Для прозаїка дуже корисно бути режисером — враження від нової прозової книжки Іри Цілик «Родимки»

Чотири роки поміж першою прозовою книжкою Іри Цілик «Післявчора» та другою «Родимки» вмістили стільки важливих і переломних подій у житті письменниці, що з цього просто не могла не народитися книжка. Переїзд із Києва до чернігівського села (і повернення до столиці через три роки), народження сина — багатющий матеріал для нових текстів. Але, як і багато письменників її покоління, Іра Цілик дозволила собі писати про власне й особисте у першій прозовій книжці, друга ж її збірка оповідань та однієї повісті презентує нам авторку, яка вміє спостерігати, слухати, вправно зшивати викрійки різних доль і передавати за одиничним вселенське. Чи принаймні загальножіноче, бо «Родимки» легко було б зарахувати до жіночої прози, якби в Україні не сформувалися певні стереотипні уявлення про такий тип літератури.

Жінки — центральні персонажі цієї книжки. Вони різного віку й професій, у них різні проблеми й дуже по-різному виставлена оптика для сприйняття навколишнього світу. Ніна із оповідання «Костюм» вам точно видасться знайомою. Жінка, яка тягне на своїх плечах сім’ю і всі ці безкінечні непідйомні торби (у випадку Ніни — для сина, який сидить у в’язниці) — майже класичний образ української жінки. На неї хочеться сваритися, бо ж уся безпросвітність і нещасливість її існування — результат слабкості, потреби (звички, виховання?) роздавати всю себе до крихти іншим, але нічого не лишати собі. А разом із тим Ніну дуже шкода, її хочеться пожаліти і вислухати — власне, це і робить читач, знайомлячись з її історією, історією жінки, яка все життя на щось чекала і до чогось готувалася. Така ж знайома вам і героїня «Гайтавера» — дівчинка Сашка завеликої комплекції і зависокого зросту. Її присутність втомлює її бабусю, знесилює вчительку з її теоретичними уявленнями про виховання дітей і абсолютно влаштовує її куди досвідченішу й успішнішу подругу, яка одного дня легко її зраджує. Маленька Гася зі «Сніжки» відкладає свої кишенькові, щоби придбати для своєї мами-акторки невеличкий театр і зберігає у холодильнику грудочку минулорічного снігу, щоби він зміг зустрітися зі снігом новим. Ще одна героїня Майя Дмитрівна має спокійне урівноважене життя з постійною роботою, укомплектованою квартирою і родиною. Нова молода співробітниця і запропоноване нею для перегляду відверте відео пробуджують у героїні глибоко заховані думки про власну жіночу нереалізованість, про те незвідане й особливе, що в час її молодості було забороненим і замовчуваним, на що у неї ніколи не було часу і чого вона не знайшла у своїй сім’ї. Героїні оповідання «Помин» і повісті «Родимки» могли би бути навіть однією людиною. Обоє підійшли до однієї вікової межі («тридцять років — це той вік, коли і зморшок, і врозумливих відповідей ще не буває багато…»), коли особливо гостро потребуєш занурення у своє дитинство й спогади про тих людей, які тебе формували, наносили на твоє тіло незмивні родимки. Ці два тексти надзвичайно щемкі, в них і провина перед тими, кому вчасно не подякували і з ким не попрощалися, і розуміння того, що кожен із нас складається з попередніх життів наших рідних, їхніх вчинків, захоплень, сказаного і недомовленого. Розуміння того, куди рухатися далі, приходить до Жені із «Помину», коли вона приїжджає, щоби продати хату свого діда і згадує проведене тут дитинство. «Щось не так із моїм життям, — раптом усвідомлює Женя. — Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном і мене підмлоює ясно зринулим усвідомленням — щось не так з моїм життям. Просто дерева стали великими, люди — маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. От і вся драматургія»… Схожа драматургія і в «Родимках»: героїня Ліда вирішує переїхати від чоловіка до матері, і відповіді на її внутрішні питання приходять тоді, коли вона знову проживає, пригадує життя жінок, з якими вона росла і яких лише нині змогла зрозуміти.

Тексти цієї збірки можуть видатися різнорідними — особливо для нашого часу, коли хочеться в будь-якому мистецькому проекті бачити якусь наскрізну ідею. Але все ж нові оповідання й повість Цілик поєднує передусім минуле — зарубки, шрами, родимки, які героїням довелося успадкувати чи набути вже у процесі дорослішання. Озирнувшись назад, хтось із них знаходить у серці забуту любов до чоловіка-пияка й передчуває його близьку смерть («Костюм»), хтось згадує обриси батька чи матері, без яких можна навчитися жити, але яких усе одно бракує («Сніжка» і «Гайтавер»). Відшукують у собі закладені в минулому життєві приписи діда й бабусі героїні «Помину» і «Родимок».

Усі ці тексти об’єднує, звісно, Київ, і це би могло бути ще одне означення прози Цілик, якби не оповідання «Помин», в якому головна героїня виходить за межі міського ландшафту (і яке стало основою для другого короткометражного фільму авторки, представленого на цьогорічному кінофестивалі «Берлінале»). Так само в цій книжці наскрізними є кіно і театр: тут є героїня-критик, сценарист, акторка, 90-річний кінооператор Соломон Якович. І такі професії й захоплення героїв дуже доречні для цієї книжки, написаної одночасно письменником і режисером. І для прози, варто відзначити, це надзвичайно корисне поєднання. Цілик майстерно чергує сцени й плани і, звісно, не забуває про деталі. Все це дозволяє читачеві максимально зростися з героями, аж так, що майже половину книжки вам хочеться плакати і дописувати всі ці історії своїм власним минулим.

Жіночі долі крупним планом.