Серед великої кількості загалом депресивних і песимістичних творів сучасної української літератури особливо виділяються романи письменника Олеся Ульяненка, визнаного метра вітчизняної «чорнухи», котрий, проте, себе таким не вважає :). Думка провідного фахівця з творчості Ульяненка Євгенії Чупріної відбиває, на мій погляд, сенс його письменницької позиції надзвичайно точно: «...Якщо світ загруз у лайні, то його, Ульяненка, завдання – розголосити цей факт». Значною мірою це твердження стосується й останнього роману письменника про дівчину-вбивцю «Серафима».
В Олеся Ульяненка, як свідчать хоча б коменти на блозі «Сумно» – Інтернет-видання про культуру», є палкі шанувальники, котрі вважають його таким собі «променем світла в темному царстві». І це, безумовно, добре, бо свідчить про розмаїтість української читацької аудиторії та її різностильові уподобання. Бо, скажімо, я, в силу своєї обмеженості, зупинилась на читанні іншої книги Ульяненка, що мала широкий резонанс, – «Дофіна сатани», на тому моменті, коли маніяк «засунув їй тесака в анус, і з приємністю, з нечуваною насолодою слухав пронизливе, наче осінній вітер, верещання» (с. 139). Ну просто порівняння «вітер-верещання» так собі, слабеньке :).

Прихильники творчості Ульяненка мають, крім того, розвинену фантазію, бо стверджують, ніби їм удається знаходити в його творах глибокий релігійно-філософський сенс. Мабуть, це відбувається тому, що через роман «Знака Саваофа» у автора були певні непорозуміння із представниками православної церкви, а отже, його релігійна концепція подається як глибша, аніж ортодоксальні християнські погляди. Не любити Московський патріархат на сьогодні, звичайно, є неодмінною ознакою національно свідомої й інтелектуально розвинутої особистості, але духовні глибини від виключно нелюбові, здається, ще ніколи нікому не відкривались...

Змальовуючи дно суспільства, діяльність маніяків-убивць чи попів-содомітів Ульяненко, власне, і спиняється саме на зовнішньому описі, тикаючи читача носом у те, як усе погано і якою твариною, по суті, є людина. Альтернативи не пропонується, тому естетизація потворності лишається вправлянням у описах «вивороту» людського життя, а не реалізацією глибших опозицій. У художньому світі Ульяненка добра в принципі не існує і виходу не пропонується. Можна, звісно, додумати самостійно, цілком у згоді із засадничим принципом рецепції постмодерного тексту, коли читач виступає «співтворцем», скажете ви мені. А для чого ж тоді письменники, відповім я вам, письменники, в арсеналі яких має бути багатий запас засобів характеротворення, завдяки котрому вони впливають на думку читача? Письменники взагалі в сучукрліті влаштувались дуже зручно: напишуть 200 тяжко зрозумілих сторінок – і привіт, шукайте в них меседжі, дорогі читачі... Нікому не спадає на думку, що я, може, не хочу сама, я хочу з автором :).

Нарешті, прихильники творчості Олеся Ульяненка люблять порівнювати її із творчістю Федора Достоєвського... Якби я все-таки ризикнула порівнювати, то сказала б, що співвідношення між цими літературними феноменами існує хіба що таке, як між романами російського класика і шкільними творами за темою «Образ Петербурга в «Преступлении и наказании»: ніби й описані усі облиті помиями сходи, запущені підвали, вонючі коридори, а – трійка з мінусом. Тієї пронизливої любові до людини, співчуття, віртуозного показу, в який часто трагічний спосіб деформується психіка персонажа, звісно, в цих творах немає... Не кажучи вже про майстерність у сюжетотворенні.

До речі, ближче до «Серафими» й сюжетотворення. Сюжет «Серафими» формулюється дуже легко: жила-була дівчинка, була вона красуня, але кращого застосування для своєї вроди, ніж піти по руках бандитів і ментів, вона не знайшла, страшенно образилась на життя й почала всіх без розбору "травити" на смерть речовинами хімічними і природного походження, але потім її все-таки впіймала наша героїчна міліція.

Маруся Чурай отдихає, сказав автор про свій останній роман. А іншим разом додав: Серафима народилась бути святою, але стала повією. З чого випливає, що вона мала бути святою? А ні з чого. З існування сюжету Марії Єгипетської.

Про те, що Маруся Чурай вже давно стала «Mädchen für alles» української літератури, писав свого часу ще Іван Франко. Однак навіть в «Ой не ходи, Грицю...» Старицького більше життя, ніж у «Серафимі». Психологія персонажів в Ульяненка не розкривається взагалі. Ні, звичайно, в Серафими була дитяча травма: батьки займались при ній сексом, але, як на мене, спогадів про це замало для більш-менш достатньої психологічної характеристики... Серафима не розмірковує, не переживає зламів, її свідомість ні еволюціонує, ні деградує... Просто міняє коханців і коханок, а потім розправляється з ними. І найпростіше було б сказати, що дівчина мала тяжкий психічний розлад, але зробити цього не можна, бо письменник стверджує: «Намагаюсь показати темні сторони суспільства, щоб довести людям, що так жити не слід». Тобто мораль все-таки висувати хочеться, а переконати в тому, що «так не слід», не вдається...

Отож, на художній переконливості, порівняно навіть із власними романами Ульяненка, «Серафима» явно втратила – естетичного впливу, хай навіть відразливого, книжка не справляє. Реклама «Серафими» базувалась іще на «старих» дивідендах: «Читати прозу Олеся Ульяненка здатний не кожен. Принаймні людям із вразливою психікою, неповнолітнім особам та вагітним жінкам я б категорично не радила» (Яна Дубинянська, «Дзеркало тижня»). Звісно, людині із вразливою психікою відразу хочеться почати читати цю прозу, щоб довести, що вона не кожен :). Однак психіці, добре підготованій індустрією фільмів жахів, трилерів та російських блокбастерів, чекати на щось надзвичайне доводиться довго й переважно безрезультатно.

Суттєво погіршала в «Серафимі» й мова. Якщо в попередніх творах це було добротне мовлення, базоване на «кращих традиціях» української прози кшталту Павла Загребельного й Олеся Гончара, то в останній книзі мова пласка й невиразна.

Утім, іще раз повторюсь: твори Ульяненка мають свою аудиторію, і якщо ви любите щось гостріше (наприклад, тесак :) ), аніж традиційні сюжети української літератури, – можливо, це для вас.

Спроба «чорнухи» по-українськи: «Серафима» Олеся Ульяненка.