ОБРУХОВИЙ БІЛЬ НЕСПРАВДЖЕНОЇ ЛЮБОВІ.

15.05.2010

Ульяненка великими дозами читати не можна. Надто чорний, безпросвітний життєвий/мертвий простір змальований автором. Простір, заселений злочинцями, збоченцями, повіями, наркоманами, вбивцями, не залежно від того, який щабель суспільної ієрархії вони посідають. Читаючи новий роман Ульяненка, у мене було відчуття, що мій рот заповнений блювотинням і заклеєний липучкою: ти давишся власним затруєним шлунковим соком, гидко кривишся, ковтаючи поволі його знову. Парадокс полягає в тому, що Ульяненка все-таки треба читати. Його проза - своєрідний фізіологічно-психологічний протиотруйний засіб. Його проза не шкодує нікого, ні самого автора, ні читача. Це варіант прози на виживання. Його проза - вбиває будь-які ілюзії (мораль, щастя, краса, дружба, Жінка, кохання, чесність, порядність, принциповість, віра, еtс). Тут немає місця Богові ("Вони чомусь усі не вірять в Бога, а вірять у пекло. Мене це ніколи не перестане дивувати. Як якогось ізраїльтянина чи іудея не перестане дивувати, що невідомий бродяга Ісус Христос несподівано виявився Богом" // №146. - С. 54), тут пропагують страх перед смертю ("Якщо ляку перед смертю не існує, то саме життя полишене сенсу" // №146. - С. 4), і зраду віри ("Напевне, індивідуальний сенс існування людини зовсім не у вірі, а у тому, на скільки вона в будь-який інший момент готова зрадити віру, напоумивши власне сумління, що віра створена для неї, переконавши себе, що далі легше буде перетинати широту життєвого простору; зрадити віру, - це чомусь особисте, що ніколи для створіння не стосувалося Творця, і людина ніколи нікому цим не поступиться. Навіть стоячи біля прірви смерті та пекла" // №147. - С. 61). Тут втрачено межу між добром і злом, тому цей світ є світом ЖАХУ, який культивується людиною ("генієм смути", "рябою посередністю").

"Син тіні" Ульяненка - роман соціально-психологічний. Можливо, найкращий за останні роки в українській літературі. "Син тіні" Ульяненка - один із найогидніших романів української літератури останніх років. "Син тіні" - політичний роман, у якому в гротескно-сатиричних фарбах змальована політична верхівка держави, така собі мафіозна структура, яка бавиться у "свою" державу, себто у її відсутність. "Син тіні" дуже агресивний роман, у своїх звинувачуваннях він сягає глибини біблійних проклять старозавітних пророків, тим самим уподібнюючись до сакрального тексту. Цей роман є конденсацією величезного життєвого досвіду, тому автор не просто говорить, він виголошує сентенції, максими, які потрібно сприймати апріорно. Інколи ловиш себе на тому, що підпадаєш під терор авторського досвіду; він не дає читачеві вибору, він кидає читача у багно, не переймаючись проблемою "винуватий/невинуватий", бо в Ульяненка немає невинних, у його прозі діє принцип "народжений, значить винуватий".

У романі немає жодного позитивного героя (Блох, - а вся розповідь у

романі є історією піднесення і падіння Блоха, - його охоронець і кілер за сумісництвом Кловський; жінки Блоха -Люська, Лізка, Людка; брат Людки; а ще дядько Юхим Блох, татарин Сабалов, Нонка, начальниця клубу, „яка давала тільки начальству: прокурору, начальнику міліції, а на найгірший кінець - аптекарю"; а ще Патрон - радник Президента, доктор Оліхович, Пилипович, Бокін, еtс.) - такий собі людський звіринець від Олеся Ульяненка, - тут навіть ім'я автора „Олесь" є якимсь неправдоподібним, занадто м'яким, жіночим, тоді б, як його проза вимагала б твердого імені і тяжкого як маузер: Роман, Остап, Андрій...

Форма роману монологічна: кожний із антигероїв виголошує свій досвід,

який в тій чи іншій мірі пов'язаний із Блохом, відтак ці монологи стають єдиним полілогічним простором, у якому висвічуються всі етапи життя Блоха: дитинство - юність -зрілість - смерть; такими ж повними і яскравими постають самі оповідачі: не знаючи їх передісторії (насамперед, періоду дитинства), читач бачить їхнє сучасне і перспективу майбутнього, себто відсутність його. Певну симпатію, як би це дивно не звучало, викликає Кловський, він надто добре знає цих людей, яким служить, не має ілюзій щодо своєї долі, зрештою, він єдиний ще спроможний на вчинок: його любов-ненависть до Лізки завершується драмою для обох: фізичним каліцтвом Лізки і моральним каліцтвом Кловського. По-своєму Кловський - великий романтик (сам Кловський називає себе „запізнілим романтиком"), особливо це видно на тлі його наступника, безіменного брата Людки, виголошенням досвіду якого завершується розповідь у романі.

Ульяненко у романі зруйнував Ілюзію („Ілюзія тільки підсилює отруйність нашого життя". - №147. - С. 54) з тим, аби утвердити свято свят ... Ілюзії. У нього позбавлені ілюзії всі, навіть птахи, а Кловський інколи ностальгійно згадує часи, коли люди були чистими, як вода („Все добре і зле пов'язане з водою". - №147. - С.30). Завершується роман монологом брата

Людки, у якому жевріє ілюзія: „І коли вам Кловський розповість усе, то повірте йому, у нього більше шансів розповісти правду. Мені ж додати нічого. Для мене ще продовжує сходити сонце. Як і для вас. І я дивлюсь, як над водою летять птахи" (№147. - С. 85). Себто, за гамбурзьким рахунком, роман О. Ульяненка „Син тіні" є найсвітлішою ілюзією, на яку ще здатний сам автор. І попри всю відразу, яку викликає роман, він є крайньою межею Світла, на яку ще здатна людська душа. Роман Ульяненка є Ілюзією ще й тому, що він написаний. Автор уникає „голої" публіцистики, однак вона присутня в романі, психологічно обумовлена. І ті пасажі, в яких проривається авторське „.я" („Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу (...), - все це нагадувало куплю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина" (№146. - С 30) є зворотною стороною віри автора (в Ульяненка вона тотожна Брюггенівській тезі "Віра - не те, у що вірять, але те, чого не втрачають").

"Син тіні" - алегоричний роман. Алегорична сама назва, хоча у неї є і буквальне прочитання. Темні справи Блоха потребують прикриття. Потребують тіні ("Нам необхідна була "криша", тобто захист і прихисток. Тінь ніколи не може захистити, коли вона не падає від когось. Тоді її взагалі не існує" (№146. - С.54). Тінню є самі антигерої ("Людина довго не може жити в тіні і говорити з тінями. Такий Блох. Він тінь, і стоїть в чиїсь тіні, він радше її породження (...). Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу" (№147. - С.38), тому в них немає іншого вибору, аніж смерть. Всіх у романі (як і в житті) переслідує тінь смерті ("Тінь смерті невблаганно біжить за мною, накриваючи кожен сантиметр мого існування, і я втікаю від неї, як від любові. Але від власної тіні ніхто ще не втікав" - №147. - С.85). Врешті, всі ми (герої й негерої, народжені й ненароджені) є тінями власного життя ("Ми тіні власного життя, ми порожнеча..." - №147. - С 85).

Роман О.Ульяненка "Син тіні" - одна із найдраматичшніших метафор сучасної літератури. У цьому найбільша перевага й недолік роману. Він занадто правдивий, аби бути тільки літературою. Він надто добре написаний, аби виглядати правдою.