Господи тихо усіх нас візьми

в небо своє голубе і пропаще.

Тарас Федюк

Поети, як найбільш драматичні істоти сього світу, можуть собі це дозволити, - і мовчати, коли всі говорять, і говорити, коли всі вже, нарешті, надійно змовкли: «... сьогодні я можу з тобою мовчати я можу з тобою думати ти повільно / слухатимеш мої думки ти дуже тихо берегтимеш усі ці розсипані уламки літер і слів / бачиш немає нічого тільки ти світ і дерева жодного руху жодного відступу / ні вперед ні назад бо врешті і їх немає як немає тут і тепер як немає там і вчора» («12 (45)»). Їм вільно провадити всі ці неспішні розмови з Богом, адже це їм, і виключно їм, - доступно торкатися вічности, говорити про неї, зупиняти рух водоспадів і запалювати нові зірки у нещасному темному небі. Про це писав Маллярме; цим тяжко хворів Рембо; про це володів знанням, хоча й не писав про подібне, Т.Шевченко. На щастя, і в наші дикі ринкові часи, - поезія все ще живе, не щезає і навіть удосконалюється, - принаймні, в творчості небагатьох найбільш нещасливих, найбільш талановитих.

Вірші Богдани Матіяш, приміром, настільки густі, що для більшости сучасних читачів залишаються неприступними навіть за умови деякого попереднього читацького досвіду. Рядки цієї поетки хочеться порівнювати хіба що з вишивкою. Я нічого не знаю про її творчу лябораторію, але чомусь виникає аналогія саме з вишивкою. Десь так їх треба й читати, - повільно, неспішно, смакуючи поодинокі слова та їх комбінації; так, як розглядають артефакти німого мистецтва, присутність поруч із яким чогось на кшталт голосу все б зіпсувала. Графіка Іздрика лише увиразнює малюнок віршів, апелюючи до орґанів зору та водночас пояснюючи той факт, що відсутність розділових знаків нічого тут не вирішує та, поготів, не псує. Реалізм у мистецтві вже неможливий, це зрозуміло. Втім, Іздрик на цій тезі наголошує з особливою маніякальною мистецькою наполегливістю, дарма, що він схожий у цих малюнках не тільки на себе, але й на кількох інших мистців із нашого спільного европейського досвіду. Символи та алеґорії Іздрика аж надто прості й доступні: вони апелюють до поетичного матеріялу, до читацького сумління та, врешті-решт, до самого Бога. А як ви хотіли, мова бо про мистецтво, і промови Бо - також про мистецтво, хоча іноді читачеві кортітиме бачити у цих віршах із видовженими рядками не що інше як неканонічні молитви; сповіді без присутности духівника; любовні листи, заклеєні до непідписаних конвертів та інші сумнівні жанри лірики. І все це, насправді, десь так і є, але голос поетки аж надто спокійний і врівноважений. Можливо, вона жартує? Але ні, читачу, тут усе автентичне, - і біль, і надії, і навіть мрії. Крізь шпарини свідомости струменить споконвічний жіночий відчай: «чого ж ти ще хочеш я вже була для тебе усім чим хотів землею й ребром адама» («10 (32)»); «і тоді так тихо спочатку всередині так що чуєш тільки ти мій Боже / починаю сміятися і тоді так тонко дзвенять сріблом дзвіночки / і тоді так спокійно схиляю голову тобі на плече / мій Господи / так за тобою скучила» («11 (40)»); «ти просто розповіси мені свій світ Боже як я тобі розповідаю про себе / не вміючи добирати слів і не допасовуючи літер одну до одної найчастіше / розказуючи тобі свій світ подумки як він і був у мені сотворений» («12 (45)»).

Маю майже упевненість, що чоловікові так неможливо писати. Він у кожному разі зіб´ється на природніший баритон. Це не є, мабуть, жодною демаркаційною лінією та, поготів, не є жодною лінією фронту. Просто Богові від самого початку саме так і було цікавіше. І от він, нарешті, дожив до поезії, яку поетка просто видихає в самотній простір великого сучасного міста. Але в місті немає її адресата. Вона вдається до мобільного зв´язку, але він виявляється недоступним. Тоді вона пише електронного листа, але відповіди немає декілька тижнів, декілька років. І вже після всіх цих невдалих спроб вона починає розмову з Богом, хоча Бог у тому не потребує, - він і так забезпечений подібного кшталту новинами, - на багато тисячоліть уперед. Натомість усі ці чуттєві подробиці, текстові марґіналії та почуттєві примітки неймовірно густого тексту виявляються потрібними нам, звичайним, самотнім, живим, невротичним, загроженим людям: «як немовлята торкаються руками повітря води і неба як зачіпають долоньками / мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би / обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят / вчитися ходити тримаючися за твою руку спотикатися волочити по землі черевичками / коли ти ідеш трохи швидше ніж я навчилася переставляти ноги коли вони / ще нетривкі і коли ти прискорюєш крок я висну на твоїй руці я майже лечу» («13 (48)»).

Якщо в тебе надто насичений день, настільки перевантажений, що ти не встигаєш помітити брунькування бузку під балконом, значить, ти вже приплив, дружочок. Тоді тобі точно потрібні «розмови з Богом». Треба вчинити паузу. Потрібно, як сказав Уельбек, зупинитися. Це зовсім не означає, що ти будеш врятований, прощений або щось у такому дусі. Нічого подібного. Ти лише отримуєш шанс напружитися по-справжньому та отримати суто людське задоволення. Спробуй лише почути цю нечутну розмову, зіткану з побутових безглуздих тканин, але напоєних реальною кров´ю мистецького вислову. Маєш відчути красу й небезпеку, заховані у алеґоріях, - як на перший погляд, зовсім нескладних і не складнопідрядних. Просто почуйся знову живою людиною. Перехворій свою «ломку», вертайсь до живих джерел: «мені здається що я особливо виразно бачу найдрібніші краплини води найлегші / усмішки найтонше биття пульсу під шкірою найправдивіший смуток біль і радість / знаю найбільше щастя чому ти так притьмом відходиш коли мені хочеться / прийти до тебе й розповісти усе що бачу чому ти не хочеш моєї радості і куди ти / відходиш коли я мандруючи світом бачу так багато чужого болю чому Боже» («14 (49)»). А більш ти нічого нам не боргуєш, - ані Іздрикові, ані Бо (Богдані), ані Бо (котові Богдани), ані, і це зрозуміло, - мені. Ти - вільний у своєму щоденному безумі, але ти також вільний, а значить, спроможний долучитися до цієї розмови: «і чому моя туга співає так гостро як калинова сопілка а ця тиша така густа / й прохолодна як зворотній бік листя і як твої долоні мій Господи я не знаю / чому ти мовчиш чому просто говориш мені засинай дитино іще не осінь» («14 (49)»).

Про те, що майбутнє належить виключно поетам, уже давно сповістив Генрі Міллер у есеї про Артюра Рембо. Тобто, це, все-таки, не найгірший жереб із-поміж інших. Поетам вільно сягати дивних відчуттів комфорту й інтимности навіть тоді, коли йдеться, здавалося б, про найпростіші побутові ситуації: «добре що ми ніколи не одні ти ж це ж про це знаєш правда / навіть якщо ми просто думаємо навіть якщо просто дивимося / одні на одних навіть якщо просто дихаємо одні одним на руки / коли дуже холодно і коли тепло і якщо просто засинаємо / в своїх містах пам´ятаючи про тих хто в дорозі тих хто далеко» («35 (102)»). «розмови з Богом» Б.Матіяш, напевно, виглядають не надто звично, - навіть як на наші еклектичні та неперебірливі часи, навіть для читача зі стійким імунітетом до будь-яких літературних експериментів, зокрема, і в царині синтаксису. Ці довгі рядки, що переносять думку, як потік несе воду, перестрибуючи з каменю на камінь; ці думки, що починаються на Жилянській, і губляться десь у районі Хрещатика. Іноді навіть виникає спокуса потрактувати ці тексти за прозу; втім, одразу притлумлюєш це бажання, розуміючи, що для прози тут забагато урочистого патосу; для прози тут занадто багато поезії, позаяк це розмови не з кимось, а з Богом. Утім, як на наші часи, треба мати поняття й про алеґоризм поетичного мовлення; всім нам буває потрібно поговорити із Богом, - і ми говоримо: іноді подумки, часом - уголос, але це зовсім не означає, що розмовляємо саме із Богом. І хто такий Бог? - Дух? Син? Чи, все-таки, Батько? З ким конкретно бажаємо говорити, і хто направду відповідає на наші звертання чи пак молитви? Врешті, це не конче мають бути молитви; Богові можна й анекдот розповісти, і поскаржитись, і поділитися радістю. З Богом можна говорити про все на світі. Але чи говоримо? Все залежить від того, чи ми боїмося його, чи, все-таки, любимо... А це вже серйозне питання етики; і ситуація непроста, - ніби мить духовної ініціяції, суттю якої завше буває цілком усвідомлений вибір. Вибір не конче поміж життям і смертю, - бувають і простіші побутові ситуації, етичний зміст яких виглядає не менш вагомо. Пересічна людина апелює до Бога в хвилини слабкости, в безкінечно-видовжені години нутряної самотности, від якої немає жодного порятунку. Втім, можливо, рятунок віднайдеться в слові, адже, й слово спочатку було у Бога. Сьогодні цим словом, витонченим і рафінованим, володіє Б.Матіяш, щоразу відшуковуючи себе в непролазних хащах сучасної цивілізаційної дикости й щедро ділячись віднайденими дарами з усіма бажаючими: «мені стає сумно десь серед дня коли майже нікого немає поруч / мені стає аж настільки сумно що я заплющую очі і відвертаюся / хоча від кого я можу відвернутися із заплющеними очима / крім самої себе скажи мені а ще стає справді тихо аж так що я чую / запах рослин запах мокрих стебел і води що повільно стікає з листків» («36 (104)»).

Говорити - це, безперечно, дар, а не лише властивість. Власне, у цьому і полягає наше майбутнє. Звідси й природній страх, який зовсім природньо й без зайвої пози висловлює ліричний суб´єкт поезії Богдани Матіяш: «Господи так міцно боюся перестати тебе чути перестати тобі дякувати / перестати тебе потребувати тобі радіти тобі дивуватися дуже міцно боюся / тебе втратити не відпускай моєї руки з твоєї просто прошу тебе / не залишай мене саму жодної миті бо ж ти бачиш що крім тебе в мене / так насправді нікого більше немає всі відійшли і земля така делікатна / така досконала на дотик всі до одного мій Боже» («39 (109)»). А найкоротший вірш цієї збірки містить лише два рядки, в одному з яких суцільні крапки-умовчання, а в іншому звучить ось таке зізнання, не конче, до речі, жіноче: «скучаю коли тебе немає а що тебе немає майже ніколи скучаю завжди» («30 (92)»). Зрозумілий і, водночас, дуже складний рядок. Надто болючий. Без поверхневої афектації і саме тому - страшний у своєму супокої, що приховує рану. Таких рядків у збірці чимало. Є також рядки, які вже зовсім неможливо коментувати. Занадто вони інтимні. Але їх можна почути. І, можливо, саме вони вивищують ліричного суб´єкта, наближаючи майже впритул до Бога: «дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому / не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго її ведеш / і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов / просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав її руку з моєї / і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось говорячи / може вона вперше сказала добре що ти вже тут ти ж знаєш я так / міцно сумувала за тобою мій Господи може вона ще встигла / поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене обійняти» («33 (98)»). Подібні рядки, попри їх відчутний сум, несуть у собі благодатну легкість, тиху сподівану радість. Можливо, так стається тому, що їх авторка направду-таки відчуває присутність Бога, з яким у неї аж настільки прості та довірливі стосунки? Напевно, таке узаємнення (зокрема, за посередництва віршів) не для всіх є доступним. Адже, біль унутрішній, білий та бездоганний, - іспит не для слабкодухих. Ця книга позначена мужністю та стоїцизмом. Спокійна упевненість у тихій і світлій своїй любові, - окрема ознака голосу цієї поетки. У процесі взаємнення з цією поезією стає зрозуміло, що ми присутні при заснуванні чогось, на кшталт нової для української лірики поетикальної традиції; і при цьому мені спадає на думку Езра Луміс Павнд. А ще пригадався Моріс Бляншо та загадкова фраза з його пронизливого роману «Очікування. Забуття»: «Зроби так, аби я могла говорити з тобою». Ця репліка так і повисла в романі риторичною хмаркою-лейтмотивом. І, цілком логічно, що після марного очікування невдовзі виникає привид забуття. Щось на кшталт психологічної чорної діри, - із цим до психоаналітика звертатися немає сенсу. Відтак, складно переоцінити цей дар, - можливість і бажання говорити.

Починаючи говорити.