Детективна історія. Чому українців не цікавить вітчизняне кримінальне чтиво.

01.11.2012

Деінде детективи заслужено вважають масовим жанром. У Швеції, Поль­щі чи в тій-таки Росії. Це підкріплено яскравими прикладами, скажімо, Стіґа Ларссона, Марека Краєвського чи Алєксандри Марініної. У нас їх теж традиційно сприймають саме так, але тільки видавці й автори. Читачі про цю масовість навіть не здогадуються.
<...>
До речі, показово: ніяк не пригадаю українського персонажа, що був би впізнаваний коли не всіма, то бодай декотрими. Для нашої публіки найбільш знаковими вітчизняними детективами, схоже, досі залишаються Шерльок Гольмс і доктор Ватсон за версією Довгоносиків. Може, річ саме в цьому? Ну ось не вдається створити приваб­ливих і впізнаваних характерів нишпорок. Утім, навіть така далека від детективів людина, як я, змогла пригадати філера Івана Карповича Підіпригору з ретродетективу Івченка й Камаєва «Стовп самодержавства» та кумедного журналіста відділу розслідувань Юрася Булочку з етнодетективу Наталі Тисовської «Останній шаман».

Чому етно-? Дія «Останнього шамана» протікає у двох паралельних світах і паралельне ж таки розслідування у справі зникнення непересічного винахідника, колишнього дисидента ведуть журналісти місцевої газети й... персонажі української народної демонології. Детектив публікували частинами, а поки його було писано, авторці доводилося терміново заміняти дискету з винаходом, яку шукали в першій частині, на оптичний диск, за яким полювали вже в другій, не пам’ятаю, чи дійшло до флешок та меморі-стиків у третій. Після прочитання охоче раджу всім знайомим вивчати за цією книжкою саме народну демонологію, а криміналістику – не раджу.

Наталя потрактувала, мабуть, не тільки мій некомфортний стан як невігластво й наступну свою книжку «Три таємниці Великого озера», роблену за схожим рецептом, присвятила вже міфології племені індіанців анішинабе, не знати якої українцеві не соромно. Тисовській індіанці та діаспорні українці Канади відомі не з газет: кілька років вона навчалася в тамтешній магістратурі, й ос­нов­на її літературна спеціалізація – перекладацтво. І якби в українського читача була звичка вичитувати прізвища тлумачів літератури, він довідався б, крім того, хто саме перекладав для нас вампірські саги Стефені Маєр, Данієля Дефо, «Школу монстрів» Лізі Гаррісон і ще багато чого.
<...>