Немодна, але навдивовижу природна й актуальна.

12.11.2012

До останньої поетичної збірки Богдани Матіяш «розмови з Богом» скептичний та іронічний читач не може не ставитися без перестороги. Аж надто патетична і несучасна її назва. Однак усі можливі упередження одразу ж зникають, щойно відкриєш її на будь-якій сторінці і прочитаєш якийсь із її фрагментів. «розмови з Богом» – по-справжньому пронизлива, відверта і – головне – переконлива спроба писання метафізичної поезії у зовсім, здавалося б, непоетичний і неметафізичний час.

Однак такі книжки мають одну велику проблему – вони довго пробиваються до уважного і вдумливого читача. Втім, це не завадить «розмовам з Богом» із плином часу стати культовою книгою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги «Великий міст» або «Діти трепети» Василя Герасим’юка. Світоглядова подібність книги Матіяш до живих класиків української поезії – очевидна.

Матіяш нарочито немодна, але навдивовижу природна й актуальна. Як повсякчас будуть актуальними «Псалми Давидові». Саме їх, либонь, тримала поетка у підкірці, пишучи цю книгу. Поетка не боїться ставити «остаточні», головні питання, що цілковито йде врозріз із модними тенденціями сучукрліту. Адже цей – якщо можна так висловитися – монологічний діалог молодої жінки з Богом є свідченням появи нової релігійності. Саме ця збірка встановлює принципово новий ліричний зв’язок з людини з Богом, позбавлений демонстративності і крикливості.

Це немовби розмова з рівним, тим кого любиш, а не кого боїшся і кому служиш. Розмова з добрим Богом, тим Богом, який «всюди є і все наповняє». Це взагалі долання небачених раніше для української літератури невидимих бар’єрів, яка весь час або ставала з Богом на прю, або заперечувала його, або сліпо славила, або просто не брала до уваги.

Поетці властивий також і сумнів, і певна іронічність. «скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди» Богдана Матіяш прикликала собі на допомогу багату традицію європейської метафізичної поезії. Можливо, «розмови з Богом» це також своєрідний діалог іх багатою на «розмови з Богом» духовної поезії поляків Яна Твардовського і Вацлава Ошайці.
Однак беззастережно назвати цю книгу поетичною сповіддю язик не повернеться. По-перше і по-останнє, «розмови з Богом» – тонка поетична робота: філігранні метафори, яскраві візії, драйв і якийсь внутрішній неспокій і незадоволення. Лірика Матіяш як і кожна справжня поезія народжується з незадоволення, а виростає у якусь несподівану і незбагненну ніжність. Пісок, розсипаний по червоній обкладинці цієї довершеної книги, Юрком Іздриком, який виступив у ролі ілюстратора збірки, цьому зайве свідчення. Пісок – втілена ніжність нашого світу, створеного добрим Богом.