Заспокоєння, розвага чи дидактичне повчання – так чи інакше щось із перерахованого ми очікуємо отримати від читання. А твори Дзвінки Матіяш близькі до того, про що якось розповідав Тарас Прохасько – предмет, який потрібен щонайбільше пару разів на рік (палка, яка необхідна, щоб дістати відро із криниці, якщо воно відірвалось), але важливість якого незаперечна.

Тож від "Історій" варто чекати молитовного заспокоєння, світла та рятівного добра. Цю властивість, більш того - ціль, можна помітити і в попередніх книгах письменниці: "Роман про батьківщину" та "Реквієм за Листопадом". Та дещо в новій книзі відмінне, і відмінне перш за все композиційно. Це цілісність та логічність.

Можливо, я буду суб’єктивною, якщо наголошу на тому, що зараз існує певна криза цілісності та внутрішньої гармонії. Люди, а в їхньому переліку і письменники, шукають себе, історії, героїв, проте не завжди ті пошуки дають всеохопне відчуття завершеності та приємної повноти. "Історії" сприймаються загалом як склянка теплого молока із медом на ніч. Нічого зайвого, нічого над.

Ймовірно кожного читача спантеличить питання: чому саме троянди (хоча це ще можна пояснити банально - любов’ю жінок до цих квітів), чому дощ (більш-менш аргументується романтичним аспектом образу) та чому саме сіль (отут зовсім елемент не пасує до асоціативного ряду).

І в цьому аспекті оригінальними є не предмети, які виокремила письменниця, а їх поєднання. Як смакують, виглядають та пахнуть троянди, дощ та сіль в одному поєднанні, мусять уявити читачі самотужки, без додаткових пояснень.А Дзвінка зробила для того все необхідне: синкретично поєднала те, що зазвичай нам важко уявити на одній тарілці.

"…все те добре, що ми робимо, примножує славу світу. Хоча троянді нічого не треба робити, щоб примножувати славу світу, тільки цвісти..."

Троянди. Усі існуючі стереотипи у поняття цієї квітки завжди вкладають "красу", "ошатність" та "романтику". Троянди у Дзвінки - це шкіра спрацьованої бабуні, якій ніколи не дарували пишних квітів, це квітуче майбутнє маленької балерини, яка мріє про море квітів після виступів, це пошкоджений хребет жінки, яка більш за все у світі любить бігати за вітром, врешті-решт це дар Богородиці, який належить святому, про святість якого ніхто не здогадувався. І наостанок троянди - це все те добре, що ми робимо, примножуючи славу світу.

"Пісня дощу була першою піснею, яку я вивчила і яку наспівую дотепер, коли йду під дощем, коли чекаю дощу, коли кличу дощ, вдивляючись в обрій, туди, де закінчується земля і починається небо."

"Веселка мокра від дощу, так само, як і я, цим ми з нею схожі"

Дощ може бути чимось, що змінює реальність, він може бути добрим, і буде лити де попросять, дощ - це всеохопне очищення від гріхів і суму, це іриси, які пахнуть дощем, як руки Христа, це щастя ділитися із кимось тим, що маєш, а також це трохи кумедний і цілком унікальний мурашиний дощ.

Друга частина книги має багато присвят. Вочевидь усі ті історії писалися із згадками про близьких авторці людей. Отож, дощ тут має присмак рідного та домашнього.

"…І своїй свинці теж не забувай давати трошки цукру та солі, щоб і вона була добра й мудра..."

Сіллю окреслила Дзвінка Матіяш найважливіше, що ми маємо, і з чого ми є. Тому ці історії про любов, життя та щастя. Вони окутані й пройняті важливістю, яку неможливо затьмарити. Більш того, сіль є самою мудрістю, про яку варто пам’ятати і додавати до страв.

Врешті-решт, у цій книзі багато добра. Її хочеться дарувати. Перечитувати. І читати дітям, та насамкінець дорослим. Вони теж потребують теплоти, часом більш, ніж маленькі читачі. А ще більш дорослі потребують внутрішньої гармонії та логіки життя, які так важко віднайти у повсякденній метушні. А в книзі вони є.

Суб’єктивно не можу виокремити жодного недоліку: книга приємна на дотик, на "смак" та на запах. Отож, нічого зайвого, нічого над. Бажаю смачного читання із 45 страв - по 15 на сніданок, обід та вечерю.

"Історії про троянди, дощ і сіль": нічого зайвого, нічого над.