Почнемо з кінця: опудало очільника «Народної самооборони» у місті Харкові закидали яйцями, закопали ногами, обхаркали, словом, чого там тільки не робили і кого тільки віртуально, у мріях, і просто так, не принижували і не убивали.

Чесно кажучи, реакція, передбачувана. Народ, після Майдану 2004 року, навіть той, що із синіх регіонів, більше ніж упевнений, чекав: зараз то таки посадять цих глитаїв, упирів та бандюків, з депутатськими мандатами, з блискучими мерседесами, віллами біля средньоземного моря. Мрія - загнати глитая на слизьку стежку, опустити, і по нижче, - не погана, давно виплекана мрія. Я більш ніж певен, що нікого не цікавив надутий патріотизм, як рожева мрія над Хрещатиком. Всі бажали і чекали одного: коли почне діяти Закон, що дозволить злодію посісти його повноправне місце у суспільстві. У тюрязі. Всі чекали,- регіонали і нашоукраїнці, і просто зіваки, одного, конкретно реального: посадіть злодіїв, а там вже і трава не рости. Нічого не відбулося, ясна річ. Віртуально обпльований Луценко, під хори і народні співи, продовжував боротися , з не менш міфічним завзяттям, із корупцією. Це нагадувало зібрання доктора Кашпіровського або замогильні проповіді Аделаджі. Головним героєм цього дійства є не що інше, як зіпсоване повітря.

Трохи раніше… В 1997 році я написав роман «Син тіні». Тема виключно стосувалася тіньового боку бізнесу. Роман вийшов у часописі через рік-два. Потім провалявся у одному видавництві ще років п’ять-шість. Директор видавництва шепотом говорила, що треба зачекати. Надто вже прямо і жорстоко. Нарешті з інтервалом майже у десять років роман вийшов у Тернополі. Власне, після цього у мене виникла така пароноїдальна мисля: наша економіка - як частина філософії та менталітету… Пан Блох, кишеньковий бізнесмен, підіймається до вершин олігарха, використовуючи всі важелі тодішнього і сучасного бізнесу: приписки, офшори, торгівля наркотиками, проституція, кіно, телебачення і т.д. Списки можна продовжувати. Головне, куди б ти не перевів погляд, ти можеш, не маючи совісті, а маючи меткий практичний розум, уміння рахувати, використовуючи психологію і удачу крадія, вийти, як не крути, в люди. Система хабарів, зв’язків – від регіонального швондєра-чиновника до прокуратури державницького чину. Закон, як дишло. Без всілякої премудрості. З тим ото законом і боровся пан Луценко. Про нього і говорить Президент. Гостро і з критикою. Але існує окрім того ще система, яка виникала в клопітливій голові маленького скарабея - чиновника, шліфувалася століттями - як краще обійти підводні рифи конституції, закону, що підтримується милицями законопроектів, і просто тобі народним пафосом: як жити пожирніше і полегше. Тобі треба квартиру, і не за двадцять років, і не перед самою смертю, - тоді, даєш банального хабара, і через місяць вже плюєш людям на голову з балкону. Так далі і по вихідній… До кафкіанського безуму.

Людина, попри свою незрівняну індивідуальність, замкнена у конкретну пастку загальних цінностей, що перед усим складається з фізіологічних потреб: їсти, пити, народжувати дітей, хворіти і помирати. Це той максимум, що тримає її на поверхні. Сьогодні ти маєш взяти необхідне. Але, показано історією розвитку людства, кожен індивід товаришує з тарганом в голові: хочу бути Мерілін Монро ( жінки ), хочу бути Арнольдом Шварценегером ( чоловіки). І ще є такий чортяка: піар. Допустимо, що пересічному громадянину товчеться з дня у день, що ліки ***, позбавляють вас, конкретно і назавжди, від геморою, проносу і божевілля. Наївний громадянин іде в аптеку, а в аптеці цих чудодійних пігулок немає. І в іншій теж нема. І ще в інший, іншій, іншій... Тоді зневірившись, людина скаржиться: сусіду, товаришу, коханці. І громадянину кажуть: а он там є, тільки треба переплатити. Людина переплачує і має чудодійні пілюлі. І аптеці хорошо, і людині хорошо, і особливо хорошо - фармафабриці.

А тут Президент зі своїми очільниками закликає до совісті, до Європи і ще кудись… Яка в хріна совість, коли у мене очі на лоба лізуть, а я, кров з носа, повинен бути в тому кінці країни, а квитки того… тю-тю… Зв’язки вирішують усе… Система зручна і руйнувати її ніхто не хоче, доки не буде альтернативи. Ось за що і ні про що, опудало пана колишнього міністра Луценка копали, закидали яйцями. Скидається на те, що йому поталанило. Він бо народився не в Румунії( Амінь, Чаушеску). А то дивись, ще вийде як кликав ще мудрий художник Сярьожа Поярков: “ Відвести у тихий дворик і покінчати усих із калашів…”. Найкраща буде альтернатива, як для недорозвиненого, але власне нічого іншого не спадає на думку. Або закликати шанувати закон, що заганяє тебе в кутка, або закінчити під стіною, пускаючи в штани фекалії, перед нарядом автоматників.

Ніхто, в усіх випадках, не буде нікого слухати. Практика між мрією і дією у нас дистанцюється з легким абсурдом буття. Хтось за нас зробить, а як ні, так і буде… Пишіть нові закони, а ми по-старому, дочалапаємо до могили.

Дочапати до могили.