Олександр Апальков. Колючі дерева, проза. – Канів: «Склянка часу», 2012 р.—163с

– Ах, ці чоловіки! – вигукують гендерно заклопотані пані-фемен, – Адже вони такі!...
А які саме, можна дізнатися з нової збірки новел та оповідань Олександра Апалькова «Колючі дерева». Рецепції дерев тут не для красного слівця у назві, а перш за все для означення колючості відчуттів сьогочасної дійсності, власної невлаштованості, недосконалості людських стосунків. Але жодних звинувачень. Ніхто не винен. Емансиповані пані теж можуть бути спокійні – головний герой твору, від чийого імені переважно ведеться розповідь, теж нічим, власне, не завинив. У нього чимало чеснот, які нашаровуються з кожним твором у детальну характеристику: розумний інтелектуал, філософ, не позбавлений політичних і соціальних інтересів, винятково музикальний – грає на гітарі, гарно співає і танцює навіть пасадобль, вразливий, емоційний, щиро ділиться випивкою, переважно з жінками. До жінок в нього особливе ставлення. Він їх притягує до себе магнітом харизми і як пильний спостерігач дивує читача яскравими враженнями від зовнішності, поведінки своїх чарівних приятельок.
Впадає в око, – жінки, юні і старші, що населяють вище названу книжку, всі розумні, красиві, навіть німкені, хоча, за його ствердженням, представниці Дойчланду назагал вродою не вирізняються. Імпонує, що для образів жінок автор не шкодує барв. У них виразно окреслені, темпераментні, сповнені гарячих стихій, сексуальні тіла, руки кличуть у політ і жадібно пестять. Вони більшою чи меншою мірою богемні, здатні бути покірними і впокорювати, усвідомлювати моральний обов’язок перед близькими. Їхні ділові якості і навіть меркантильність не заважають їм виконувати ролі, передбачені статусом статі. З цього принадного, звабливого гурту можна виокремити лише декого, от хоча б Марту («Марта»), яка була настільки не в міру емансипована, що вважала – прагнути емансипації мають чоловіки, а діти, на її думку, то лише примарні аксесуари щастя. Врешті, волею автора, вона подалася у снайпери і загинула в Чечні.,
Ах, я даремно назвала жіноче товариство збірки гуртом, адже кожна з них сповнена неповторної індивідуальності. Автор, не вдаючись до нав’язливих описів, а лише завдяки майстерному використанню промовистих деталей, змалював кожен жіночий портрет виразним глибинною суттю. Для ефектності графіку малюнку відтінив ознаками шаржу, карикатурності, імпресійної елегії, а то й гостротою експресії. Усі вони постають перед читачем мінливо різними, цікавими, творячи над сюжетно-смисловою конструкцією книжки веселкову ауру фемінності. Головний персонаж любить за ними спостерігати, з ними чаркувати, займатися сексом. Він, можливо, їх навіть кохає, бо саме про всеохопне, п’янке, жагуче кохання говорить у новелі «Моя любов». Вона звучить одою, псалмом, гімном захоплюючому почуттю, його маніфестом. Ураган силою від дражливої фізіології до найвищої естетики, що зносить на своєму шляху всі правила і заборони.
А секс – то як же без нього з жінками, милими, безвідмовними, етично не закомплексованими. Відомо ж бо, коли помирає Ерос – зазнає втрат і Логос.
Секс у збірці слугує епіцентрами, вузлами сюжетних ліній, він – елемент наративної пікантності, приправа для збудження читацької уваги, засіб психологічного заглиблення, умова повноти розкриття характерів, актуалізації ситуацій. Так-так, автор не банальний у використанні цього надто популярного фактору. Секс у нього – вияв ставлення до інших, душевної близькості, єднання навколо певних ідей, акт примирення і прощення, спосіб пізнання нового, утвердження себе у часі і просторі, продовження юності, насолода, медитація, декларація поглядів і, врешті, філософії складної гетерогенності почуттів і стосунків. Зовсім недоречними будуть аналогії з Казановою, якого феміністки від психоаналізу звинувачують у ненависті до жінок. Наш головний герой ставиться до них по-дружньому, без конкуренції, явних чи прихованих поборювань, без пересторог, загалом доволі поблажливо, навіть якось, здається, нарцисично. А може така позиція справді зумовлена браком маскулінності? Бо інакше мав би бути більш співчутливим, хоча б ось до Свєтки з «Першого снігу», яку безсовісно експлуатують двоє цинічних придурків і яку безжально побив жорстокий дембель-бандит. Мав би прикро здивуватися на висловлювання львівської студентки («Примара»), яка, вважаючи себе ерудиткою, з примітивним епатажем мовить про явища справді неоднозначні і значимі для суспільства, сплутуючи при цьому речі непоєднувані.
Але, читачу, не варто сприймати тексти «Колючих дерев» лише одноплощинно конкретизовано, не звернувши увагу на глибинні контексти, на символіку, ідейно-художні прошарки, закладені автором в структуру творів у кращих традиціях сучасної прози. Крізь рядки палімсестно проступають жінки-ідеї, жінки-ілюзії, жінки-мрії, жінки-печалі-елегії, жінки-ностальгії, лики яких віддзеркалюються у магічному кристалі душі головного героя відчуттями, візіями та усвідомленнями складних і гострих дотикань життєвих реалій. А що говорить з цього приводу улюблений філософ головного героя похмуро ірраціоналістичний Шопенгауер, от хоча б у своїй праці «Світ як воля і уявлення»?
Автор тримає читача у силовому полі своїх думок без менторства та інших автологічних підступів, даючи можливість кожному з нас бути співавтором його творів, додаючи свої роздуми, моральні судження та емоційні реакції. Поетична метафоричність, метонімічність, гра образами та деталями, сюрреалістичні елементи, віталізм, настроєвість чітко визначають постмодерновість стилю, змішуються у коктейль, що п’янить і вабить. Автор переконливий своєю творчою відвертістю, щирістю висловлювань про силу тяжіння сердець всупереч невідворотності обставин. Я йому вірю.

В оточенні колючих дерев.