Не сумніваюся, ця історія – справжня-справжнісінька, як і стверджує у своїй передмові мандрівний пес Ласло Здобич. Принаймні, правдива до тієї міри, до якої правдивою може бути казка. Адже хто посміє засумніватися в тому, що, знайшовши вікно до собаки, можна в одну мить опинитися в літі, купатися в морі й нюхати великі жовті соняхи? Або ж хто скаже, що сірі рибки вечорами не читають шевчуківського «Срібного молока»? Певно, в такому разі, ви не з тими рибками розмовляли, не з сірими, а із золотими. А наші – сірі, і вони також виконують бажання.

Гаразд, якщо вже зайшлося про правдивість розказаного у «Вікні до собаки», то дозволю собі насамперед відзначити одну цілковито банальну річ (утім, без неї не обійдешся): правдивим є те, що правдиво розказано. Те, що викликає довіру, як та ж таки казка. Адже в казку віриш саме тому, що манера, в якій її оповідають, не залишає місця для зрозумілого в багатьох випадках сумніву. І саме так ведеться оповідь у повісті молодої письменниці Галі Ткачук. Ось, приміром, як приклад – фрагмент зав’язки; один із головних персонажів, Петько, обміняв свій поїздочок на Сіру Рибку, яка виконує бажання. Хлопчик довго не міг зважитися на розмову (певна річ, не через те, що рибки в повсякденному житті не розмовляють!), аж тут: «– Рибко! – Що? – А ти можеш виконати будь-яке моє бажання? – Ні. Лише те, яке стосується тебе. – Тобто? – Ну, наприклад, не варто замовляти щастя для всіх людей. Бо я поняття зеленого не маю, як уявляють собі щастя деякі люди, – пояснила рибинка. – А можна тоді велосипед? – спитав Петро. – Тобі? – Мені. – Ні. – Чому? – Бо звідки я знаю, чому мама не купує тобі велосипеда? Може, ти малий ще. Вгатишся в чужий паркан, розламаєш – тебе лише насварять, а я у в’язницю сяду». Отак, просто й саме тому правдиво читача вводять у світ казкової умовності, що його авторка так уміло переплітає з сучасними реаліями (скажіть-но, хіба можна уявити собі сьогоднішню казку без мобільного телефона? Та ж ніхто в таку казку не повірить!). І жоден маленький читач, упевнена, не засумнівається у правдивості написаного Галею Ткачук саме тому, що в наведено діалозі немає нічого надзвичайного, навпаки – цілком буденна й логічна розмова. Гадаю, не викличе запитань і той факт, що Сіра Риба розмовляє з хлопчиками «просто так», а щоби почути й зрозуміти величезного пса, якого Івась знайшов у «вікні до собаки», треба постаратися. Адже й у людей так буває: з одними спілкуємося легко й безтурботно, розуміємо одне одного з-півслова, тоді як для того, щоби почути й зрозуміти інших, слід докласти неабияких зусиль.
До слова, на прикладі цього ж діалогу можна завважити ще одну характерну особливість оповіді у «Вікні до собаки»: авторці якось вдається навчати свого читача мудрості не вдаючись при цьому в моралізаторство «дорослого» перед «дитиною». У ході розповіді оповідач не звеличується над читачем, не нав’язує своїх «правильних поглядів на все», а мовби переживає всі події разом із дитиною, а відтак вони начебто зростають і мудрішають разом. Більше того, часом видається, начебто оповідач у «Вікні» – свого роду «артист розмовного жанру», що позначилося й на стилі книжки: легкі для сприйняття короткі речення, динамізм, наочність і подекуди навіть кінематографічність тексту. Відповідно, слухати, чи то пак, читати такий текст легко й цікаво, адже видається, начебто хтось розповідає про неймовірні пригоди своїх друзів – Петька й Івасечка, які в один прекрасний весняний день знайшли вікно до собаки, та не простого собаки, а справдешнього мандрівного пса.
Утім, оповідна майстерність – далеко не єдина приваба мудрої повісті Галі Ткачук (до речі, за цю книгу письменниця одержала першу премію конкурсу «Золотий лелека»). Головне, гадаю, все-таки те, як тонко письменниця подає такі «дорослі» й часто невирішувані екзистенційні проблеми. Найперша й найбільша з них – віковічна людська туга за Домом і Мандрами. Бо, як виявляється, є на світі двоє духів – дух мандрів, пес Ласло Здобич, і дух домашнього затишку, кіт Кицюн Драмала (між іншим, цей персонаж з’являється й ув одному з «дорослих» віршів Галі Ткачук зі збірки «Я та інші красуні»). І їм, двом старим і вірним друзям, «правила» забороняють бачитися й дружити, оскільки в такому разі порушується світовий лад і правічний порядок речей (адже завжди були, є і будуть люди осілі, «домашні» й невгамовні «мандрівники»): пічкурам у таких випадках невідь-чому нестерпно хочеться в мандри, а мандрівникам – додому. Утім, у повісті не сказано, як із цією «бідою» боротися: очевидячки, з деякими непростими проблемами слід просто навчитися жити, як живуть люди, котрі розриваються між тугою за домашнім затишком і жагою нових вражень та емоцій.
Та крім цієї, невирішуваної, проблеми, «Вікно до собаки» мовби мимохідь і зовсім не нав’язливо навчає дитину тому, що всьому свій час і треба цінувати те, що маєш, поки маєш: море – влітку, проліски й підсніжники – навесні, ніг – узимку, а жовте листя – восени. (Хіба не про те ж саме йдеться в казці «Дванадцять місяців»? І хіба не тому ми так бідкаємося, коли на новорічні й різдвяні свята все ніяк не дочекаємося снігу? А в березні-квітні – ніяк не можемо того снігу позбутися?..) Навчає повість Галі Ткачук і тому, що наші бажання і вчинки мають наслідки. Адже не можна провести один березневий день у літі без того, щоб не порушити порядку речей і не зробити ненароком шкоди: так, і Петько й Івасечко, самі того не бажаючи, ненароком скривдили маленьку дівчинку Маринку, змусили переживати батьків і дідуся, накликали біду на Ласло Здобича… А що вже казати про те, що те, що, провівши день у «несправжньому» літі, хлоп’ята пропустили один день справжньої весни!.. Не хотіли комусь нашкодити, як переконує оповідач, і дві цікаві пташки – Птушко й Івіца, та саме через них зламався Миринчин поїздочок і багато дорогих іграшок у крамниці… На їхньому прикладі маленький читач також навчиться не брати того, що тобі не належить, оскільки це може призвести до неочікуваних і небажаних наслідків.
І хіба насамкінець торкнуся в цьому есеї проблеми, яку останнім часом із прикрістю спостерігаю в українській дитячій літературі. Часом видається, що автори, вважаючи, буцімто пишуть для дітей, насправді пишуть для дорослого читача; єдине – що діють у цих удавано дитячих книгах або діти, або ж вигадані персонажі з дивними найменнями. До того ж, і гумор у них видається надто софістикованим, або ж навпаки – надто примітивним. Автори таких текстів надають перевагу розважальній складовій книги, забуваючи про виховну, численним пригодам, залишаючи не до кінця прописаними характери персонажів, а за численними жартами (не впевнена, що кожна дитина до кінця зрозуміє всі жарти), буває, абсолютно занедбують мову твору й композицію. Таке в українській сучасній дитячій літературі трапляється досить часто (на жаль, на жаль!), і нерідко тексти деяких письменників «витягують» хіба по-справжньому талановиті художники… На щастя, це все – не про «Вікно до собаки», а про тенденцію, у яку Галя Ткачук чудом спромоглася не втрапити. Бо ж повістина про Петька й Івасечка й справді добре написана – соковито й смачно, а разом із тим, простою і доступною найменшому читачеві мовою. Щоби перевірити, почитайте вголос «Вікно до собаки»: упевнена, ви не зашпортаєтеся об жодне речення й об жодне незрозуміле чи надто складне слово. А що ще потрібне для доброї оповіді? Хіба що добрий гумор, якого повісті Галі Ткачук також, повірте, не бракує.

Хвала Дитинству.