Ульяненко має свого читача. Важко відповісти, що саме привертає читача у авторові? Чому він компроментує себе читанням романів Ульяненка? Що змушує читача повертатися до прози Ульяненка? Запитання риторичні, як і відповіді. Можливо тому, що він "зачарований злом", яке необхідно зрозуміти, аби вберегтися від нього. Можливо тому, що Ульяненко пише так, що слова, ніби спирт чи кокаїн, миттєво проникають у кров читача, збуджуючи, розриваючи його зсередини. Можливо тому, що єдиним сюжетом книг Ульяненка є осягнення природи зла. Можливо тому, що важко однозначно відповісти, проти чого повстає Ульяненко: проти природи людини чи проти суспільних обставин, які калічать цю природу. А можливо, Ульяненко провокує, свідомо вдаючись до гротескного зображення конфлікту "людина і суспільство". Якщо ні, немає тут прихованого жарту, нехай і чорного, на Ульяненка дуже прозоро проектується оцінка, яку А.Жід виголосив щодо Л.-Ф.Селіна: "Якщо це не жарт, тоді Селін повний псих". Але тоді не меншими психами є ми всі, бо живучи у світі зла, ще тішимо себе ілюзіями, ніби наше індивідуальне зло майже непомітне на тлі загальному. Ульяненко давно вже немає подібних ілюзій, отже він - вільний - якщо не від зла, то від ілюзій невинності.

"Знак Саваофа" цілком підпадає під визначення а м о р а л ь н и й, п о р н о г р а ф і ч н и й, в у л ь г а р н и й. Содомія і проституція, проституція і содомія. Моральна і фізіологічна. Автор не шкодує нікого, ні людини світської, ні церковних служителів. Гидкий роман. Якби це писалося у 30-і роки XХ століття, коли з'явилися найскандальніші романи - "Мандрівка на край ночі" Л.-Ф. Селіна і "Тропік Рака" Г.Міллєра, - роман Ульяненка був би заборонений до читання. Сьогодні - роман надрукований. Суспільного скандалу немає і вже не буде. Є обурення окремих літераторів, підкріплене репутацією Ульяненка як такого собі суспільного амораліста. Так легше відмахнутися від настирливого нагадування, що з л о - це не десь, з л о- тут і вже.

У цьому романі - на диво - є позитивні герої. Можна вважати їх з'яву на сторінках роману компромісом автора або ж його останньою ілюзією, до якої в Ульяненка непросте ставлення. Хоча це можна сприймати не як ілюзію, а як потребу віри. "Життя людини - один великий злочин, -- говорить Володимир Побіденко, він же Принц Дакарський, колишньому ігуменові монастиря Лаврентію, додаючи: "Ти крадеш у людей ілюзію". І відповідь Лаврентія:

- Таргани ... таргани, - сказав Лаврентій. - У моїй голові таргани... Ілюзія потрібна тільки слабким. Фантазії наші повні мерзоти. Вони гронами гною висять у нашій свідомості. І не під силу нікому їх знищити, якщо у тебе немає віри...

- У що? У кого?

- Ти сам добре знаєш відповідь...

Це ж саме він пробує сказати синові Володимира Андрієві - Андрюсі Лямуру - "Спокій приходить з вірою". Однак це не помагає ні батькові, ні синові - обидвох вбивають. Але якщо перший захищав свій спокій і право на нормальне життя, другий, втомившись від бандитського життя, дає себе
пристрелити іншій бандитській групі. Це також не допомагає Ілоні, дівчині з нібито респектабельної сім'ї, а насправді, таким же бандитам: "Ілона інстинктивно шукала опертя в чому тільки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргіях, грошах, першому коханці. Дитячий романтизм любові надто швидко вивітрився. Але потрібність віри, без пошуку, терзала її". Вона закінчує так само, як і Андрій, як її родич Борис, батько. "Вона живилася трагедією, але не жила нею", однак її поглинула трагедія - її особисте безвір'я.

Залишається Лаврентій. Володимир Побіденко загинув тому, що втрату віри замінив не любов'ю до Бога, а ненавистю і відчаєм. Інші - зробили неправильний вибір. Про це нагадував Лаврентій Андрієві: "(...) приходить час, і треба вибирати. Зло і добро речі умовні, але коли ти забуваєш, то, дивись, і вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обірватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прірвою. І тільки віра в Господа може тобі допомогти". І хоча Андрій, як і батько, дорікав Лаврентієві, що він, попри свою віру в Бога, не здатен допомогти людям, все-таки розуміє, що правда на боці Лаврентія: "Чесно, то я ловлю себе на думці, що мені все частіше і частіше хотілося б бути на твоєму місці...".

Лаврентій не змінив людей, але залишився собою. Один раз він ледь не піддався спокусі простого людського щастя - закохався у молоду монашку Юлію, яка відвідувала його в лікарні. Цього слова "закохався" так і не прозвучало, але обидвоє розуміли неможливість його. Юлія в останній момент ледь не повернулась до нього, але її "підстрахували" монашки. Лаврентій не боявся бути банальним, нагадуючи, що вибір завжди залишається за людиною. Можливо тому саме Лаврентій, після всіх перипетій, що випали на його долю, благословляє новозбудовану каплицю: "А наступним днем ми прокинулися від того, що хтось б'є у дзвін. Цей звук, зовсім не подібний на звуки монастирської дзвіниці, розбудив, захвилював нас і вигнав цікавих на вулиці. І всі побачили, як Лаврентій, одягнений священиком, курить ладан і благословляє каплицю. І народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться двері храму".

"Знак Саваофа" попри всю крайність індивідуального й колективного зла, змальованого у ньому, є романом-очищенням, романом-звільненням, романом-застереженням. Це чи не єдина можливість сьогодні літературі нагадати про давно відоме, не впадаючи у гріх байдужості: "Мудрість неспроможна дати на зло світу ніякої ради. Іноді вона сама буває надто злою. Все у руках провидіння і Господа нашого. Не інакше, коли ти забуваєш про такі речі, приходить зло".

Компроментація Ульяненком.