивці з міста абрикосів» немає. Щоб воно з’явилося, книжку про Туреччину має написати українець.

Спробувати зрозуміти Туреччину.