Ми з вами вже неодноразово переконувались, що персонажі творів сучасної української літератури перебувають у складних і заплутаних взаєминах із церквою. Можна сказати, що духовний герой сучукрліту уникає посередництва в пошуках шляхів до спілкування з Богом. Він не любить традиційних форм релігійності, обрядовірства і опіума для народу, йдучи своїм шляхом. Як правило, кудись наліво. Однак потреба в текстах релігійної тематики все-таки присутня, інакше б такої уваги не викликала поява збірки поезії, лірична героїня якої розв’язує проблему богоспілкування просто – вона з Ним розмовляє…

З легкої руки Костянтина Москальця «Розмови з Богом» Богдани Матіяш майже відразу стали вважатися «найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року». Справді талановиті й художньо вивершені, тексти збірки вирізняються на тлі сучасної української поезії. Не завдяки формальним особливостям – на сьогодні більшою рідкістю є добротна рима, аніж верлібри без знаків пунктуації. Як на мене, така форма ускладнює читання і сприйняття, однак можливо, в мене просто когнітивний дисонанс, як у ліричної героїні:

може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що таке часто буває але я … майже не знаю як говорити з грабом і чи він мене чує чи досить просто про щось його запитувати (с. 7)

Існує думка, що така поезія призначена перш за все до читання вголос і тексти Богдани Матіяш – не письмо, а слово, причому слово не просто авторське, а інспіроване безпосередньо Богом. «Вони із тієї вселенської хвилі, з якої все на світі походить, і на котру Богдана зуміла налаштуватися», – пише про вірші Матіяш Оксана Луцишина.

Думка про поета як транслятора божественних ідей далеко не нова, але, якщо доповнити відомий анекдот про те, що коли ти говориш з Богом – це молитва, а коли Бог з тобою – це шизофренія, надрукована розмова з Богом – це вже література, до якої можна підходити з критеріями, що зазвичай висуваються до художнього твору.

Безумовно, в інтимних і щирих поезіях Богдани Матіяш кожен може знайти щось суголосне власним почуттям і переживанням. Проте основних мотивів не так багато, і це робить тексти дещо одноманітними. Найперше, звісно, впадає в очі мотив «замкнутих вуст» – героїня прагне говорити з Богом, але не знає, як це зробити:

ти бачиш як мені складно говорити з Богом я знаю його так
багато років а втім мені не вдається навіть називати його на ім’я (с. 13)

У цьому комунікаційному тупіку виражається засаднича ідея апофатичного богослов’я про те, що Бога неможливо осягнути і висловити словами Його сутність, а зойк «якими словами» наповнює всі релігійні тексти від початків християнства.

Героїня Матіяш відчуває брак слів і в іншому випадку – при спілкуванні з людьми, навіть найближчими:

певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені не докоряє (с. 13)

розкажи мені Господи чому насправді найтяжче любити тих хто поруч
чому мені не вдається приходити до них так ось просто як скажімо
до тебе Боже переважно я або роблю для них замало добрих речей
або роблю їх невчасно або запізно або взагалі нічого не встигаю (с. 18)

Про труднощі порозуміння з грабами та іншими представниками флори ви вже читали вище. Резюме часом буває невтішне:

може навіть ліпше навчи мене з ними мовчати… і знаєш Боже з людьми також навчи мовчати (с. 8),

хоча переважно героїня почуває себе гармонійною складовою довколишнього світу:

швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так красиво цвістимуть
…
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе тихим малим ірисом (с. 61)

Ідея Господньої всюдисутності досить рельєфно виявляється в намаганнях героїні знайти Його скрізь: у спогляданні рослин, людей, у найбуденніших речах. Останнє вдається їй настільки добре, що я б назвала феномен Бога у текстах Богдани Матіяш «Господом до вечірнього чаю»:

може зрештою я забуваю що ти просив
приготувати нам бодай же скромну вечерю (с. 9)

Алюзія «багато покликаних та мало вибраних» виявляється в неготовності героїні адекватно прийняти «запрошеного на вечерю» Бога:

коли я опівночі нарешті згадала що ти маєш прийти до мене коли почула
твої кроки на порозі хоча скажи мені скільки ти там стояв мене чекаючи
й навіть не озиваючися коли я обняла тебе Господи ховаючи обличчя
мокре від сліз тобі на грудях коли я просила бодай же сьогодні
нехай не буде чуда чому ти завжди для мене мусиш робити чуда
чому в мене не виходить як у нормальних людей тебе дочекатися
чому врешті ти щодня так багато даєш мені чому Господи (с. 10)

Але всепрощаючий Бог не тільки не ображається на таке ставлення, а навіть… миє посуд після вечері. Добрий Бог, котрий не любить консервовані персики і любить довгоногих фламінго і водить людину, як дитину, за ручку і приколихує на грудях перед сном («як немовлята вчаться ходити за руку проводить пальцями по чолі Бога засинає на грудях», с. 30) асоціюється, перш за все, з Богом Отцем, сильним і спроможним захистити. Показаний в іншому аспекті Бог, який сумує і плаче, є своєрідною інтерпретацією образу скорботного Ісуса (для слов’янської ментальності завжди була характерною тенденція звернутися в першу чергу до людської природи Христа, показати Його страждання і всю глибину кенозису – самоприниження Бога):

я обертаюся рівно настільки швидко щоб подивитися як гірко ти плачеш
як затуляєш обличчя рукавами як кладеш голову на руки
…
може поділися зі мною своїми смутками бо я не можу дивитися як ти плачеш
і може давай віддам тобі свої дрібні радості може ти з них сміятимешся (с. 56)

Таким чином, Господь постає в текстах збірки досить-таки олюдненим, емоційно нестабільним і «кухонним»:

плачуть засмучені і покривджені ти що пильнуєш наші смутки і радості сам тоді
так гірко плачеш мій Господи що ми робитимемо цей вечір коли тобі сумно Боже
може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся
ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався (с. 53)

Лише іноді ритми поезії стають більш «тяжкими» і авторка виходить за межі «флористично-чайної» тематики:

залишіть мене саму просто залишіть мене з моїм померлим тілом наодинці
я хочу на нього надивитися я хочу побачити як ти Господи вдихнеш у нього життя
…
залиште мене натрохи я теж заплющу очі я теж затулю голову зраненими лапами
я теж слухатиму як мені з-під серця витікає кров бура кров старого кошлатого ведмедя (с. 35)

Використовувана мелодика псалмів закономірно провокує появу нетипового для збірки Матіяш образу Бога – сильного Бога у Його славі:

а ти так довго чогось чекає мій Господи доки паростки кленів обернуться
в могутні дерева доки води річок потечуть до своїх струмків доки прийде гора до гори
і прірви зімкнуться мов ніколи їх не було мій Боже може тоді говоритимеш може тоді
але вже чи ж до мене чи ж стане мене так надовго чекати чи ще почую голосу твого Боже (с. 26)

Але, віднесений у далеку перспективу, цей прихід Господа, який мав би розв’язати комунікативну проблему (ну й решту питань, які з’ясуються на Страшному суді J), лишає ліричну героїню в очікуванні, пошуку і самотності – про це свідчить найкоротший і, можливо, найщиріший вірш збірки:

скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди (с. 50).

Господь до вечірнього чаю.