Поділений двома вітчизнами: Єжи Новосєльський як медіатор польсько-українського міжкультурного діалогу.

26.10.2012

Понад рік тому помер професор Єжи Новосєльський, один із небагатьох наших сучасників, котрий знав, яким має бути діалог між поляками та українцями.
Він був чудовим співрозмовником, що добре видно у книжці «Розмови з Єжи Новосєльським...», яку перекладено в Україні та перевидано в «Темпорі».

БОРЕЦЬ ЗІ СТЕРЕОТИПАМИ

Художник міг дати потужний урок співвітчизникам: він спростовував більшість міфів, пов’язаних із польським ставленням до України. А їх сьогодні чимало. Наприклад, що українців вигадали австрійці. У Польщі й надалі багато людей вважають, що якби не свободи, які панували на підавстрійській Галичині, то українська свідомість тут ніколи не сформувалася б.

Так у Польщі применшують значення України – культурне та національне, забувають про її багатовікову історію. Це твердження було особливо популярним у міжвоєнний період, коли поляки, на відміну від українців, вибороли свою незалежність. У 1919–1939 роках їхній уряд переконував своїх громадян у тому, що немає такої нації, як українці. Великі зусилля були спрямовані на колонізацію Польщею Західної України. Закривалися школи, нищилися церкви, запроваджувалося обов’язкове навчання польською мовою, блокувалося відкриття українського університету.

Усе робилося для того, щоб не допустити піднесення національної свідомості українців у Другій Речі Посполитій і таким чином знівелювати їхнє прагнення до незалежності. Польська влада намагалася переконати своїх співвітчизників у тому, що українці – це русини, які хочуть довести полякам свою окремішність. У школах навчали, що русини живуть під Києвом, а Львів та його околиці – це Польща. На колонізації згаданих теренів наголошували ще польські романтики на чолі з Юліушем Словацьким 100 років перед тим. Найяскравіше це видно в «Мазепі» та «Срібному сні Саломеї».

Коли в червні 1932-го «Саломею» поставив у Львові режисер-соціаліст Леон Шиллер, цю подію назвали скандалом, а режисера арештували і пізніше видворили зі Львова. Чому? Влада закидала йому маніпулювання текстом. Формально йшлося про випущення останньої строфи: «Пани! Ваш дім пурпуровий/Хай спить... і я спати буду». Насправді Шиллер підкреслив те, що Словацький де-факто сам відобразив у драмі: роль поляка – колонізатора України та дискримінацію українців.

Тоді було небагато таких постатей у Польщі, як Єжи Ґєдройць чи Станіслав Стемповський (один із двох поляків в уряді УНР – міністр сільського господарства), котрі прагнули створити незалежну Україну за Збручем і розширити національні права українців на Східній Галичині до меж, що були за часів правління Владислава ІІ Ягайла (1386–1434), коли жодна мова чи релігія не мала виключного привілейованого статусу в Польській державі. На жаль, у тамтешньої влади в 1920–1930-х були інші погляди.

СТРАХ ПЕРЕД УКРАЇНЦЯМИ

Про ставлення поляків до українців у міжвоєнний період Єжи Новосєльський висловлювався дуже критично. В одному інтерв’ю для видання Twórczość заявив: «Ви навіть не усвідомлюєте, наскільки великою була зверхність львівських поляків до львівських українців […] Вони зовсім не помічали українську культуру. Насміхалися на кожному кроці більше, ніж над євреями. Це був страх перед кількісною перевагою українців». Далі він додав, що нерозуміння і зверхність толерувала римо-католицька церква, яка прагнула зменшити вплив греко-католиків.

Попри незаперечні докази трагічного становища українців у Другій Речі Посполитій, багато польських політиків, а також письменників доводили після 1945 року щось зовсім протилежне. Навіть великий друг України, який навчався в Києві, Ярослав Івашкевич у виданих у Польщі «Щоденниках» стверджував: «Українці не усвідомлюють нашу культурну роль і весь час торочать, що була колись у сивій давнині «польська шляхта». А це ж цілий шмат нашого життя, Кременець, Словацький, Джозеф Конрад і Кароль Шимановський […] Це ж має європейське значення […] що постало завдяки праці українського селянина, але навряд чи визиску».

На думку письменника, ідеальний світ – той, у якому український селянин буде вдячний польському шляхтичеві за поширення культури. Слід додати, що Івашкевич був сам шляхтичем: виріс на українських теренах і дивився на світ крізь призму пана, який утратив маєток, попри те, що в його оповіданнях Україна описана мальовничо.

Зовсім інший підхід пропонував Єжи Новосєльський, який жартував про себе, що не має ані краплі польської крові. Відомий поет Тадеуш Ружевич додавав із цього приводу: «Він має одне око польське, а друге – українське». Насправді Новосєльський був сином лемка, але, як ніхто інший, на зламі століть був голосом розуму в полько-українських справах. Говорив на цю тему рідко, але мудро. Не менш мудро, ніж про православ’я, на якому добре знався, чи про ікону (його вважають найвідомішим новочасним польським іконографом).

НАВЕРНЕНИЙ ПОЛЯК

Поляком Новосєльський став із примусу. Вистачило одного підпису. Коли 1946 року комуністичні органи безпеки почали переслідувати українців у Польській Народній Республіці, треба було задекларувати свою національність. «Скажеш, що українець, то тебе назвуть різуном і бандерівцем. Скажеш, що поляк, то почуєш, що ти українець і прикидаєшся поляком», – згадує Дмитро Лукашин із Товариства лемків. У січні 1948-го батько художника виправив у документах українську національність на польську. Це був єдиний шанс залишитися у країні й продовжити нормальне життя. У той час найменші деталі «вирішували» те, якої ти національності. «Коли няня твоя була гуцулкою, то ти уже поляк української культури», – згадував Єжи Стемповський (син Станіслава), що виріс на Волині.

Перші роки після війни для вихованого в мультикультурному родинному колі Новосєльського були важкими. Його принижували в школі, обзивали злочинцем, а він терпів. Це, мабуть, і вплинуло на світогляд. Він не піддавався емоціям, усе міг стерпіти. Замість сварки займався освітою, що привело до того, що, як ніхто інший, міг беземоційно говорити про найважчі справи для двох народів.

Звичайно ж, найчастіше висловлювався про Східну церкву. Говорив про сутність зближення католицької церкви з уніатською, що викликало різке невдоволення польських церковних ієрархів, оскільки, згідно з концепцією Новосєльського, Польща зробила помилку, ратифікувавши Берестейську унію 1596-го. На думку художника, якби не вона, то в Києві ще й сьогодні залишилися б православні поляки. При цьому він також додавав, що унія законсервувала українську самобутність. Міжконфесійні суперечності досить часто перешкоджали польсько-українському зближенню впродовж усієї історії. З одного боку, претензії польського католицизму на домінування, а з іншого – формування греко-католиками національної свідомості й часті спроби посварити поляків з українцями, які робило російське православ’я. Хоча медаль має два боки, адже за всієї критики понтифікату Івана Павла ІІ не слід забувати його велику роль у поєднанні наших народів.

Можна багато говорити про боротьбу Єжи Новосєльського за примирення наших народів, що не була подібною до публіцистики Ґєдройця чи Ліпського. Це радше скромне свідчення того, хто все життя був поділений любов’ю до обох своїх вітчизн. Якщо йому, переслідуваному в Польщі через свою «окремішність», вдавалося не мстити, а, навпаки, будувати мости між нашими народами, то й у нас має все вийти.

ЛЮДИНА ДВОХ КУЛЬТУР

Цитати з книжки Збіґнєва Подґужця «Розмови з Єжи Новосєльським про мистецтво»

«Батьківському домові я завдячую тим, що я – людина пограниччя. Я справді одночасно виховувався у двох культурах: східно-християнській, слов’янській, та римо-католицькій, польській. Ця антиномія, часто дуже болісна для мене в дитинстві, дала мені дуже багато...».

«Якщо у вас батько українець, мати – полька, ви живете в країні, де існують дві культури, то людина належить до обох цих культур. Тільки я не знаю, що значить бути поляком, і що значить – бути українцем. Натомість я знаю, що значить бути людиною».

«Як людина охрещена у греко-католицькій церкві, належна до її спільноти, я також ходив до православної церкви і католицьких костьолів [...] Відчував також, що справжня моя віра — це православ'я. Воно мені здавалося якимось справжнішим...».

«Візантія – це єдність із Заходом, що протистоїть Сходу». «Візантія – має сенс і стає активною, впливає, стає сама собою лише тоді, коли стикається – так чи інакше, гарно чи погано, навіть найтрагічніше – із Заходом. Тоді певні елементи свідомості оживають, стаючи спільною часткою західного і східного мислення».

«Православ’я повинно обороняти себе від католицизму зброєю того ж таки католицизму, себто православ’я повинно у якийсь спосіб стати відкритим для західної ідеї, щоб знайти спільний простір для полеміки з римо-католицизмом».