Коли тільки починаєш читати книжку Дейвіда Єллопа «Як вони вкрали у нас гру», дуже часто доводиться згадувати про гру двох ковбоїв у покер.
- Ваш суперник щойно підтасував собі два тузи в прикуп.
- Ну так. Це ж його здача.

Це я про те, що на Заході книга Єллопа вийшла в жанрі викривальних сенсацій щодо усіляких махінацій вищого ешелону керівництва ФІФА, зокрема багаторічного керманича футбольної асоціації Жуана Авеланжа – «Короля-Сонця», та, меншою мірою, його правонаступника Йозефа Блаттера. На Заході ця скандальна стратегія спрацювала, і те, що ФІФА позивалася з автором і намагалася вилучити книжку з продажу, лише зробило її бестселером.

В українського читача, особливо з Києва, Харкова, Донецька чи Львова, в читача, якому ще не забулися подробиці підготовки до Євро 2012, багато з цих викриттів викличуть швидше подив: «Ну відкати. Ну, хабарі. Ну, судді куплені. А хіба буває інакше?» Виявляється, буває. Вірніше – було.

Ось цим книжка Єллопа і цікава. Він – людина, яка пам’ятає, як воно було інакше, бо особисто була присутньою на всіх чемпіонатах світу, починаючи з 1966 року в Англії. Можливо, згадки про матчі, які ми, починаючи з Чилійського чемпіонату бачили вже по ТБ, і навіть в кольорі - доволі дивний жанр. (Виявляється, саме завдяки вимогам ФІФА піночетівське Чилі запровадило кольоровий формат трансляції, хоча в самих чилійців просто не було кольорових телевізорів у країні, і це мені теж щось нагадує з сфери паровозобудування) Хіба що ловиш себе на думці: «О, цей матч я вже пам'ятаю. Руменіге – красавчик, вийшовна заміну і зрівняв три голи», але в Єллопа навіть у цих згадках про перебіг найвидатніших матчів є те, що не потрапляло в телекартинку. Наприклад, що під час вже згаданого чемпіонату в Чилі італійську збірну місцеві вболівальники чомусь обрали цапом-відбувайлом, і надзадачею італійських гравців в усіх іграх було не виграти, а просто залишитись після цієї гри живими. А на одному з мексиканських чемпіонатів після матчу довелося виводити на вулиці танки. І так далі. Єллоп має свою версію щодо того, чому чемпіонати світу так необхідні диктаторам і військовим хунтам з міркувань внутрішньої політики, і свою версію того, чому ФІФА йшла їм назустріч.

Коли уся ця історія чемпіонатів зібрана в одну книжку, якраз і можна помітити оті зміни. І Єллоп вважає – що не на краще. Наприклад, у Франції спекуляція квитками функціонерами ФІФА досягла таких розмірів, що звичайні вболівальники просто не могли потрапити на матч, замість них на трибунах сиділи якісь представницькі бізнесмени, що за весь матч не вигукнули жодної кричалки, і взагалі не вболівали, що вже позначалося на самій атмосфері гри. Справа читача погоджуватися з автором, чи ні.
Втім, на щастя, книжка не обмежується ні викриттями, ні історією офіційних матчів. Хоча, читати про бразильську збірну зразка Пеле і Гаррінчі, звичайно ж, цікаво. Наприклад, про те, що вже в ті час из бразильцями працював лікар-психолог, і саме його слово було вирішальним у складі гравців на певний матч. Для порівняння, в більшості європейських команд в той час в штаті не було навіть звичайного лікаря.

Але значний і найцікавіший її пласт, на мою думку, складають враження автора про бразильський «низовий» футбол, дитячі клуби, клуби першої ліги тощо, які дають уявлення про причини того, чому саме Бразилія експортує футболістів по всьому світу, в тому числі – в український чемпіонат. І також - чому бразильці із задоволенням до нас їдуть. Виявляється, в той час як найтитулованіший європейський клуб, що грає в усіх можливих лігах і кубках, - «Манчестер Юнайтед» - в середньому проводить від 50 до 60 ігор за сезон, пересічний бразильський клуб проводить 100 ігор на рік.

Ну і окреме спасибі авторові за футбольні анекдоти з Бразилії. Виявляється, власник одного з клубів, зекономивши на проїзному квитку на автобус для свого юніора, який просив йому сплатити за квиток, бо їздити на тренування через все місто дорого, а сім'ї нема грошей, через два роки втратив кількамільйонний контракт, який заробив той юніор для іншого, ближчого до дому, клубу. Бо юніора звали Рональдо.

Добре, що українські видавництва, простимульовані вже згаданим ЧЄ 2012, таки почали перекладати подібні книжки футбольної тематики. З одного боку згадуєш оті анекдоти про ковбоїв, а з іншого – думаєш, «о, так і ми, Химко, люди. Все в нас як у людей». Втім, якщо вірити Єллопу, не як у європейських людей. Бо автор вважає перехід урядування в футбольній федерації в руки представників Латинської Америки – справжньою трагедією, яка ще не остаточно, але майже вбила найпопулярнішу гру планети, виключивши з неї спортивний дух. Знову ж таки, чи погоджуватися з ним – справа читача.

Як вони вкрали у нас гру. Рецензія на футбольний бестселер з Англії.