Про «Божу іскру», «нашіптування зверху», «муз» тощо можна говорити багато і невтомно. Часом до цього і вдаються автори, виправдовуючи власну профанність «особливостями авторського письма». Тим не менше, письменник має бути філологом, філософом, журналістом, публіцистом і, скажімо, сантехніком, якщо він пише роман про сантехніка.

Враховуючи теперішні реалії, автор має бути ще й підкований у речах, які мало стосуються самого письма, а радше шляхів олюднення текстів. Зараз мало надіслати свій геніальний рукопис до видавництва чи виставити на якомусь літературному сайті. Головне – донести його до читача. Читач настільки лінивий і зайнятий, що йому вистачає часу і снаги писати лише свої книги. Більше майже ніхто не читає. Тому, щоб твоя творчість справді була прочитана, треба докласти чимало зусиль.

«Самовчитель графомана» – чи не єдина в сучасному українському літературному просторі книжка подібного штибу. Вона говорить з читачем на «хлопський розум», повідомляє що і як, куди треба йти і що казати.

Автор цього умовного підручника відомий письменник-мариніст Антон Санченко. Через доволі нову як на українську літературу тематику – мариністику – його одразу сприйняли позитивно і досить однозначно: добре, що з’явився добрий письменник без високочолих ухилів, але з талантом оповідача і мовною вправністю. У рецензії на книжку Санченка «Весілля з Європою» відома літературознавиця Роксана Харчук зауважує: «Цей роман приємно дивує. (…) вражає така ж летюча, як і летючий Голландець, іронія (…), а також (…) якісний гумор, в якому майже сліду не залишилося від українського провінціалізму й хохляцької непритомності». Себто поплавав чоловік морями, подивився світу, а тоді взявся і добре написав. Хоч «Весілля з Європою» – друга книжка письменника. Перша – «Вызывной канал» – написана російською і видана 2003 р. Але після того автор змінює мовну орієнтацію і починає активно входити в український культурний простір. Проте він не просто почав писати українською, а спочатку закінчив філфак. Тоді йому було вже 39 років. Цей факт говорить про цілеспрямованість письменника, який докладає максимум зусиль для здобуття максимально вдалого результату. Вдячного читача знайшла наступна після «Весілля…» книжка – збірка оповідань «Баркароли», а «Нариси бурси» увійшли до п'ятірки фіналістів конкурсу «Книга року BBC – 2011».

Після досить цікавого відрізку шляху в літературі Антон Санченко взявся створити посібник для молодих. Зазвичай саме їм належить студіювати посібники. Зазвичай саме вони оминають це заняття. І тут вертаємося до початку цього матеріалу, де йшлося про те, що письменник має пережити чи, принаймні, дослідити, а вже тоді розважати довкола певної теми. Як-от Санченко: побув моряком – став письменником-мариністом, побув письменником – написав посібник для графоманів.

Отже, любі графомани, ця книжка справді для вас! Головне – не ставитися упереджено до слова «графоман» і не боятися визнати, що кожен, хто пише, ним є. Вже в другому розділі Санченко говорить, що ображатися на це слово «не варто, бо означає воно лише людину, яка отримує задоволення від письма». Більше того, «письмо прекрасне саме по собі й піднімає людину над собою, а інколи навіть дає єдину можливість зберегти в собі ту людину».

Коли ж з упередженістю покінчено, можемо братися за навчання. А вчитися є чого і є з чого. Попри легкий, веселий, іронічний, але разом з тим інформативний, підкріплений прикладами з української і світової літератури стиль, книжка ще й вдало сконструйована. Це невеликі розділи, які торкаються найактуальніших запитань, з якими стикається молодий літератор. Але ці «нотатки» майже не стосуються «творчості, бо творчість – справа самотня. А ось коли увашому безсмертному творі нарешті поставлено крапку, і ви чухаєте пером потилицю, міркуючи, що з цим стосом зіпсованого паперу робити далі, – відкривайте самовчитель графомана і шукайте відповіді. Може, якась із порад і придасться».

Як на мене, поради дуже практичні, доступні і, що найголовніше, актуальні в нашому суспільно-часовому вимірі. Мова навіть не про епоху, а про конкретних письменників, конкретні видавництва, журнали тощо. Якщо молодий графоман справді вирішив присвятити себе написанню книжок, то він вже або закінчив філфак, або навчається на п’ятому курсі чи в магістратурі. Себто літературознавчих теорій мав би вдосталь нахапатися і всяких мудрувань наслухатися на численних зустрічах зі старшими графоманами, які молодий графоман обов’язково відвідує. Натомість «сюжет» «Самовчителя…» побудований лінійно, а відтак має легко дійти до реципієнта.

Спочатку Санченко перепрошує, що береться за створення такої книжки, бо начеб недостойний. Далі він наводить переконливі аргументи, що й молодий письменник є не ким іншим, як пересічним графоманом, тому високо задирати голову не варто. Тоді увага переходить до творчості і потреби її комусь представляти. Логічно, перші публікації – всілякі часописи. Після перших публікацій – перші знайомства зі старими графоманами і перші втрапляння у середовища ровесників. Окремо порушено питання публікацій в Інтернеті. Відстежено розвиток цього явища в Україні, яке нібито руйнує кордони, і графоман може перестати бути зіркою на своєму курсі чи в своїй літстудії, а засвітитися на весь світ. Разом з тим, справжнього графомана утверджує лише друкована книжка, тому Санченко звертає увагу і на самвидав. Також наводить аргументи, які говорять про користь видання книжок за власний кошт, ділиться досвідом співпраці з різними видавництвами… Себто кухню описано настільки докладно, що зустрічаємо навіть розділ під назвою «16 порад щодо того, як саме написати листаредакторові, щоб збільшити шанси надрукуватися в літературному журналі». І якщо без жартів, то це справді чудовий посібник, як іти в сучасному літературному просторі, щоб кудись-таки прийти. Графомани, налітай!

До уваги графоманів!.